З кухні пролунав голос Діани:
- Серденько, ти вже встав? — Господи, як скучив за цими словами…
-Так, Діано!
Я думаю, що вона завжди очікувала від мене того самого (цих лагідних, пестливих слів). Вона любила мене безтями, а я її, на жаль, — ні. Та вона гордо тримає голову і ніколи не показує свого болю.
У мене в голові зараз одне: як мені вибратися із власного дому, щоб вона мене відпустила. Прекрасно! Я не можу вийти із власного дому…
Мені довелося одягнути усмішку на своєму обличчі та тепло зустріти мого янгола, який врятував мені життя.
- Доброго ранку! - ніжно промовила вона до мене.
- Доброго… А для чого ти готуєш мені? - її щоки зашарілися.
- А чому ні? Ти слабий. Ще й до цього, я підозрюю, ти давно не їв щось нормальне. У тебе в холодильнику майже нічого не було…
Вона мала рацію. Тож, я вирішив сісти за стіл, але час ішов: мені треба негайно йти. Я дивився на годинник, який був на моїй руці. Та я відчував фізично оце: “Тік-так, тік-так...”.
- Ти бачив лист? — я затамував подих, підняв спочатку очі, а потім і голову слідом.
- Що ти сказала? — відповів я із нахмуреним лицем.
- Кажу, лист від Софії, — а усмішка не згасає з її обличчя…
Я оторопів. Мій мозок був переконаний, що це хтось мені підкинув раніше, але не вона. І чому вона усміхається? Що, на біса, робиться? Людина передсмертний лист написала!
- Це я її заставила написати! — з гордістю сказала Діана. А я зміг тільки проковтнути слину.
Запанувала мовчанка.
У моєму мозку активізувалася програма, яка відповідає за самозбереження: очі почали шукати будь-які колючі предмети. Але тут раптом з моїх уст вирвався сміх.
- Діано, вітаю тебе з першим вбивством! Розкажи, які ти мала відчуття.
Мені довелося трохи підіграти для того, щоб вибратися скоріше з моєї, чорт візьми, квартири. Але якщо чесно признатися, мені дійсно було цікаво, як вона її вбила. Кожен вбивця унікальний. Не знаю, чий мозок може бути більш геніальним…. Майстерно вміти приховувати свої почуття, заради вищої мети. Хіба це не прекрасно?
Я вже думала, що ти не запитаєш мене про це… - її ніжна рученька, яка тримала ножа, граційно ним розмахувала.
- Ти позбулася тіла?
- Ні, для чого. Так не цікаво. Мені потрібні детективи, які будуть не розуміти, хто так ідеально зумів вбити людину без жодного сліду. Ой, а цей лист. Ти його читав? Ні один письменник не може так прекрасно описати свої бажання і страхи… Ех, смерть… Вона вчить цінувати, що маєш.
- Так це правда. - я задивився на шафу, в якій лежав мій ніж. А вона зробила вигляд, неначе нічого не зауважила і далі готувала
- А скажи мені, серденько моє, а що б ти хотів зробити перед тим, як помреш?
Дзень-дзень. Як можна було так безпардонно перервати мою розмову про мою смерть?! Діана поспішно підбігла до дверей, а я уважно слухаю, що відбувається: двері відчинилися. Діана привіталася, і роздався голос: “Він тут?”. Жіночий голос? Кому я потрібен? Але чорноволосий янгол нічого не відповів, та я чую як та крикнула, але їй закрили рота. Бух — тіло впало. Тіло впало? Біжу стрімголов до дверей.
Ой, сонце, я тебе налякала? — Глянула вона на мене своїми милими очима.
В мене був один вихід, щоб вижити.
Моя рука потягнула клямку дверей, щоб ніхто не бачив труп і кров, підхоплює моя долоня талію, і я відчуваю її тепле майже гаряче тіло і дарую їй поцілунки в шию. Губи ненаситно захоплюють її подих. Ніж падає з її рук, а я продовжую. Її руки не знають, куди себе подіти — вони шукають місце під моєю сорочкою, а мої помалу-помалу опускаються до її сідниць і я намацую в кишені штанів телефон. Бінго! Акуратно витягую це чудо прогресу людства і стискаю її дужче. Телефон в мене, і це є головне. А тепер перейдемо до найапетитнішого…
***
Як можна було таке допустити? Я мав бути зараз біля своєї духовно багатої, а що найголовніше, мертвої одногрупниці. А я розглядаю це білило на стелі: зовнішній світ переплітається із думками, які витають в моїй голові. Стеля стала екраном. Моя уява намагалася симулювати смерть. Не розумію, чому мені це приносить таке колосальне задоволення — уявляти. Я повністю відключаюся від навколишнього світу, а окситоцин загострює всі мої переживання. Як же мене заводить запах крові. Такий свіжий запах чистого, беззахисного життя.
Діана положила свою руку мені на груди. Яка вона ж гаряча. Мені так хотілося доторкнутися до її зворотної сторони долоні, та мене щось зупиняло. Так, це почуття, яке вказує тобі, що це не твоя людина. Коли я брав за руку Білочку, в мене був такий потужний імпульс в мізках: моє тіло на одну мить здригалось від задоволення. Я міг дивитися в її безмежно голубі очі вічність, та вона мені не давала такої можливості. Грала зі мною, як з останнім дурнем. Вона чомусь вирішила, що я нічого не розумію, і мала рацію, бо я був засліплений цими викидами гормонів. Чому ж вона не дозволила мені розтанути в ній: в її душі, в її тілі, в її устах…
Діана вирішила пригорнутися до мого тіла. Як мені гаряче! Я не міг її обняти, навіть якби хотів. Не міг би… Та я спроєктував її тепло в мої думки. Кожна клітина мого тіла взаємодіяла з її. Тягуча лава, яка застигає на моєму кам’яному льодяному серці. Я знищую її почуття вщент, але не хочу цього. Чесно. Я її люблю, дійсно люблю, яка б вона не була. Але мені бракує в ній чогось. Якогось такого рідного, турботливого. Хочу бути завжди потрібним, але це напевно не в цьому житті.
Коли чорнявий диявол нарешті заснув, настав час тікати з власного дому. Мені довелося забрати її із себе так делікатно, наскільки це взагалі можливо. І мені це успішно вдалося. Цей диявольський янгол навіть поворушив своїм витонченим носиком. Мої ноги акуратно доторкнулися до дерев'яної підлоги та ніжно тисну на неї своєю вагою тіла. Пів діла зроблено! Добре, що моя підлога ніколи не скрипить. Мої руки швидко схопили одяг, який був розкиданий по цілій кімнаті й натягують на мене незграбно сорочку і штани. Останній штрих — пальто. Вуаля! Коли я замкнув нарешті вхідні двері, мої маніакальні емоції просто жадали побачити якнайшвидше труп, тому я летів до жаданої крові стрімголов.
Мої руки тремтіли. Так хотілося купити сигарет і вдихнути дим, який дурманить мій мозок, та я не зроблю цього, оскільки обожнюю, коли мій організм переживає шок. Я відчуваю себе живим-живущим. Смерть…. Я мав би зараз увійти в депресію. Ну що ж, я не такий. Ось воно! Ідеально! Копи, як пси рознюхують тіло витонченої жінки. Бліда шкіра, яка мене вабить все більше і більше. Мушу визнати, мій диявол — майстер. Ні шраму на тілі! Так, як я собі і уявляв. Витончені люди заслуговують витонченої смерті. Це чорне волосся — чорні змії, які обвивають цю тоненьку шийку. Ох, Софіє… Розізлила ти ж Діану. Я стояв осторонь пів дня. Як вчасно!
- Серденько!
- Що? —вдивляюся у це чарівне личко.
- Як тобі?
- Маєш сигарету? Я вже не можу перебувати так довго в ейфорії.
- Ні не маю! - як же я люблю, коли вона підвищує на мене голос. Її сутність просто вилазить з її кокона.
- Я пішов додому! Щасливо… - я розвернувся і пошкандибав широкими кроками у свою печеру.— Ах точно, забирайся з мого дому, тебе завтра посадять!
- Що ти сказав?
- Ти неуважна! — вона просто оторопіла.