Вони стояли на сходах поверхом нижче за квартиру Анонімуса.

— Так що ми будемо робити? — спитала Віолета Аркадіївна, що вже встигла трохи протрезвіти.

— Як це що? Ізі! Підемо та дамо по пиці тій потворі! Мене й досі бомбить від його коментів! — розпалено вигукнув Олег.

— Тихіше, бо ще почує нас. — шикнув на нього Первісний.

Компанія перейшла на шепіт.

— А якщо він не відчинить нам? — спитав Павло Миколайович.

— Маєте рацію, пане лікарю. Треба щось придумати. — підтримав його Первісний.

— Може подзвонимо у двері та скажімо, що ми копи. — запропонував Олег.

— Навряд він повірить на слово. Чи є у вас якесь посвідчення поліцейського? Та й ніхто з нас не схожий. — відкинув цю пропозицію Павло Миколайович.

— Тоді, давайте, я подзвоню у двері і скажу, що сусідка і мені потрібна сіль. — неочікувано для самої себе запропонувала Віолета Аркадіївна та манірно поправила зачіску.

— Ну таке. — скривився Первісний, — може й не відчинити. А якщо він знає своїх сусідів?

— Ой, та хто там зараз знає свої сусідів? Це ж шістнадцятиповерховий будинок, а на якійсь там дворик на Молдованці. До того ж у цьому районі багато квартир здається в оренду, тому ніхто не запам’ятовує сусідів, що часто змінюються. — втрутився Павло Миколайович. В цей момент він згадав, як його, одного разу, залили сусіди зверху і йому прийшла чудова ідея:

— Треба казати не про сіль, а що він заливає сусідів знизу! А як буде пручатися — пригрозити викликати поліцію та сантехніка жеку.

— Це ви відмінно придумали, Павле Миколайовичу. — похвалив його Первісний — Ми його ставимо у критичну ситуацію, погрожуємо, у нього не буде часу подумати.

— Так, а хто буде дзвонити? — спитав Олег.

— Нехай Віолета Аркадіївна і піде. Вона викликає в Анонімуса менше підозр та побоювань.

Хоча Віолета Аркадіївна сама до цього запропонувала свою кандидатуру, зараз на її обличчі проявилися явні ознаки сумнівів.

— Я певен, що ви впораєтесь, пані учителька. — підбадьорив її Первісний. Простягнув їй розпочату пляшку горілки, що прихопив з собою. — От, приміть для хоробрості.

Віолета Аркадіївна взяла пляшку, витерла рукавом її шийку, видихнула й зробила добрячий ковток. Повернула назад пляшку. Її лице розчервонілося, вона ригнула та зніяковіло прикрила рота долонею.

— Давайте. Згадайте усі гадості, що писав вам той Анонімус. Уявіть себе сусідкою, яку він заливає, та напирайте-напирайте. Більше нахабства та злості. Я у вас вірю! — Первісний прихопив її під руку і вони разом пішли до квартири Анонімуса.

Первісний вказав на двері з номером 48. Чоловіки притиснулись до стін поруч з дверима, щоб їх не було видно у дверне вічко. Віолета Аркадіївна перехрестилася та подзвонила у двері.

Дзвонити довелося не один раз, аж поки хтось прошаркав до дверей та спитав:

— Хто там?

— Я сусідка знизу. Ви нас заливаєте! — відразу на підвищених тонах заговорила Віолета Аркадіївна.

— В мене все добре, ніде нічого не ллється.

— Я вам кажу, що вся стеля у ванні волога й капає! — продовжувала гнути своє жінка.

— Я зараз піду перевірю. — знову пролунало шаркання вже у зворотній від дверей бік.

Компанія перед дверима перезирнулася. Первісний зробив жест Віолеті Аркадіївні, що треба продовжувати дзвонити. Та почала знову нервово натискати на кнопку дзвінка.

Через декілька хвилин Анонімус знов підійшов до дверей.

— Я все подивився — в мене сухо. Годі вже дзвонити. — почулося з квартири.

— Відчиніть! Я маю сама пересвідчитися. — категорично відповіла йому Віолета Аркадіївна.

— Що там пересвідчуватися? Я вам кажу, що тільки-но все перевірив.

— Відчиніть, або я викличу до вас поліцію і сантехніка з жеку! — кинула свій останній козир Віолета Аркадіївна.

Людина за дверима зітхнула, замок провернувся і двері відчинилися.

Первісний миттєво відштовхнув Віолету Аркадіївну, схопив Анонімуса за грудки та залетів разом із ним далі до квартири. За ним поспішили Олег та Павло Миколайович. Віолета Аркадіївна озирнулася, обережно зайшла всередину та причинила двері.

— Що, тварюко, не чекав на нас? — Первісний поволок Анонімуса до кімнати та жбурнув на підлогу.

Літературний критик, що громив на конкурсі усіх наліво та направо, виглядав жалюгідно. Невизначеного віку — чи то тридцять, чи сорок, а може й ближче до п'ятдесяти. Невисокий, худий та сутулий. Рідке скуйовджене біляве волосся. Старі рогові окуляри, оправа яких тріснула посередині та була так-сяк полагоджена за допомогою синьої ізострічки. Одягнений Анонімус був по-домашньому: стара замурзана та заштопана футболка з прінтом “Megadeth”, який був запраний до того, що було важко зрозуміти, що ж там намальовано; чорні затерті спортивні штани Adidas з розтягнутими колінами. По дорозі він загубив один з капців й світив діркою на несвіжій шкарпетці.

— Що … що ви робите? Я зараз поліцію викличу! — голос Анонімуса зірвався на тонкий вереск.

— Еге ж. Викличеш! — бойовий запал Первісного не проходив. Він витягнув з кишені якісь аркуші з роздрукованим текстом. — Знаєш, що це таке?

— Щ-щ-що? — від переляку Анонімус почав заїкатися, підхопив рукою окуляри, що з’їхали з носа та короткозоро прижмурив очі.

— Це твої висери під нашими творами. Пам’ятаєш, я обіцяв, що заставлю тебе їх зжерти? — Первісний зім’яв аркуші у грудку.

— Х-х-то ви т-т-такі? Щ-щ-що відбувається? — заверещав Анонімус та спробував піднятися з підлоги.

Олег та Павло Миколайович схопили його за руки та підняли, а Первісний запхнув до рота кляп, що утворився з аркушів роздрукованих коментарів Анонімуса.

Окуляри бідолахи впали на підлогу й Олег випадково наступив на них. Скло жалібно хруснуло. Анонімус спробував щось закричати, але через папір у роті вийшло якесь мугикання.

— Що, троль, не подобаються твої ж коментарі? Не смачні? — засміявся Олег.

В цей момент Анонімус зробив надзусилля і рвонув до дверей кімнати. Йому вдалося відштовхнути Павла Миколайовича і майже вислизнути від своїх мучителів, але він спіткнувся об ніжку стола і впав. У відчаї спробував продовжити просування вже на карачках, але Первісний схопив зі столу великий старий ноутбук і з розмахом вдарив їм Анонімуса по голові. Втікач впав лицем додолу, захрипів і затих. З-під голови витекла та почала розростатися червона калюжа з крові.

Віолета Аркадіївна, що стояла на проході зойкнула та прикрила рота рукою. Всі інші завмерли. Запанувала тиша.

— Він на це заслужив. — сказав Первісний.

— Може він ще живий? — з надією у голосі спитала Віолета Аркадіївна.

— Я можу перевірити. — посунувся вперед Павло Миколайович, але Первісний зупинив його.

— Нам краще, якщо він здох. Ми тут вже такого наробили, що будемо довго сидіти, якщо він виживе. — сказав Первісний та щось дістав з кишені. Через мить всі впізнали скальпель Павла Миколайовича у його руці.

— Ми маємо бути впевненими, що він мертвий. — Первісний схилився над Анонімусом та, перш ніж хтось зміг зреагувати, з силою увігнав скальпель тому у спину під ліву лопатку. Витягнув скривавлений скальпель та простягнув його Павлу Миколайовичу. — Кожен має штрикнути ножем. Як у “Східному Експресі” Агати Крісті.

Павло Миколайович розгублено подивився на свій скальпель. Секунд десять подумав. Нарешті у його очах з’явилася рішучість. Він схопив ніж, схилився над Анонімусом та з силою і впевненістю ударив його у спину.

Піднявся та простягнув ножа Олегу. Той тремтів, наче його било струмом. Чи не хвилину з якимось жахом і одночасно захватом дивився на закривавлене знаряддя вбивства. Павло Миколайович терпляче мовчки тримав скальпель у простягнутій руці. Врешті-решт, Олег схопив ніж, присів над Анонімусом та тремтячою рукою, істерично зробив два чи три удари.

Олег піднявся та простягнув скальпель Віолеті Аркадіївні. Та стояла осторонь і продовжувала тримати долоню біля рота, наче весь час стримувала крик. В її очах стояли сльози. Віолета Аркадіївна похитала головою.

— Ні! Ні, я не можу. Не можу! — трохи не розридалася вона.

Первісний підійшов до неї та приобійняв

— Віолета Аркадіївна, це справедливе покарання. Згадаєте все що той Анонімус вам накоментував. А іншим! Скільки людей через нього кинули писати? А може й до самогубства кого довів. — тихим, спокійним та переконливим голосом вговорював жінку Первісний.

— До того ж це чиста формальність, той Анонімус — вже точно мертвий. — додав Павло Миколайович.

Олег мовчки ще раз простягнув ніж Віолеті Аркадіївні. Та ще раз похитала головою, але взяла таки скальпель тремтячою рукою. Первісний допоміг їй присісти біля жертви. Жінка ще ніяк не могла наважитися штрикнути тіло ножем. Первісний взяв її руку зі скальпелем та направив до спини Анонімуса. Віолета Аркадіївна зажмурила очі та відвернулася. Разом з Первісним вона таки зробила удар ножем.

— Ну от і молодець. Ми пишаємося вами, Віолета Аркадіївна. — сказав Первісний.

Він допоміг Віолеті Аркадіївні піднятися. Та дістала хустинку та ридаючи витирала руку від крові.

Первісний огледівся. У кімнаті був розгардіяш — розтрощені окуляри Анонімуса, сліди боротьби, розбитий ноутбук, тіло жертви та калюжа крові. Хтось з чоловіків встиг наступити у неї та залишити повсюди криваві сліди своїх чобіт.

— Ідіть всі додому, а я тут приберу. Ми залишили занадто багато наших слідів. — сказав Первісний.

Присутні хутко покинули квартиру, намагаючись не дивитися один на одного. Первісний залишився наодинці зі трупом.