Здається, цього дня не було нічого особливого... Дощ... Перший осінній дощ... Дивно, чому не вчора – це було б доречніше... Але третього вересня завжди сонце, завжди тепло... Це вдавання, маска справжньої трагедії... Два роки тому теж було так – сонячно і ясно, і з того дня я більше ніколи не могла зігрітися, особливо восени...

 

                                          ДВА РОКИ ТОМУ

                                НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ...

Похорон. Здається, все починається саме з нього ... Похорон – ні, це не якісь там сім букв і тири склади, що утворюють слово – ні, це визначення настільки ємке, що тут можна вмістити солідний відрізок часу, що залишив значний слід у жалюгідній долі однієї людини (мене): усе, про що я мовчу і так наполегливо намагаюся повідати у своїх слізних віршах; біль, який змушує тремтіти мої легені і який я змушена вдихати протягом останніх років; причина стертих пальців у кров о струни забутої тобою гітари; прощальні листи, які нервово кропить втомлена рука, сподіваючись на довгоочікувану відповідь, звідки та, у свою чергу, ніколи не надходить; моторошна, нестерпна відстань і порочна близькість; болісна нудьга та марне очікування; сни, що нагадують щоночі про те, про що я мрію забути на віки вічні, хоч це й неможливо; навала страхів і відтепер змінений на все життя світогляд; боротьба із собою; мир та війна; сумнів у власній адекватності і в реальності того, що відбувається, заперечення очевидного і нав'язливе бажання прокинутися – цей список можна продовжувати до безкінечності. Мабуть, мій опис більше підійде до смерті, а якщо точніше, то до її слідства, але хіба може щось так само її символізувати, як похорон? Зрозуміло, там, де когось ховають, там обов'язково присутня смерть.

Я не описуватиму докладно ритуал поховання – я просто не смію. Але я зобов'язана дати тобі загальне уявлення (як нікому іншому, я впевнена, тобі потрібно це знати): Богом забута глуш і старовинний цвинтар. Могила поза рядом і відмова священика її освятити – ось, що означає справжня ганьба для пристрасно люблячої сім'ї! А дійсно, що повинні відчувати побожні батьки, коли вони навіть не можуть гідно проводити в останню путь свою дитину – дитину, яка давно досягла статевого дозрівання і навіть повноліття, але якій би ще жити і жити на цій грішній землі. Закрита труна. Стандартна яма. Мені так хотілося впасти туди і закопатися в сирій землі – це був твій похорон...

Так, того дня всі ховали тебе, а я навряд чи контролювала своє тіло, щоби від задушливих сліз не знепритомніти і «образом» жалобної незнайомки не привернути чужої уваги... У цей промоклий восени день все було тільки про тебе: слізні ридання біля свіжої могили, співчуття та скорбота, пишні поминки та п'яні розбирання. Нехай топлять біль у горілці, нехай! А мені вона вже не допоможе... Чи не ця картина бачилася тобі в порочних мріях?

Темніє. Тут тільки я і тільки хрести, і десь має бути ще охоронець, але це неважливо... Не повіриш, але я не боюся привидів! Схудлі руки тонуть у сирій могильній землі і міцно-міцно утримують її в кулаках, у яких читалося в цю мить геть усе: біль, розпач, страх, любов, ненависть, повне нерозуміння ситуації, недовіра, відчуття нереальності того, що відбувається, і гостра необхідність – підкреслю: не бажання! – прокинутися. Важко...

Голова повільно скочується до хреста, у грудях і зовсім перестає хапати кисню, а зблідлі від страху та осіннього холоду губи, повторюючи, як заклинання, тихо шепочуть: «Дихай! Будь ласка, тільки дихай!» — здається, марно. Мабуть, я відкрию тобі страшну таємницю: ще ніколи мені так сильно не хотілося відчувати твоє дихання, твоє уривчасте, обпалююче дихання – ще ніколи воно не було мені настільки необхідним!.. Знаєш, а до заклятого вересневого дня я навіть не розуміла, що це взагалі найважливіше, що тільки може викидати із себе людина, особливо якщо вона так шалено і нестримно тобою кохана...

Але... Ти вже не можеш дихати, і ніколи більше кисень не наповнить твоїх легень, по жилах не струмуватиме кров, а серце нервово битися в грудях – воно завмерло навіки. А моє стукає – видно, дорікає, мабуть, звинувачує мене у всьому... І так буде ще не один рік! Скажи, а як ми дійшли до того, що моє власне серце стало найгрізнішим докором і клеймом до самого кінця?.. Просто так трапляється, що не вбиваючи навіть у думках людини, стаєш її вбивцею... Ти мені тільки поясни, чому...

Я боялася цвинтарів – вони ніколи не виглядали привітно або привабливо, але коли нестерпний біль обпалює твої груди і стискає серце, то непритомні ноги самі туди несуть, повір! Мені просто дуже потрібно до тебе, життєво необхідно, ось я і бігаю, як божевільна, на цвинтар щодня і проводжу там більшу частину свого вільного часу або абсолютно весь свій час... Важко сказати...

Якщо чесно, дивлячись на свіжу могилу, стає погано від однієї недовірливої думки, що ти, мій найсвітліша і найпрекрасніша людина, зараз лежиш там, у промоклій землі, у закритій труні, на глибині двох метрів, а над тобою височить зовсім невеликий курган і хрест, квіти та вінки, і я... Ти бачиш мої сльози? Чуєш, як з кожною хвилиною крик, що вивергається із серця, стає дедалі пронизливішим і жалібнішим? Ти чуєш скрегіт моєї душі, чуєш, як вона розривається на дрібні подерті шматочки? Маячня! Звичайно, ти мене не бачиш і не чуєш, ти більше ніколи не зможеш нічого відчувати! Я навіть заздрю тобі трохи, але ти мене не засуджуй... Просто розумієш, люди йдуть і не забирають із собою твоїх почуттів, і ти залишаєшся із ними наодинці, навіщось кинута на вівтар земних знущань і мук мирських.

Тебе немає – мене тим паче. Пам'ятаєш, я сказала, що я не зможу існувати без тебе? Весь цей час я була схожа на маленький приставний хвостик – без цього зовнішнього органу ще можна якось протягнути, а як існувати цьому нещасному і до нестями вірному хвостику без свого господаря у безпросвітній самоті? Мене ж розтопчуть і навіть не помітять. І ось тебе більше немає.

Тебе більше немає і ніколи не буде – це є значення слова «був(ла)», форми дієслова «бути» в минулому часі. Крім того, це проста істина, з якою давно вже пора змиритися, але яка ніяк не вкладається в голові – у неї навіть віриться важко. Біль непорівнянний. І я добровільно приношу себе в жертву цьому нікчемному світу, сповненому несправедливості та підступності, розбитих сердець і самотності – світу, що кишить людьми, наче зміями... Чуєш, я приношу себе в жертву світу, тобто життю, життю, а не смерті! Я не настільки дурна (чи якраз навпаки?), ні, я не настільки сильна (чи все ж таки слабка?), щоби зробити цей фатальний крок, щоби добровільно вступити на стежку смерті. Я не зроблю цього: я не можу, хоч і мені дуже хочеться... Так, разом з тобою безповоротно пішов мій сенс і причини для усмішок і радості, зате моя любов, так благородно залишена мені тобою як спадщина, душить ночами, зводить з розуму днем, переслідує всюди і заповнює розбиту на шматки об асфальт життя і втрат грудей.

Я жива. Я не можу цього зробити. Я навіть не можу спокійно вмерти! Просто я ніколи не знала, що смерть може принести стільки болю... Я навіть не могла уявити, їй-Богу! І справа не в тому, що я тебе не люблю – навіть не надумай мене звинуватити в подібному! Розумієш, я просто боюся зробити комусь так боляче, як одного разу зробили мені...

Ні, сама по собі смерть – це частина нашого життя: адже ми всі якось помремо... Але є речі, які просто неможливо зрозуміти... Коли ти вмираєш від старості, від хвороби, коли потрапляєш у ДТП або стаєш жертвою нещасного випадку або навіть злочину – це все не менш жахливо, але навіть нічого до ладу не розуміючи, потопаючи у власних сльозах, все-таки якось можна це собі пояснити, витлумачити. Це не наш випадок, на жаль... Однак, зрештою, за будь-якого результату, ти все одно впадеш на землю, простягнеш руки до неба і слізно запитаєш: «За що?» – навряд чи піде відповідь, але її все одно потрібно пошукати в собі... Кожна наша втрата – це наше покарання, а якщо є покарання, значить був і злочин або якийсь інший порок. А я й зараз стою навколішки під осіннім дощем і пускаю в небо молитви та прокляття.

«Це було вирішено не нами!» — німий докір грізних і мовчазних небес. Адже це правда... Це було тільки твоє рішення! Це тобі настільки захотілося померти, що зараз я змушена стояти і мокнути під дощем, даремно благаючи когось зверху повернути тебе назад.

Невже, роблячи цей безжальний вчинок, роблячи фатальний крок, тобі ні на мить не приходила думка про мене? Про те, як я житиму без тебе, на що перетвориться моє існування, чим стануть мої і без того болісні почуття, що я відчуватиму в ту мить, коли сумна звістка про твою трагічну кончину відвідає і мене одним негодним днем (хай навіть дуже сонячним і теплим), коли я буду пильним поглядом пропалювати могилу поза рядом, куди без зайвих церемоній занурюють труну, по суті дерев'яну коробку з остиглим понівеченим тілом, яке було колись найріднішим... Що я відчуватиму в ці хвилини? Хіба тобі не думалося перед сном, перед найглибшим і найдовшим, перед вічним сном, про мене? Хоч на мить я не виникла в твоїй свідомості? Невже твоє кохання виявилося порожнім звуком, тупим нікчемністю, раз я не змогла тебе втримати на цій брудній і грішній землі, а ти так завзято пручаєшся моєму приходу? Чому ти не хочеш забрати мене до себе? Чому тобі можна було померти, а в мене аж ніяк не виходить? Ти гадаєш, що я хочу жити? Ні! Відтепер я ненавиджу своє життя і називаю його земним пеклом і мукою – воно без тебе!

Час минає. Здається, дні навмисне тягнуться, ніби гума, із кожним днем збільшуючи муки. Пекельне коло замкнулося: мені важко і боляче дихати, і нема, на жаль, більше сенсу існувати, але я жива, я, чорт забирай, жива! Смерть одного разу надто багато в мене забрала і зруйнувала все, що вирувало колись усередині... А мені треба жити... У мене ще залишилися рідні – я не хочу їм зробити так само боляче, як ти мені ще тим підступним і ні в чому невинним вереснем. Самогубство – коробить  лише від однієї думки. Хіба я так багато хочу? Тільки побачити тебе і запитати, навіщо...

Я тебе ненавиджу! Так! Ненависть з усієї дурі стягує серце, раніше сповнене любов'ю. Просто подивися, що сталося з моїм життям! Кожен момент, кожне слово, кожна навіть найменша подія – тужливе нагадування про тебе; спогади атакують з усіх боків, віддаючись диким болем між ребер; я навчилася плакати без сліз, я розучилися висловлювати свої справжні емоції – із мене виривається лише дикий болісний сміх, схожий на сміховилив неадекватної людини; порожнеча роз'їдає рештки моєї душі зсередини, а я живу! Чорт забирай, я все ще продовжую жити!

Я тебе ненавиджу! Пам'ятаєш, як у квітучому саду ми, втрачаючи голову, клялися одна одній і божилися, що будемо разом назавжди? Пам'ятаєш, як «кохаю» зривалося із твоїх зблідлих губ, поки я розчинялася у твоїх обіймах, а гарячі сльози обпалювали шкіру та серце? Тоді ми наївно вважали, що навіть смерть ніколи не розлучить нас. Що ж... Я сприймаю все буквально... Забери мене до себе! Так, я дуже хочу до тебе! Поки ти на небі чи все ж таки в темницях пекла, я неживо томлюся на землі – забери мене до себе, не заважай мені піти!

Пробач мені прокляття і докори, пробач дівочу слабкість – я просто дуже сильно тебе кохала, кохаю і кохатиму, напевно, завжди! Я не хочу більше клястись, але смерть не змогла заглушити моєї відданості і, схоже, вже давно зовсім не здорових почуттів. Навіть коли я не чула нічого і нікого, коли валилася з ніг, не відчуваючи власного тіла, коли біль повністю приголомшував, я не змогла тебе розлюбити навіть на одну єдину мить...

Розлюбити? Ні не можливо! Це вище за мене. Я шукаю просто якесь заспокоєння. Я не чую «мудрих слів», я не слухаю порад – біль, він приголомшує. Він роз'їдає тебе і нічого не залишає всередині, несучи за собою нові страхи та нав'язливі думки. Напевно, треба заново закохатися – порожнеча виявилася надто нестерпною. Але саме з того заклятого вересневого дня в мене з'явилася манія самотності: я просто страшенно боюся втратити когось ще. Ні, смерть не робить сильнішою – вона ламає крила, ріже тіло, спопеляє душу і кидає на вівтар хронічних кошмарів, скорботи та самотності. Потрібно закохатися знову... Але всі вони, начебто жертви маніячки, так сильно схожі між собою і так нагадують тебе... Так, звичайно, я мимоволі шукаю тобі заміну, знаходжу її і вкотре переконуюся, що є схожі люди, є, але таких, як ти, не існує більше у світі.

Знаєш, живучи між ненавистю і любов'ю, між бажанням і острахом смерті, між мовчанням і криком, між жагою повернути тебе і почати життя спочатку, я зуміла чітко зрозуміти тільки одне: я хочу бути психом. Так простіше, так буде справді простіше. Ти навіть не уявляєш, як я хочу, щоб мене закрили і ізолювали від цього проклятого світу і людей, щоби більше ніхто і ніщо не змогло нагадати про тебе. Як же я мрію, щоби мене закували в кайдани, запроторили за ґрати або хоча б у сирій палаті з м'якими стінами якогось дурдома! Я лише хочу, щоб мене вилікували від тебе... Щоби більше не надходило листів з того світу, не турбували дзвінки із відключеного номера – а навіщо це, якщо мої листи повертаються назад, а тобі додзвонитися не можна? Я не хочу більше ставати мимовільним глядачем примарних сновидінь про найдорожчу мені людину, де я бачу тільки сірі силуети і справи давно минулих днів, але не можу тебе ніяк відчути, навіть уві сні – ось у чому найголовніша проблема! Я навіть у снах не можу бути щасливою! Скажи, хіба це справедливо? Я просто втомилася здригатися від кожної тіні на стіні, від шереху листя і подиху вітру, намагаючись у цих не дуже хитромудрих видіннях впізнати тебе...

Ні, не варто кидатися голослівними заявами, що навіть смерть не розлучить вас – на секунду замисліться і побачте істину: можливо, смерть – це єдине, що може вас насправді розлучити, не питаючи бажання і без права на другий шанс та роботу над помилками.

А зараз... Я просто мрію хоч раз подивитися на себе в дзеркало і не побачити там погляду вбивці... Так, я вбивця – це я вбила тебе! Тільки я одна у всьому винна! Я любила тебе і не давала приводів ненавидіти цей світ і потрапити в полон самотності серед мільярдів людей. Звичайно, сталося щось дуже серйозне і вкрай жахливе, адже навіть я не змогла тебе тут утримати (якщо і справді була тобою кохана), але що? Чому я не знала про це? Я мала дізнатися і врятувати – не змогла. Я, тільки я твоя вбивця! Ти не уявляєш, як це жити із подібним усвідомленням, як це звинувачувати себе у всьому – у смерті людини, людини, яку любила більше життя! Тішить лише одне: ти вже ніколи не зможеш цього дізнатися.

А що мені робити зараз? Може, прийти з повинною до поліції – нехай заарештовують... Чи одразу до психлікарні? Здається, давно вже час... Знаєш, насправді, я мрію про те, щоби все це виявилося лише плодом моєї хворої фантазії, запаленою хворобою уявою! Щоб мене вилікували від тебе. Щоб я одного разу прокинулася вранці і зрозуміла, що тебе не існує і ніколи не існувало. Найбільше в житті я хочу повірити в те, що ти лише моя вигадка! Не можу: все, як на зло, переконує у протилежному...

Минала третя вже осінь... Так, я змогла, я можу жити без тебе: я дихаю, хоч і дихаю болем, іноді я навіть їм і сплю, і хоч усі мої вірші та думки побиті тобою, я пишу, продовжую писати. Як бачиш, я можу жити без тебе, але не хочу... Так, я, як і раніше, не хочу... І це все обтяжує, як ніщо інше... За що, Господи, за що?! Якщо це моє покарання, якщо це кара небесна, то де я і коли згрішила? І якщо таким, яка я, не місце на цій землі, то убий мене, будь ласка, убий!

Осінь. Добігала кінця вже третя осінь, прожита без тебе. Листя ліниво кружляє над замерзлим містом, краплі дощу тануть на чорному асфальті, а люди розчиняються перед очима. Я стою на мосту – у мене за спиною щомиті проносяться машини, переді мною, десь там, унизу, блідою смугою, оповитою туманом, тягнуться рейки, а поїздів не чути. Голова йде кругом і, зізнатися чесно, я ледве утримуюсь за поручні. У болю і скорботі свідомості повстають дві абсолютно протилежні думки: «Як би випадково не впасти...» і «От би впасти вже якнайшвидше». Знаєш, а це навіть дивно... Ти так сильно борешся із хворобливими спробами померти, що мені вже починає здаватися, що твоя не безгрішна душа перетворилася на янгола, мого янгола-охоронця, що супроводжує мене скрізь і всюди. Невже смерть і справді не змогла нас розлучити? Можливо, ти навіть шкодуєш про вчинене, можливо, навіть каєшся, але вже надто пізно... Ти боїшся, щоби я не повторила твоєї помилки, правда? Я буду намагатися! Обіцяю! Коли-небудь я перестану дихати цим болем, але ніколи не зможу розлюбити тебе!

Звичайно, згодом я звикла, але... Знаєш, у чому моє найбільше лихо? Я ніяк не можу поховати те, що вже давно поховане... Навіть після твоєї смерті я не залишилася зовсім сама – ти поруч, я все одно продовжую тебе відчувати. Дякую за це, дякую!.. Щоразу піднімаючи мене з дна безодні, обертаючи темними і могутніми крилами понівечену душу, ти змушуєш повірити в те, що я все-таки ще потрібна тобі або цьому світу, хоч і не знаю, навіщо...

Смерть – це руйнівна сила. Чим ближче людина, чим дорожче, тим болючіше її втрачати. Смерть – це невиліковна хвороба, де головний хворий – не сам померлий, а ти, саме ти, у кого вона відірвала та забрала за собою важливу складову потаємного світу! Це хвороба з тонними ускладненнями, які ніколи не минають безслідно і не залишаються непоміченими.

Мені говорили люди, видно, через незнання свого, що все, що б там не відбувалося в юності – все не серйозно, і все, що здавалося трагедією, через роки буде здаватися уже цілковитою нісенітницею і ти неодноразово посмієшся із власних «страждань». Вони ж не знали, що зі мною, і який секрет таїться в самому потаємному куточку мого пораненого серця. Можливо, вони не знали чи не замислювалися, що є речі, які не залежать від віку. Втрачати – це завжди боляче, смерть – це завжди дикий біль і тваринний страх, а смерть найдорожчої тобі людини завжди буде трагедією, скільки б років тобі не виповнилося, і скільки часу би відтоді не минуло.

— Ні, я не зможу! Я не зістрибну! — болючий крик-обіцянка, що губиться в міській метушні. Я шукаю тебе боязким недовірливим поглядом і бажаю тобі тільки одного: ніколи не дізнатися, як це третій рік поспіль так палко жадати прокинутися.