Гілка, - так називали в Лиманові Романа, хто знав його, - сидячи на мокрому пеньку, крутив перемикач радіопристрою, намагаючись знайти хвилю найближчого торгового місця . Але замість хоч яких-небудь підказок, на які він сподівався, лише шипіння виривалося з динаміків, даючи по нервам сталкера.

 — Прокляття! - розізлився Роман, хоча швидко його увага перейшла з радіо на небо. Фіолетова блискавка декілька разів у хмарах своїм сяйвом охопила все довкола: знак, що скоро буде буря. Буря, яку неможливо пережити.

 Такі природні катаклізми в Лиманові, особливо взимку, були небезпечні. Якщо влітку це просто величезний вітер, що тягне за собою, за звичаєм, один лише пісок, від якого можна врятуватися противогазом, то взимку в цей час з неба падають осколки льоду. Раніше вони були невеликими, неначе гілка з ялинки, але з роками вони стали з такого розміру, що навіть гарна броня не завжди врятує тебе від цього. Мутанти – і ті намагаються сховатися в цей час.

 Вимикаючи радіо, і кладучи його до себе у рюкзак, Гілка пішов до найближчої схованки, яку бачив біля себе – чотири домівки, оточені навколо парканом. Здавалося, пройти всього нічого, але через сніг по коліна вийшло дістатися до місця вдвічі більше, ніж якщо б була інша пора року.

 Дістаючи зі спини автомат, сталкер тихо перевірив кожну хату про всяк випадок, щоб нікого не було. Завдяки вмінню ходити тихо навіть по снігу, - цьому його навчив батько, - він крався безшумно, тихіше за мишу. На щастя, в трьох домівках нікого. Залишилася остання.

 Гілка зайшов в будинок, і одразу пішов у підвал. Дихання, неначе він біг дистанцію на швидкість, збільшилося через адреналін, не дивлячись на те, що Роман намагався здихатися цього і заспокоїтися. Переживання були даремні. В підвалі він знаходився сам, хоча хтось нещодавно в цьому місці вже бував, - не просто так його занепокоїли на вулиці багато людських слідів – це доказували дрова, які лежали в діжі та матрац поряд із виходом. Не дивлячись на те, що вугілля в печі вже охолонуло, все одно це не заспокоювало Гілку. Але вибору не було. Помирати під осколками льоду він не хотів.

 Присівши на єдине місце, де це можна тут зробити, він відчув полегшення. Давно Роман не відпочивав на м’якому, через що, як тільки спина оперлася о холодну стіну, одразу, не очікувано для нього самого, заснув.

***

 Помаранчевий колір від заходу сонця охопило небо. Ще семирічний Роман разом зі своїм батьком Бродягою, - як кликав він себе сам, - стоїть високо на горі та дивиться, як величезна куля ховається за стінами, які оточили місто. Гілка, - хлопця з дитинства вже так кликали, - кожен день уявляв цю перешкоду до цивілізованого світу знищеною. Як він, вже будучи дорослим сталкером, йде повз діру з території міста Лиманов.

 — Тату, - подивився на батька Гілка, - а коли ми вже виберемося звідси?

 Бродяга відвів свої очі з мрійливим поглядом з заходу сонця та подивився на сина.

 — Я точно вже не доживу до того, - присів навколішки навпроти Гілки він та поклав руки тому на плечі, - але ти, Романе… Мені щось підказує, що саме ти зможеш побачити той світ, про який ми стільки всього чули.

 Десятирічний хлопець подивився батькові прямо у його зелені очі, і саме в той момент йому в голові щось сказало: «Так і буде, батьку! Я обіцяю тобі, що я побачу цивілізований світ!».

 — Ну що, Гілко, - знову встав на ноги чоловік, - пішли далі шукати…

 Далеко вони не пройшли. Стався такий гуркіт, що каміння від поштовху землі стрибали біля ніг. Гілка та його батько не встигли навіть зрозуміти, що трапилося. Із під землі за секунду випірнуло великих розмірів чудовисько, схоже на черв’яка в панцирі, з іклами і бивнями. Воно одразу зі швидкістю, яке ніяк не очікуєш від такої тварюки, поповзло до них. Батько відштовхнув сина максимально далеко від себе. Мутант одразу схопив дорослу людину, неначе ляльку, неначе розуміло, що в неї більше м’яса і що вона сильніша.

 — Біжи! – крикнув батько, поки чудовисько тримало його в щелепах.

 Хлопець не став довго чекати. Він замкнув засувку від рюкзака на своєму животі на максимум, і почав бігти в невідомому йому напрямку, витираючи при цьому сльози.

 Окрім звуку свого дихання він почув ще крики свого батька. Після - рик чудовиська. Воно видало такі звуки, що він не міг зрозуміти: чи від болю, чи від насолоди після того, як зжерло його батька. Пройшло дванадцять років з того часу, а Гілка так і не бачив більше таких мутантів.

***

 Роман прокинувся, але ще не встиг відкрити очі. Він відразу відчув, що був не сам у приміщенні, а разом із кимось. На це натякали не тільки різні звуки, такі як потріскування дерева у кострі чи наспівування чоловічим голосом. Він перестав спати, бо саме шосте відчуття дало підказку, що щось не так.

 Гілка повільно підняв віки. Не повністю, на випадок, якщо цей невідомий дивиться на нього. Але пощастило: сталкер сидів спиною до хлопця.

 Роман глянув на свою зброю: автомат лежав неподалеку від нього, залишилося лише протягнути руку. Як тільки він це зробив, почув швидкі кроки та відчув ствол пістолета прямо біля своєї скроні.

 Якого дідька він так швидко добрався до мене?

 — Ти можеш забрати моє життя, - сказала повільно, неначе смакуючи кожне слово, озброєна людина, - але я також можу забрати твоє.

 Як той закінчив речення, Гілка очікував почути вистріл, після чого у вухах на секунду запищіть, а потім буде лише смерть. Він вже встиг уявити, як його труп гниє в цьому приміщенні десятки років, сотні. Як щури з облізлим хутром поїдають його очі, шкіру, м’язи.

 Але ні. Незнайомець лише взяв автомат дев’ятнадцятирічного сталкера та переклав його в інший куток підвалу, після чого знов присів до вогню і почав мигикати, створюючи мелодію якоїсь пісні.

 Сказати, що Роман був шокований – не сказати нічого. Він зустрічав різних людей – агресивних чи дружелюбних. Але не байдужих.

 — То що ти хочеш? – запитав нарешті він, порушуючи тишину.

 — Я? – неначе не розуміючи, перепитав незнайомець. – Саме я – нічого. Це ти прийшов у моє сховище, і навіть не зачинив вхід, через що сюди могли прийти різні мутанти. Добре, що я прийшов перший і зачинив їх.

 — Тож якщо я тобі не потрібен, то може, я піду? – це було риторичне питання. Гілка чудово розумів, що його нікуди не випустять.

 — Куди? – неначе Роман сказав щось дурне, посміхнувся він. – Буря ще не пройшла, але, якщо так хочеш… - Пожав плечима чоловік, встав і простягнув автомат Гілки до нього самого. – На, бери. Можеш іти, куди хочеш.

 Роман взяв зброю. Поки перевірив, чи всі патрони на місці, побачив, що той знову гріється біля вогнища.

 Ось шанс вбити його. Пристрелити незнайомця, щоб не переживати за своє власне життя, але палець, який Гілка хотів покласти на курок, неначе просто не слухав його. Він вже безліч разів без огиди перечікував природні катаклізми та ночі разом з гнилими трупами, через чий запах пізніше блював декілька разів, і вбивав також, бо без цього навику в Лиманові і дня не прожити, але саме зараз чогось він не хотів.

 У нього був вибір – чи піти на вулицю і померти від осколків льоду без шансу на виживання, чи залишитися з цією людиною.

 Як я ненавиджу бути між вибором!

 Але зараз його не було, через що Гілці довелося опустити зброю.

 — Я - Гамлет.

 — Що?

 — Мене звати Гамлет, - уточнив незнайомець. — Влад Гамлет.

 — Гілка. Роман Гілка.

 — Ну і чудово, - підняв великий палець угору Гамлет, - сідай, погрійся, - дав знак кивком він біля себе.

 Насправді, від морозу Роман вже дійсно не відчував своїх пальців. Не без опаски він підсів до Гамлета та простягнув свої руки до вогню. Не часто він ось так може погрітися біля вогнища; тепло приємно охопило спочатку кінчики пальців, і врешті пішло по всьому тілу. Але не дивлячись на полегшення, все одно хлопець не зводив погляду із тимчасового сусіда.

 — Та не боїсь, - неначе відчув той погляд Гілки, видав Влад, - якщо б я хотів тебе вбити, вже давно б вбив.

 Це дійсно трішки остудило параною молодого сталкера, хоча й не повністю. Хто знає, які плани в цього Гамлета?

 — Ну що ж, Маркус, - видохнув компаньйон, - в Лиманові ніхто не довіряє один одному. І не дивно, чому.

 — Вибач, - підняв брів той, - але я Рома, а іще краще – Гілка.

 — Та я не тобі, - махнув рукою чоловік, і тільки тоді Роман побачив, з ким розмовляє Влад.

 Біля нього на землі лежав череп. Череп людини. Спочатку можна було подумати, що він просто не хоче його прибирати, але Гілка більш, ніж впевнений – це Гамлет приніс його сюди, бо стовідсотково не було тут ніяких кісток, коли Роман прийшов у підвал.

 — Ти розмовляєш із… Із черепом? – дивуючись, запитав один сталкер іншого.

 — Цей, як ти кажеш, «череп» має ім’я, - образливо відповів Гамлет.

 Гамлет… Тепер я розумію, чого його назвали саме таким ім’ям. Хоча, може, череп не справжній?

 Книжки були скарбом в цьому світі. Світі, де немає життя. Є лише виживання. В світі, де не можна довіряти навіть друзям, і єдине рятування від нудьги були саме ці вигадані чи реальні історії, які можна було покласти до себе у рюкзак чи навіть в карман. Саме будучи в такій найбільшій бібліотеці міста, Гілка і познайомився з історією прототипа співрозмовника. Нещодавно він з неохотою змінив цю книгу в торговому місці з іншим сталкером на невелику кількість їжі.

 Не знаючи, як знову зупинити тишу, що дісталася аж до кісток, Гілка дістав з рюкзака карту Лиманова та обережно, щоб іскри з вогню не підпалили її, поклав на підлогу. Сама карта була вже сто разів складена - це по ній видно неозброєним оком, і пережила не менше, ніж її хазяїн. На папері було в різних містах зображено купу хрестиків – території, де є торгові місця. Найближча така точка була за шість днів швидкої ходьби. Їжі в Романа залишилося приблизно на чотири, а води – і того менше.

 — Шукаєш торгове місце? – подивившись на замисленого сталкера, поцікавився Гамлет.

 — Так, - кивнув Гілка, продовжуючи дивитися на накреслене місто, - а що, ти знаєш, де поблизу воно є?

 — Якщо бути чесним, - посміхнувся той і демонстративно підняв голову, приймаючи уявні аплодисменти, - то так, - після чого підповз до… Товариша?... і показав пальцем на невелике місто, що знаходиться недалеко від укриття, де вони зараз ховалися.

 — Метро Лиманська, - сказав він. – Максимум декілька днів, це з зупинками. Я можу провести, все одно мені туди треба по справам.

 І знову Гілку судьба змушує обирати. Те, від чого в нього холоне кров в жилах. Він почав міряти всі «за» та «проти». З одного боку: якщо б Гамлет хотів вбити Романа, то зробив би це ще тоді, коли хлопець спав. З іншого: думки про пастку, в якій, наприклад, його б зробили рабом, не виходила з голови. Пройшло максимум пів хвилини, як він думав про це, а, здавалося, вже декілька годин.

 Не зумівши відповісти через безвихідну ситуації, Гілка лише неохоче кивнув.

 — От і добре, - встав на ноги Влад, - тож давай тоді спати, бо вже пізно, а дорога не близька.

 — А скільки вже годин? – здивувався сталкер. По відчуттям, був вже далекий ранок.

 Гамлет закотив рукав куртки і глянув на наручний годинник, - дуже рідкісну річ, за яку багато сталкерів готові були б віддати все, що завгодно, - і відповів: «Майже одинадцять годин вечора».

 Ховаючи карту назад, Роман присів на матрац. Гамлет через декілька секунд приєднався до нього, кладучи Маркуса між ними, і Гілка міг поклястися: на черепі був гній.