Спокійно заснути Гілка так і не зміг. Постійно він ворочався: щось заважало йому нормально спати. Може, недовіра до Гамлета, а може сам факт того, що він піде з незнайомою людиною невідомо куди? Може, в саме пекло? Тим не менш, все одно помирати з голоду та спраги, бо поблизу ніяк не дістати ні їжі, ні води. Шкода, що мутантів їсти не можна через високу радіоактивність в їх тілах. Роман не знав, як це подіє на його організм, але боявся, що всі його органи перетворяться в одну суцільну масу, якщо з’їсть радіаційне м’ясо якої-небудь неприродно створеної істоти.

 Сталкер до кінця ночі заснути так і не зміг. Все, на що він був здатен, - це задрімати на кілька годин, дивлячись одним оком за тимчасовим сусідом, поки іншим спить. Як дельфін, про якого Гілка читав в енциклопедії, яку подарував йому тодішній товариш Льоха. Той знайшов її в покинутій бібліотеці, і знаючи, як Роман любить мріяти про цивілізований світ за кордоном стін, віддав цю неймовірну книгу йому. Шкода хлопця. Помер ще молодим, років у чотирнадцять, прямо на очах у Гілки. Вкусив якийсь мутант, і не маючи під рукою аптечки, заніс інфекцію прямо в рану. Спочатку його друг не міг нормально дихати, потім ходити. Останньою стадією стала кровава піна з роту та скляний погляд, спрямованого в небо, нагадуючи манекенів відомих людей минулих часів. Роман похоронив Льоху якнайдалі в лісі і тепер його тіло не потурбує ні людина, ні трупоїд. Енциклопедію весь час тримав при собі, неначе талісман, пам’ять про близького товариша. Щоправда, недовго. Книга книгою, як і спогади спогадами, але голод не тітка. Грошей не було, їжі теж. Знайшовся якийсь дідуган, який погодився купити цю річ за пару десятків гривень. Копійки, але хоч щось. Пізніше, як Гілка зміг достатньо накопити, він дістався тієї людини знов, щоб запропонувати тому купити її назад. Запізно. По словам дідугана, вона вже давно пішла на вогнище. Ось таке воно, життя в Лиманові. Сталкер довго вибачався перед могилою Льохи. Казав йому, що не хотів цього, що зробив таку помилку через голод.

 — Думаю, ти б мене зрозумів, – казав дерев’яному саморобному хресту на могилі товариша Гілка, - я розумію, що дружба – найголовніше для нас було, але я просто не зміг прибрати руку Смерті від моєї шиї, яка змушувала мене це зробити. Пробач.

***

 — Гей, - почув через сон Гілка голос Гамлета, - вставай.

 Так не хотілося прокидатися. Очі немов склеїли клеєм, який тримав повіки так, щоб сталкер не міг їх підняти. Але виходу не було - лінивих життя не любить.

 — Тримай, - простягнув щось Гамлет Гілці. Це був бутерброд. Чорний хліб, підсмажений, мабуть, на вогнищі, та жирна ковбаса, яка на такому хлібі виглядала ще смачніше, ніж була, мабуть, насправді.

 — Е… Дякую… - від несподіванки Роман не міг знайти, що сказати. Мало хто – а точніше, взагалі ніхто, окрім колись живого тата та друга Льохи – не пропонував Гілці свою їжу. Зазвичай таке робили в знак того, що вони, сталкери, друзі.

 — Значить так, - почав Влад, жуючи бутерброд, і кладучи карту на підлогу. Гілка перевірив, чи не його це карта, що лежить у рюкзаку. Всередині портфелю дійсно нічого не було. Як він зміг дістати її, що я взагалі не помітив? - ми зараз ось тут, - показав він на схематичне селище, - підемо через оцю ділянку лісу. Нехай вона і довша, але кляті мутанти… Тут їх буде менше. Два дні ходу, і ми на станції Лиманьска. Якраз по дорозі ми спочатку зможемо переночувати в одному селищі, а на наступну ніч після тієї – в ангарі. Там безпечно. Будемо по черзі на варті. Шикарно, я думаю.

 Сперечатися з цим не мало сенсу. Саме з цими землями Гілка був не знайомий. Ці округи Гамлет знав більше, і якщо він так каже, то, мабуть, так і є. Шосте відчуття все ще не перестало давити на мізки молодого сталкера. Немов щось не так, але що саме він просто не міг зрозуміти. Цікаво, Льоха, а що б ти зробив зараз на моєму місці? В тебе була така інтуїція, яка ніколи не помилялася. І взагалі, був би я тут, якби ти був живий?

 Приготувавши зброю, хлопці, нарешті, вирішили вийти на поверхню. Чим вище Гілка піднімався, тим більше йому здавалося, що він пробув у підвалі не одну ніч, а вічність. Неначе кажан, який вперше виліз із печери і побачив світле небо.

 Гамлет прибрав залізну частину паркану, яку використовував, як двері, щоб мутанти не зайшли в хованку, і Роман одразу прикрив очі руками. Сонячні промені проходили крізь отвір між пальцями, через що йому трішки закортіло чихнути.

 Ось він - Лиманов після бурі. Із землі кожні два метри виглядають осколки льоду різних розмірів. Кожна частинка все віддзеркалювала, неначе дзеркальна кімната. В цей момент місто нагадувало їжака чи дикобраза. Якщо не звертати увагу на те, що сталкер, опинившись під відкритим небом у цей момент, однозначно б помер, то виглядає це просто неймовірно.

 — Ну що, пішли? – запитав риторично Гамлет, знаючи, що відповість Гілка.

 — Так, - кивнув Роман, дивлячись на двох песоподібних мутантів, які лежали мертві недалеко від них. Із їх тіла виглядали великі льодяні леза; в погляді звірів, окрім скляних очей, що дивилися в пустоту, було видно повільну і жахливу смерть.

***

 Довго вони разом йшли мовчки. Нічого не казали взагалі, навіть щось на кшталт: «Обережно», або «Зачекай». Хтось із них зупинявся, щоб сходити ненадовго в туалет, і інший чекав. В ці моменти шум вітру і хруст снігу під ногами також ніхто не смів порушував.

 Роману це набридло. Він хотів якось знищити цю невидиму стіну, яка, мабуть, від нього самого і йшла, бо Гамлета, як помітив сам Гілка, нічого не турбує.

 — Гамлете… А ким був Маркус? – запитав першим, що прийшло до нього у голову, Роман, і одразу прикусив язика. Навіщо він це зробив? Одразу стало видно, як той змінився в обличчі. Спочатку був гнів, а за ним сум.

 — Ми були партнерами, - почав той історію, - навіть більше. Ми були друзями. Багато хто про нас чув, як «Брати Грім». Робили разом найскладніші завдання у торговців, і при цьому мінімум шуму, максимум ефективності. То ми знищили гнізда різних особливо небезпечних мутантів, то банди якісь, що нападають на торгові місця. Такого роду, за які звичайні сталкери не візьмуться. Але все було доти, доки я не захотів взяти завдання, що пов’язане із заводом «Меркурій».

 — «Меркурій»? – шоковано запитав Гілка, - але, Гамлете, це ж не просто гніздо мутантів. Це їх селище, якщо можна так сказати…

 — Так, я знаю це зараз, і знав тоді. Чув історію цього заводу?

 — Звісно, - кивнув Роман, хоча Влад дивився на нього спиною і ніяк не міг бачити цього жесту, - між містом Лиманов та Прип’ять були постійні змагання за звання «найкращого міста тодішнього СРСР. І ось, коли в одному місті зробили завод «Юпітер», головні Лиманова зробили «Меркурій». Спочатку там виготовляли диски, але багато хто каже, що насправді там виготовляли якісь кристали.

 — Саме так, - погодився Гамлет, - і нам один із торговців запропонував знайти ці кристали. Я запитав, типу, навіщо? Це ж всього-на-всього слухи. Мені він відповів, що моя справа знайти їх. Такі суму назвав, що мені в голові запаморочилося. Я переказав все Маркусу, - як тільки Влад згадав це ім’я, одразу взяв у руки череп, від чого у Гілки пройшли мурахи по шкірі, - він довго був проти, бо, сам розумієш, це лігвище мутантів, але після сотого мого повторення він погодився. Добре підготувавшись, ми пішли туди. Було яскраво від сонця. Тепло, хоч і рання весна. Ми зайшли у цей будинок, і не встигли й шагу ступити, як на нас напало стільки різних видів монстрів, що й цілої обойми не вистачило. «Біжи» - крикнув мені Маркус, взяв у руки гранату, дістав чеку, і здійнявся такий вибух, що у вухах запищало, і ударною хвилею відкинуло. Як в очах припинило двоїтися, я побачив, що біля мене лежать різни частини тіла. Не тільки мутантів, а й… Маркуса. Рука, нога, кишки… І голова. Я… Я взяв найдорожче, і втік, поки не набігли нові потвори. З тих пір мій друг зі мною.

 Ця історія викликала у Романа різні емоції. Одночасно йому було шкода Гамлета та його минулого друга. Кому, як не Гілці, розуміти, як це – коли бачиш смерть найближчої людини. Тільки ось Гамлету пощастило менше. Сталкер одразу уявив, як Влад сидить в оточенні відірваних людських та потворних кінцівок, витирає лице від крові свого друга, бере його голову і тікає. Але все ж таки більш за все йому було не по собі і нудило. Як можна взяти ось так частину тіла свого товариша і не похоронити її, а таскати з собою?

 — Він був гарною людиною, - замість непорозуміння видохнув в підтримку Гілка.

 На це Гамлет нічого не відповів. Знову опанувала сталкерів тиша. Невидима стіна між ними стала водночас і тоншою, і товстішою. Хлопцю начебто стало легше, що Гамлет розповів йому таку історію. Значить, довіряє. Але як же він сподівався, що Влад, якщо Роману доведеться померти, не візьме і його голову до своєї колекції.

 — Що для тебе означає гарна людина? – несподівано запитав той.

 — В якому сенсі? – Гілка зробив вигляд, що не зрозумів питання.

 — Ну, ти кажеш, що він був гарною людиною. По яким критеріям ти це зрозумів?

 — Ну, - пожав плечима Гілка, - він пожертвував собою заради друга, і навіть якщо й за гроші, але винищував гнізда створінь, рятуючи людей.

 — Але більшість людей він вбивав…

 — Я також вбивав людей, - перебив Роман, - і не тільки, коли мені загрожувала небезпека.

 — Якщо ти так кажеш… - Видно, що саме цього Гамлет і добивався. Щоб Гілка настоював, хоч і не знав Маркуса, що той був гарною людиною. Сам Роман не знав, був він гарною людиною чи ні. Він просто хотів зробити напарнику легше.

 Вони переглянулися один до одного, і посміхнулися. Стіна незручності між ними, як здалося самому Гілці, повністю зруйнувалася. Тепер він не шкодував, що задав питання про череп минулого друга Гамлета.

 Недовго їм довелося спілкуватися. Вони хотіли продовжити розмову, але їх перебив рик, який більше нагадував крик божевільного, що мав у легенях багато крові.

 — Ти чув? – задав риторичне питання Гілка.

 — Так, - беручи швидко у руки зброю, сказав Гілка. – Швидко, спина до спини! Такі звуки може створити лише одне створіння!..

 Перед Гамлетом стояло одна істота, а перед Гілкою – дві. Метрах в п’яти десяти. Високе, худе, мерзотне чудовисько. Шкіра на ній виглядала немов вона вже була мертвою - набагато гірше за трупи, що бачив Роман. Руки, що звисали майже до землі, були як граблі через довгі пальці. Голова істоти нагадувала гоблінів з книжок Гілки: малий крючкуватий ніс, довгі вуха та криві зуби. Цей мутант рідко можна побачити в Лиманові, а Гілка взагалі не зустрічав їх раніше, лише чув у байках чи історіях.

 Молодий сталкер не був зацікавлений у тому, що там діється з другом. Його єдиним бажанням на даний момент було лише вижити. Як тільки руфікси спочатку почали йти на нього, а потім взагалі бігти на чотирьох лапах, він дістав автомат і нажав на курок. Відлуння пострілів у небі неначе лякалися всього, що трапляється довкола. Мутанти ричали, немов розуміли усю небезпеку, але голод змушував їх далі бігти та уникати куль, що свистіли у них над вухами.

 Один постріл все ж таки влучив у голову першій химері. Та впала, по інерції трохи проскользнувши, і більше не рухалася. Але та, що вижила, зрозуміла помилку мертвого, і почала рухатися більш різко. А вже сенсу від цього не було, бо патронів в обоймі більше не залишилося. Як і шансів вижити в цій битві…

 Але ні. Гілка не збирався здаватися. Він кинув автомат, дістав із карману штанів ніж і перед нападом руфіксу підстрибнув вперед, неначе на шлях до самої смерті. Він знав, що таким чином створіння може легко перегризти сонну артерію на шиї, але вибору не було. Якщо помирати, то борючись до останнього. Йому пощастило. Він з криками бив без перерви лезом то в щелепу руфіксу, то в око. Бестія також вило, ричало, намагалося скинути ворога, але той тримався немов павук, який схопив щелепами муху. Його вже не відірвати. І тільки коли мутант впав, і більше не рухався, сталкер заспокоївся.

 Не дивлячись, що він зміг перемогти це чудовисько, що він вже не висить на волосок від смерті, дихання все ще не поверталося до норми. Плечі піднімалися та спускалися різко від глибокого дихання, і легені від втоми неначе зводило судорогою.

 Але я переміг!

 І тільки після цих думок він згадав про друга, Гамлета. В нього все було не так гарно. Руфікс підняв товариша Гілки за шию, та вже тягнув до відкритої пасті, поки той був без свідомості. Гілка мав не більше декількох секунд, щоб не дати Гамлету відправитися до свого Маркуса, і він скористається цим.

 Він ніколи цього не робив, однак вибору знов нема. Обойма в зброї пуста, як і шанси добігти до руфікса. Роман просто не встигне. Він взяв ніж за лезо, та прицілившись, кинув її в чудовисько. Він молився всім існуючим та неіснуючим богам, щоб його план спрацював. Щоб ще один друг не перетворився в бездиханне тіло перед його очима. Гілка більше не хотів втрачати когось з близьких людей. І нехай поки що Гамлет був навіть не другом, а просто компаньйоном, вони вже встигли потоваришувати, іще раз повторювати ті емоції, які Гілка отримав внаслідок втрати друга, він не стане. Може, цей страх – втратити когось – і став причиною одиноцтва сталкера?

 Поки ніж летів, час, схоже, зупинився повністю. Секунди йшли не хвилинами, навіть не годинами, а вічністю. Але все ж таки вдача, нарешті, спіткала хлопця. Залізна частина ножа вштрикнулася в шию худої потвори. Воно забуло про Гамлета, та, схоже, і про голод, через який і напав на сталкерів. Її бентежила лише кров, що лилася з рани, та невгамовна біль. Воно намагалося втекти. Не вийшло.

 Поки воно кричало від поранення, Гілка його наздогнав. Не заради навіть того, щоб добити. Якби руфікс зміг вийняти ніж, кинути його на землю та втекти, бог із ним. Але ніж був занадто дорогий для нього, тому юнак кинувся на мутанта, повалив на землю, дістав з мерзотної шиї зброю та почав бити прямо в мозок. Іще раз. Іще. Удар за ударом. Серце від адреналіну та люті, від жаги до життя та страху за себе стукало з неймовірною швидкістю – навіть у висках та горлі відчувалося, як воно намагається вилетіти з грудей.

 Руфікс вже давно не рухався. Він давно був мертвий, але Гілка зупинився лише тоді, коли його погляд сконцентрувався на його руках: ті були повністю в крові.

 Гарно хоча б, що не в моїй, - посміхнувся Гілка.

 Протерши рукавом куртки спітнілий лоб, та сховавши волосся під шапку, щоб ті не лізли в очі, він встав на ноги. Про всяк випадок ще декілька разів ступнею ноги перевірив: жива істота чи ні. І тільки тоді підійшов до товариша.

 Той був у плачевному стані, але виліковному. У чарівному гамлетівському рюкзаку була аптечка, а в ній все потрібне: від бинту до перекисі.

 — Не бійся, - казав Гілка Гамлетові, не знаючи, чує той, чи ні, - я вже дезінфікую рани твої. Залишилося бинтом закрити. Ти не повториш судьбу Льохи.

 — Хто такий Льоха? – прохрипів Гамлет. Все таки живий, - зрадів Роман.

 — Це мій Маркус, якщо можна так сказати, - Гілка спробував пожартувати. Вийшло не дуже, але він не хотів робити з цього якусь драму, хоча тема було для нього болючою. – Тільки я не ношу його з собою.

 — Зрозумів… - було чутно, що Гамлет не хотів запитувати далі. І не запитував довгий час, поки цікавість не перемогла незручність. – А що з ним сталося?

 — Це довга історія.

 — Ми нікуди не торопимося, ти ж бачиш, в якому я стані.

 Що ж, робити нічого. Гамлет розповів свою історію про Маркуса, і було б не гарно промовчати на таке ж саме запитання, яке нещодавно ставив сам Роман. Він розповів усе, що згадував нещодавно про свого вже покійного друга. Усе, окрім того, де той похований, бо хоч він і довіряв пораненому товаришу, однак все рівно боявся, що той коли-небудь і голову Льохи буде носити з собою.

 — Я тебе розумію, - відповів Гамлет.

 — Ти про що?

 — Про книгу. Якщо б я голодував, я б так само зробив. Бо якщо ми помремо, хто буде пам’ятати про наших мертвих товаришів?

 На це Гілка лише кивнув, нічого не сказавши.

 — Що ж, Маркусе, - дістав знову з рюкзаку череп друга Гамлет, - ми побачили дуже рідкісне явище.

 — Яке? – здивувався Роман, намагаючись згадати усе, що він бачив перед битви з мутантами.

 — Руфікси зазвичай виживають наодинці, - сказав той, встаючи на не без допомоги Гілки, - а тут ми побачили стаю з трьох осіб!

 Ці слова ще більш здивували молодого хлопця. Може, це результат удару чудовиська? Сумніваюся.