Ніколи ще Андрій Хандер не знаходився у такій небезпеці. Це вперше, коли він вже прощався з життям, не дивлячись на різні пригоди, що з ним траплялися в Лиманові за все його двадцятирічне життя. Бився він і з людьми, і з мутантами, і навіть із самим собою: коли його тіло казало вже «Досить боротися, просто лягай та змирися зі смертю», сам собі сталкер відповідав: «Ніколи, дідько, ніколи я не змирюся з тим, що помру, і буду битися до останнього». Але зараз сталкер навіть не знав, як бути.

 Він біг по лісу без зброї вже занадто довго, щоб легені від втоми било всередині неначе голками, а серце ледве не вистрибувало з грудей кулеметними пострілами. Так, здаватися Хандер не хотів, однак під словами «Не боротися» він для себе зазначав останні дії перед життям, а втекти – не значить здатися. Якщо без цього в битві вижити ніяк, то чому б ні?

 Ніколи також Андрій не вівся на провокацію бандитів та інших шахраїв. У торгових місцях, була справа, його намагалися надурити на чималу суму, однак Хандер не сідав на коліна ні перед ким. Це, звісно, не обійшлося без проблем. «Пахани», які керували деякими такими місцями та які мали зв’язки, наразі не дають йому проходу у хованки, і це дійсно заважає під час початку бурі. Однак він все одно боровся за свою честь, хоча і не розумів, чому був так помішаний на ній. Іноді він запитував себе: може, мені краще підходить ім’я Адвокат?

 Але поки до тієї погоні, яку можна порівняти з мисливськими собаками - хижаками, та лисом - жертвою, було ще чимало часу. Наразі він стояв у барі "Десятка" і через вікно спостерігав за кожним уламком льоду, що як божий дар, з неба приземлявся на цю грішну землю. Добре, що дах виготовили спеціально для таких випадків, і буря в будь-яку пору року була не страшна для цієї місцини.

 — Гей, Ластівко, - підійшов до торговки Хандер - вона була тут і за торговця, і за бармена, і за головного - диви, що в мене є для тебе.

 Ластівка - чиє справжнє ім'я було Марійка - одразу припинила чистити величезний келих білою серветкою, і перемикнулася на протягнуту дерев'яну шкатулку. Вона із нетерплячим поглядом взяла її до рук, і відкрила. Її зелені очі одразу відзеркалили голубий кристал.

 — Хандере, це ж не те, про що я?..

 — Так, Ластівко - кивнув з хитрою та задоволеною посмішкою Андрій - я зміг знайти цей кристал в одного з трупів. Тільки сховай швидше, поки такими трупами не стали ми.

 Марійка послухалася хлопця та, зачинивши дерев'яну шкатулку, сховала його собі у ящик барменського стола, що зачинявся на ключ. Хандер одразу оглянувся довкола - чи не побачив ніхто цього подарунку. Дякувати богам - ні. Кожен займався своїми справами: хтось балакав, випиваючи пиво, хтось їв, задумуючись над чимось, але саме на них не дивився ніхто. Так, бар цей Ластівка зробила, можна сказати, власними руками. Будувала не сама, а з іншими людьми, однак саме вона знайшла це місце, коли воно було звичайною пральнею, і саме вона змогла знайти зв'язки з тими людьми, які хоч і не пропускали нікого у цивілізований світ за межами стін, проте привозили для неї харчі. Спочатку бізнес ішов дуже погано: людей було мало, і ледве вистачало грошей для охоронців. Пізніше все ж таки щастя наздогнало її, і сталкери, дізнаючись про це місце, одразу почали відпочивати у ньому, чекаючи на закінчення бурі, як зараз, чи взяти нове завдання, щоб трохи заробити грошей.

 — Дякую тобі, - посміхнулася дівчина, і через стіл поцілувала сталкера.

 Лице залило полум’яним рум’янцем, і Хандер дуже сподівався, що його червоне обличчя не так видно.

 — Ти це заслужила, - підняв плечі Андрій. Він не вірив у захисні функції цих кристалів із заводу «Меркурій», як і, дякувати богам, Ластівка, і для них це було більше як гарний сувенір.

 — Я віддячу тобі пізніше ввечері так, що тобі й не снилося, - хитрі очі оглянули Хандера з ніг до голови.

 — Чекаю не дочекаюсь, - таким же тоном відповів Андрій, - але поки не

могла б ти мені налити чогось кріпкого?

 Поки вогняний напій подорожував в організмі молодого хлопця, нагріваючи кожну частинку тіла, його поглинули думки: як же він втомився від цього виживання. Коли постійно життя висить на волосині над кратером смерті, і якщо зробити хоч одну помилку, то я, разом із моїми спогадами, буду зжертий цим кратером, цією смертю. Все своє життя Хандер мріяв взяти свою Ластівку та втекти з Лиманову. Побудувати вже в цивільному житті сім’ю, працювати не найманцем, а тим, де не треба було так ризикувати життям. Колись Андрій намагався поділитися цією мрією з іншими сталкерами, але ті підіймали його на сміх. Майже всім подобалося таке: коли постійно адреналін б’є у мізки. Але як їм може не подобатися інше, коли того «іншого» вони й не бачили? Лише Марійка його підтримала з цією мрією, хоча той і здогадувався, що лише через любов, і насправді навіть вона не вірить у свободу в цивілізованому світі.

 — Про що замислився? – запитала дівчина свого хлопця.

 — Та так, - відвів одразу очі Хандер.

 — Знову про інший світ? – поклала свою руку на його долоню Ластівка.

 — Пташко, не цей… - Хандер не хотів знову підіймати цю тему. Він звик, що майже ніхто не вірить у те, що коли-небудь він не буде жити в оточенні стін.

 — До речі, в мене для тебе велике прохання.

 — Яке саме?

 — За це заплатять нам, тому я і запропонувала це тобі, щоб не чужому.

 — Давай швидше до справи, Пташко.

 — Одна людина, сталкерша, пішла до торгового місця, що на станції Лиманська, - почала розповідь Ластівка, - але так і не повернулася.

 — Так, може, мутант її вбив, чи, ще найімовірніше, людина.

 — За п’ять років її ніколи ніхто не міг вбити, - відповіла вона, - і він у це не

вірить. Коротко кажучи, навіть якщо ти її не знайдеш, він заплатить тобі чимало. Дві тисячі гривень лише за те, що ти сходиш до Лиманської та назад.

 Хандер зробив останній ковток, допивши за один захід половину келиха,

протер губи тильною стороною рукава і кивнув.

 — Я згоден, - кивнув він, - тільки дочекайся мене.

 — Дочекаюся, ще і як. Не забувай про мою обіцянку, - знову посміхнулася Ластівка. - Як повернешся, одразу розпочнемо.

 — Про таке хлопці ніколи не забувають, - тепер і лице Хандера охопила посмішка. – Я повинен завтра повернутися. Цілую.

 — І я тебе, - це останнє, що почув від неї Хандер перед тим, як вийти з укриття.

***

 Зараз вся вулиця була утикана уламками склу різних розмірів, наче якийсь велетень розбив на цій території величезну скляну тарілку. Благо, зараз вже світанок, і буря завершилася вчасно. Гроші завжди знадобляться, особливо для другого директора одного з найвідоміших торгових місць в Лиманові.

 Хоч саме Ластівка знайшла територію для засновництва, Хандер відповідав за будівельників та охоронців, які й наразі вже багато років дивляться за цілісністю «Десятки».

 Холод поглинув у легені при диханні до неймовірних відчуттів, і вийшов у вигляді пару, мов дим сигарети. При кожному кроці сніг хрустів під підошвами взуття, як кістки тварини. Йти одному ніяк не кортіло, нудно і небезпечно. Але чи був вибір? Брати когось незнайомого він не хотів, недовіра повністю поглинула Хандера ще з дитинства. Єдина людина, якій довіряв Андрій, стала Марійка.

 Хмари знов збиралися на небі в товсту ковдру, ховаючи сонце, але не схоже, що буря буде знов, однак сталкер все ж таки напружився, і не даремно. Пішов жахливий сніг. Повертатися вже було пізно, та і не хотів цього Хандер, треба ж доказати, на що він здатен, а сніг тим часом все більшим шаром ховав землю під собою. Йти ставало все важче, і Хандер вже опустив руки.

 Може, дійсно повернути назад? – запитував себе час від часу Хандер, але знову і знову кивав у запереченні він і ішов далі. До Лиманської було йти не багато, проте з такою погодою часу для цього знадобиться вдвічі більше.

 — Точно! – крикнув від радості Андрій, забувши, що він подорожує сам, - я й не пам’ятав до цього моменту, що по дорозі зустріну покинуте селище! Піду туди, перечекаю цей снігопад клятий.

 І дійсно, в п’ятдесяти метрах від дороги, по якій він зазвичай ішов до Лиманської, стояло не більше десятки домів. Він там ніколи не був, але ось і перший випадок, коли воно дійсно знадобилося.

 Потрапляючи постійно у кучугури, Хандер все ж таки зміг дістатися цих триклятих домівок. Він не нервував. Більш того, як тільки сніг потрапив до нього у взуття, через що намокли шкарпетки, він пожартував у своїй голові, що так і ходили наші предки до школи. І засміявся, не дивлячись на обставини. Воно й зрозуміло: коли жартуєш сам для себе, у своїй голові, воно набагато смішніше. Якби такий самий жарт сказав хтось інший, то він би й не посміхнувся.

 — Ти хто, бляха, такий? – почув Хандер, як тільки почав підійматися по сходах найближчої домівки. Луна крику трішки віддалялася кудись у невідоме місце.

Лайно.

 Андрій глянув наверх, і побачив, як з дверей виходить декілька націлених на нього сталкерів. Хлопець та дві дівчини. Перший був з автоматом, друга мала пістолет, а третя тримала дробовик.

 — Гей, друзі,- підняв вверх у мирному жесті руки Хандер, повільно відходячи, - я не знав, що тут зайнято.

 — Ми не друзі тобі, лайно ти собаче! – крикнула жінка з пістолетом, різко підходячи до нього і прицілюючись у лоба.

 — Гей-гей-гей-гей! – одразу почав Хандер, трохи присівши.

 — Зачекай, - сказала третя. – Я ж його знаю. Це один з головних директорів бару «Десятка».

 — Це правда? – про всяк випадок запитав сталкер Андрія. Той кивнув. – Та це ж халявні бабки! Русалонько, - звернувся він до сталкерши з пістолетом, - зав’яжи йому руки та ноги та прив’яжи до стовпа, тільки на вулиці. Лисичко, - тепер він подивився на ту, що тримала в руках дробовик, - а ти підеш до барменки Ластівки у «Десятку» та покладеш їй на стіл листівку з викупом. Вона за нього й ноги готова розставити, то ж...

 — Ти не посмієш! – не втримався все ж таки Хандер, хоча намагався до останнього. – Можеш робити зі мною все, але Ластівку не чіпай.

 — Я? Не посмію? – посміхнувся чоловік. – Можеш далі так думати. Якщо ти думаєш, що в Лиманові є якісь права чи обов’язки, то ти дуже помиляєшся, мій милий Хандере, - поки він це казав, сталкерша, як її назвали, Русалонька зав’язала йому все так, як цього потребував від неї чоловік. – Навіть ті місця, які намагаються зробити права та закони, насправді просто удають це. Ось, наприклад, Лиманська…

 Звук розірваної мотузки. Знаючи, що він може померти, але все ж таки знову борючись за своє життя, Хандер врізав чоловіку прямо в ніс, і поки той приходив до тями, кинув його на помічниць, а сам почав тікати.

 Постріли переслідували його, немов хижаки.

 — Не стріляти, - крикнув він, - впіймати живим! Хоча, ні, в ноги стріляти можете!

 І знов звуки пострілів, однак він намагався втекти все одно. І тікав до останнього. Легені вже відказували приймати повітря, а серце прохало зупинитись та відпочити. Але ні, Хандер біг на тій самій швидкості, поки не врізався у невідому йому людину. Не врахувавши сили, він впав на сніг, і навіть не забився, поки йому в лице не вдарили зброєю.

***

 — Який ти не посидючий, - крізь темряву почув Хандер. Ніс, куди йому й зарядили, пульсував в такт серцю. Він відчував, як кров лилася у рота, створюючи смак металу, потім по шиї й за виворот по грудях, - як відчували, наша людина поверталася з наших справ і саме її ти й зустрів.

 Він відкрив очі вже давно, але світло все ніяк не приходило до нього, лише темінь.

 В минулий раз йому допоміг ніж, який він випадково відпустив. Хотів вдарити того їх головного чоловіка у лице прямо лезом, але вдача грала проти нього, і випадково вдарив рукою. В цей раз йому не допоможе з мотузками ніщо.

 — Вибач мені, Марійко, - сказав він собі вголос, - і сам не виживу, і тебе підставлю.

 Нарешті зір та ясність повернулася до нього. Хандер побачив, що сидить знов на вулиці, прив’язаний до стовпа. Сніг нарешті пройшов. Біля нього чотири людини. Скільки він так пролежав?

 — До речі, як ти, збіса…

 Що саме хотів запитати цей бандит, Андрій так ніколи не дізнається. Звук пострілу перебив його. Голова від влучення різко пішла назад, і той впав без духу. Кров потрапила Хандеру на лице. Після цього застережливі крики інших трьох осіб – це все сталося буквально за якусь мить, за одну секунду.