Сьогодні я повертаюся.
Розбита маршрутка випльовує клубок людей біля ринку: ще трохи – й можна буде падати прямісінько в обійми невеселих продавщиць, що роками беззмінно несуть службу. В ніс ударяє важкий запах асфальту, який щоліта плавиться під променями сонця.
Місто душить атмосферою зневіри, мороку та занепокоєння. Воно вже за крок до смерті, але кожен приїжджий відчуває льодяний дотик його кістлявої руки. Здається, тут люди приречені на вічний застій. На вічну паузу, що тягнеться з давніх-давен.
Крізь брудне вікно продирається тьмяне сонячне світло, натикаючись на облізлі вазони із зеленню. Похмурий кімнатний хаос манить у прірву та волає звуками безпорадності; сковує холодними, блідо-жовтими стінами відчаю.
Це місце завдає майже фізичного болю. Тільки здалеку лунають бляклі спогади теплих сонячних днів, наповнених крихтами рідкісного щастя. Десь там залишилися надії на світле майбутнє, яке покривається пилом помилок, нездійснених очікувань і загубленості.
Я не хочу тут перебувати та все ж таки раз у раз повертаюся додому.