Рудий вусатий юнак двадцяти чотирьох років підійшов до будівлі видавництва "Кеннінган Паблішингс" і загадково та якось хитро озирнувся навколо. Він ніс під пахвою пакунок із якимись паперами. Вірогідно, хотів щось віднести у редакцію.

Цим юнаком був Нейтан Рід Вілфікс – пересічний інтелектуал. Він прийшов із конкретною метою: потрапити до редактора та показати йому свої (?) рукописи.

Головний редактор "Кеннінган Паблішингс" Денієл Барт Кід Роузі сидів у своєму кабінеті та задумливо палив стареньку сигару. Його життя було не бідним і не багатим, не насиченим, але й не нудним. Кожного дня він займався буденною канцелярщиною, як і інші працівники видавництва, але його це аж ніяк не засмучувало.

Почувся стук.
– Можна? – спитав дзвінкий голос за дверима.
– Проходьте, – відповів редактор Роузі.
Голос належав Вілфіксу, і той увійшов у кабінет, чемно привітавшись та знявши свій капелюх.
– Я Вас слухаю, – сказав редактор.
– Містер Роузі, – почав Вілфікс, якось лукаво посміхнувшись собі у вуса, – я чув, що Ваше видавництво займається публікацією різноманітної літератури, у тому числі й поетичної творчості...
– О, ні-ні-ні, ми цим давно вже не займаємося, – поквапився відповісти Роузі. – Наразі ми перекваліфікувалися і видаємо лише щотижневик "Паблішинг Таймс" та ще декілька дрібних брошур.
– Але у мене є для Вас дещо особливе, – так само загадково, як і у перший раз, усміхнувся Вілфікс та простягнув редактору свою папку.

У ній лежали свіженькі папери, на яких кривим почерком друкованими літерами були написані короткі тексти. Але що то були за тексти!

Першою думкою Роузі було: "Що це взагалі таке?" Чи може людина зі здоровим глуздом взагалі написати те, що він побачив на Вілфіксових листках? Перший ж аркуш вдарив його у самісіньку підсвідомість:

Ж Слоняче лайно.
УГКФЖДС
ТАВРПУ є чай з порічкою та сливою.
ВЮКЗЛДРЯ
КЗПРМДФЮЖ крадуть солдатів.
СРДЛМКДФХЕ життя є слоняче лайно.
ТРОКЗДРФЕ хочеш слоняче лайно?

                                                               ДК

– Що... Що це таке? – спитав у Вілфікса редактор. Його обличчя відбивало той шоковий стан, у якому він перебував.
– Хах! Це вірші! – задоволено відповів рудий молодик. – І написав їх ДК!
– Які вірші? Який ДК? – Роузі й досі не вірив у те, що побачив. – Ви що, бісові діти, мене розіграти вирішили?!
– Що ви, що ви! – максимально іронічно та при цьому щиро відповів Вілфікс. – Це не розіграш. Це мистецтво! І ви, містере Роузі, станете його адептом.
– Що?! – у безпам'ятстві вигукнув нещасний редактор.
– Тільки-но уявіть, – продовжував Вілфікс, – років через десять, двадцять, а може й тридцять люди читатимуть ці вірші. І усі писатимуть так само, будуть підлаштовуватись під того, найпершого. І уявіть собі: Ви у старості будете з посмішкою насолоджуватися тим, що саме Вам випала честь відкрити світові цього генія, цього...
– Годі! – перебив його Роузі. – Ви що, здуріли, чи що?! Ні, я відмовляюся це публікувати.
– Ну, що ж. Тоді давайте по-іншому, – всміхнувся Вілфікс, витяг з карману конверт і, задоволений, поклав його перед редактором. – Тут чимала сума, містере Роузі. Погляньте-но.
Роузі відкрив конверт і справді побачив у ньому гроші значного номіналу.
– Ви знаєте, – якось невпевнено та винувато сказав головний редактор, – у нас в газеті можна розмістити ваші вірші замість некрологу...
– Ну от і добре! – обличчя Вілфікса прикрасила яскрава та невимушена посмішка. – Я знав, що ми домовимося!