ГЛАВА 3. Життя в Токмаку та Акимівське гетто
1: Йоу, братчик, у тебе сумна історія! Давай розбавимо атмосферу cool репчиком?
2: Йоу, давай!
Інтерлюдія (читає 1й нігер):
Йоу, це історія життя
Чоткого поца з Енергодару,
І він пройшов через багато чого,
Підтримаймо його! Йоу!
2: Йоу, це було круто!
1: Йоу, дякую!
Вихід був лише один: тікати в Токмак, де моя бабуся зняла квартиру у якоїсь шльондри (кажуть, нібито вона була з "білого сміття").
Напевно, ви не знаєте, що таке Токмак. Зараз я вам поясню. Токмак – це таке місце, в якому живе дуже мало людей, воно знаходиться у самісінькому центрі штату, і при цьому там суцільне біле сміття. Саме там я й мав жити.
Моя бабуся не отримувала пенсію, бо тоді у 2002-2011 в Україні був усюди расизм. Батька з горем пополам взяли працювати комп'ютерним майстром. Вони і так заробляли тоді мало – 100 гривень в місяць, а мій батько заробляв ще менше – 80 гривень. А все через те, що він був нігером. Мій тато пахав на будівництві, де замість грошей йому давали півлітрову пляшку "Фанти". Він розвантажував тонни ящиків з гелікоптерів і отримував за це купку насіння. Останнє було особливо ганебним, бо асоціювалося з українською більшістю – білим сміттям.
Моя бабуся колись була бандиткою, і в якийсь момент вона придумала геніальний стартап. Їй вдалося домовитися з лідером місцевої банди про те, щоб його люди віддавали їй тіла жінок. Бабуся обрізала волосся мертвих і здавала їх за гроші. За десять метрів волосся пересічному нігеру тоді давали 3 копійки, і ви можете собі уявити, скільки заробляла моя бабуся таким чином. І це при тому, що з 80 тіл щороку жіночими були відсили 4. Моя бабуся вигадала голити волосся і чоловікам, але за них взагалі не давали грошей.
Батько міг днями працювати на 10 роботах, з яких 8 були у добову зміну. Бабуся була зайнята волоссям, а я сидів вдома і жував отверезуючі жуйки – єдину їжу, яку нігерам видавали безкоштовно. Отверезуюча жуйка – це така гумова субстанція з каучуку, пластмаси, нашатиря та аспірину, яку в кустарних умовах різали ножем на маленькі ваучери і роздавали усім п'яним нігерам безкоштовно. Спершу я сильно блював, лиш почувши запах цієї хірні, але згодом я звик і навіть став отримувати від її жування задоволення. Іграшки тоді коштували для нігерів надто дорого, і тому я сам робив собі іграшки. Наприклад, я любив вирізати з картону гривневі купюри, деякими з яких іноді можна було розплатитися у магазині. Ножиці я брав у сусіда, а коли він загинув у стрілянині, я залишив їх собі.
6 жовтні 2006 року по всій Україні нігерів почали переселювати у гетто. В Токмаку їх не було, і нам довелося їхати в Акимівку, де було найближче гетто. Ніякої роботи там не було, а продавати зброю та наркотики було дуже ризиковано, бо копи постійно за усім слідкували. Зате нігери часто влаштовували стрілянину, і поліція ніяк на це не реагувала. Тоді усім хотілося стерти нас з лиця землі. В одній зі стрілянин моїй бабусі прострелили ногу. Ніякої медичної допомоги, зрозуміло, не було, і бабуся лишилася калікою на усе життя. Вона не могла рухатися, бо у гетто не було нічого, що можна було б пристосувати як милиці.
У листопаді 2007го в гетто почалися заворушення: шалені 14-річні нігери з пушками стали стріляти у копів, бомжі підпалювали урядові установи і так далі. Скориставшись цим, мій батько викрав поліцейську машину, і на ній він разом зі мною та бабусею поїхав у Запоріжжя, де, за чутками, нігери мали рівні права з білими і навіть з латинасами.
2: Йоу, давай!
Інтерлюдія (читає 1й нігер):
Йоу, це історія життя
Чоткого поца з Енергодару,
І він пройшов через багато чого,
Підтримаймо його! Йоу!
2: Йоу, це було круто!
1: Йоу, дякую!
Вихід був лише один: тікати в Токмак, де моя бабуся зняла квартиру у якоїсь шльондри (кажуть, нібито вона була з "білого сміття").
Напевно, ви не знаєте, що таке Токмак. Зараз я вам поясню. Токмак – це таке місце, в якому живе дуже мало людей, воно знаходиться у самісінькому центрі штату, і при цьому там суцільне біле сміття. Саме там я й мав жити.
Моя бабуся не отримувала пенсію, бо тоді у 2002-2011 в Україні був усюди расизм. Батька з горем пополам взяли працювати комп'ютерним майстром. Вони і так заробляли тоді мало – 100 гривень в місяць, а мій батько заробляв ще менше – 80 гривень. А все через те, що він був нігером. Мій тато пахав на будівництві, де замість грошей йому давали півлітрову пляшку "Фанти". Він розвантажував тонни ящиків з гелікоптерів і отримував за це купку насіння. Останнє було особливо ганебним, бо асоціювалося з українською більшістю – білим сміттям.
Моя бабуся колись була бандиткою, і в якийсь момент вона придумала геніальний стартап. Їй вдалося домовитися з лідером місцевої банди про те, щоб його люди віддавали їй тіла жінок. Бабуся обрізала волосся мертвих і здавала їх за гроші. За десять метрів волосся пересічному нігеру тоді давали 3 копійки, і ви можете собі уявити, скільки заробляла моя бабуся таким чином. І це при тому, що з 80 тіл щороку жіночими були відсили 4. Моя бабуся вигадала голити волосся і чоловікам, але за них взагалі не давали грошей.
Батько міг днями працювати на 10 роботах, з яких 8 були у добову зміну. Бабуся була зайнята волоссям, а я сидів вдома і жував отверезуючі жуйки – єдину їжу, яку нігерам видавали безкоштовно. Отверезуюча жуйка – це така гумова субстанція з каучуку, пластмаси, нашатиря та аспірину, яку в кустарних умовах різали ножем на маленькі ваучери і роздавали усім п'яним нігерам безкоштовно. Спершу я сильно блював, лиш почувши запах цієї хірні, але згодом я звик і навіть став отримувати від її жування задоволення. Іграшки тоді коштували для нігерів надто дорого, і тому я сам робив собі іграшки. Наприклад, я любив вирізати з картону гривневі купюри, деякими з яких іноді можна було розплатитися у магазині. Ножиці я брав у сусіда, а коли він загинув у стрілянині, я залишив їх собі.
6 жовтні 2006 року по всій Україні нігерів почали переселювати у гетто. В Токмаку їх не було, і нам довелося їхати в Акимівку, де було найближче гетто. Ніякої роботи там не було, а продавати зброю та наркотики було дуже ризиковано, бо копи постійно за усім слідкували. Зате нігери часто влаштовували стрілянину, і поліція ніяк на це не реагувала. Тоді усім хотілося стерти нас з лиця землі. В одній зі стрілянин моїй бабусі прострелили ногу. Ніякої медичної допомоги, зрозуміло, не було, і бабуся лишилася калікою на усе життя. Вона не могла рухатися, бо у гетто не було нічого, що можна було б пристосувати як милиці.
У листопаді 2007го в гетто почалися заворушення: шалені 14-річні нігери з пушками стали стріляти у копів, бомжі підпалювали урядові установи і так далі. Скориставшись цим, мій батько викрав поліцейську машину, і на ній він разом зі мною та бабусею поїхав у Запоріжжя, де, за чутками, нігери мали рівні права з білими і навіть з латинасами.
Коментарі