[Кинджал (голосу)]: То це ти...

*Тільки-но згадав, що забув описати голос, із яким вступив у контакт герой твору. Уявіть собі пурпуровий вельвет (не андерґраунд), яким ніжно проводить якась вже літня жінка по старенькій шафі. При цьому на задньому плані стоїть старенький магнітофон, з якого лине музика, що викликає у вас ностальгію і приємну біль, ніби після першого сенсу йоги. Уявили атмосферу? А тепер уявіть будь-яку фізичну чи не зовсім фізичну оболонку і помістіть у неї цей голос. Ріт вашого персонажа (якщо в нього він є) розтулятиметься у стилі гопника, однак це буде той випадок, коли вульгарний зміст елегантно загорнутий у чарівно красиву форму. Підсумовуючи можна сказати, що це було б, якби приємний голос з радіо почав розказувати про сиськи-письки так, ніби хоче ввести вас у медитативний транс*

[Голос]: Так, йобаний рота. Це я.

[Мишка (голосно і пискливно, ніби миша)]: Перше питання: як ти знайшов це місце?

[Голос]: Ти тупа? Я знаю кожне місце у кожному всесвіті, мені знайомі стежки світоладу. Я, бля, ніби вже трильйони років мешкаю у трильйонах всесвітів, кожен з яких, нахуй, містить у собі МакДональдс біля дому, школу і дитсадок, і ще на додачу Нокію, з якої ти колись дзвонив. Я знаю усе, крихітко.

[Обсмикок]: А в мене питання простіше: хто ти в біса такий?

[Голос]: А ти, хлопчику мій, доволі сумний підарас. По-перше, не "такий", а "така", "таке", "такі". Ти українську в школі вчив? Ну то от, блять. По-друге, відповідь на питання "хто я такий?" залежить від того, ким ви уявляєте себе.

[Кинджал (нервово)]: Конкретніше, сука!

[Голос]: Ах, то вам конкретніше, блять? Ну дивись, уяви, що ти якийсь жирний мамкін геймер, який може днями грати у свою лайнову доту і жрати виключно шкідливу їжу. Ким він уявлятиме Бога? Мабуть, таким самим жирним мамкіним геймером, тільки більшого калібру. В його уявленні це саме він спеціально робитиме так, аби кожен клік його миші буде вдалим, бо він, Бог, розуміє бажання довбаного мамкіного дотера і тому хоче йому допомогти.

[Шукатимете Потім]: То ти хочеш сказати, що ти – Бог?

[Голос]: Я не кажу, що я Бог. Ви поставили питання: хто я такий нахуй? Я вам відповів. Господи, та зрозумійте вже нарешті, тупі ви істоти, що ваші питання у цьому просторі не мають жодної цінності. Ви, сука, навіть не уявляєте, де ви знаходитеся.

[Обсмикок]: То, може, ти нас просвітиш?

[Голос]: Тупі, тупі, абсолютно тупі істоти! Ну як ви не розумієте! Ви знаходитеся поза простором і часом, люююдиии! Звідки ви знаєте, відбулася ця сценка до першої чи після? Чому вона третя, а не друга, га блять? Хто так вирішив? Ви знаєте? І я не знаю! Чого ви взагалі вирішили, що існуєте? І навіть якщо так, кому не похуй на ваше існування?

[Василь Рукіянович (входячи в кімнату)]: Я скажу! Я скажу кому не похуй!

[Кинджал (злякано)]: Василю Рукіяновичу, чому ми вас не бачимо?

[Василь Рукіянович]: Бо мене не існує, мій хлопчику. І повертаючись до питання, кому не похуй. Йому. Так, тобі. Чи їй. Їм, коротше кажучи. Тим, хто дивиться це на сцені. Тим, хто читає це – про себе чи вголос. Усім, хто бачить афішу. Їм не похуй. Бо кожного разу вони підживлюють своєю присутністю нашу вигадану енергію. І кожного разу ми ніби виштовхуємо себе, хоча б на коротесенький проміжок часу, у напівреальний світ. Ніби іграшки, які торкаються своїх можливих майбутніх власників крізь скло вітрини. І тільки їм вирішувати, де ми будемо і ким. Взяти нас із собою яи лишити на білому екрані/папері чи на порожній сцені – це вже питання смаку. Головне одне – ми самі один для одного боги. Ніхто не забороняє вам фантазувати щодо своєї чи чужої долі, і начхати, хто герой ваших думок: ви сам, ваша сестра чи герой п'єси, про яку ви тепер можете сказати, що знаєте/бачили/чули/читали. Саме у цьому і полягає сила мистецтва, адже будь-яка фантазія – це мистецтво.

[Шукатимете Потім]: Тож вип'ємо за це!

*Ну що ж, тут далі вже самі вирішуйте. Можливо, в них дійсно виникла нізвідки пляшка смачного шампанського і келихи, і вони випили за це. Можливо, усе це було їхньою галюцинанцією, а прокинулися вони під час нічого обстрілу у Кривому Розі. Можливо, все ж-таки, шампанське було уявним, але смачним. А можливо, що і п'єса була, як шампанське: уявною, нематеріальною, але із приємним присмаком і ароматом вічності, яка, звичайно ж, зовсім не обов'язково пахне нафтою*