ПРОЛОГ: Герой (дохлий) Піднімається з Могили
М'юзішин гарячково підхопив однією рукою чорнильницю, що падала зі столу, поставив її назад і мовив:
– Ну ляха-муха, невже це усе знову і знову буде повторюватись?!
З'ясувалося, що так.
За вікном була дуже гарна помаранчево-рожева осінь, що пахнула яблуками та ще чимось яблучним, коротше кажучи.
Тим часом до кімнати до М'юзішина буквально влетів вусатий-волохатий, увесь у сльозах майор Брендель. Він зовсім нещодавно повернувся з Афганістану і тепер, гірко плачучи, жалкував, що таліби не відрізали йому голову.
– Пане прокуроре, ви маєте це бачити! – кричав він і голосно ревів.
Обидва вилетіли на вулицю. Те, що вони побачили там, мало було б бути у музеї абощо.
Виявилося, що прямісінько посередині двору була могила, і тепер з неї вилазив якийсь молодик. Ну, не сказати, що якийсь потворний собою, але й не сказати, що красунчик. Коротше кажучи, звичайний юнак.
Він повільно виповз зі своєї ями та почав говорити до панів М'юзішина та Бренделя.
– Терипéвт! Терипéвт! Блакáут! Блакáут! Шакíт – мавт!
– Шо він меле? – спитав М'юзішин у майора Бренделя.
– Ой, навіть не хочу дивитися на нього! – скрикнув майор і відвернувся, щоб продовжити смоктати соплі.
– Хелоу! Ду ю спік інгліш? – спитав М'юзішин (і ні, він не американець) незнайомого юнака.
– Джет? – здивовано, ніби перепрошуючи спитав хлопець.
– Шпрехен зе дойч? – спитав сопливо, так і не розвренувшись, майор Брендель.
Невідомий молодий чоловік на те відповів:
– Жлейн екз мін, вíлпамз юналáза. Вальпéмн ейзíк. Пермь, валедóл фурéва.
– Хах, ви чули? – зрадів М'юзішин. – Ніби англійською трохи шпреха! Треба його показати доктору Палсенісу. Заходьте, заходьте, не соромтесь, – звернувся він до юнака.
– Ну ляха-муха, невже це усе знову і знову буде повторюватись?!
З'ясувалося, що так.
За вікном була дуже гарна помаранчево-рожева осінь, що пахнула яблуками та ще чимось яблучним, коротше кажучи.
Тим часом до кімнати до М'юзішина буквально влетів вусатий-волохатий, увесь у сльозах майор Брендель. Він зовсім нещодавно повернувся з Афганістану і тепер, гірко плачучи, жалкував, що таліби не відрізали йому голову.
– Пане прокуроре, ви маєте це бачити! – кричав він і голосно ревів.
Обидва вилетіли на вулицю. Те, що вони побачили там, мало було б бути у музеї абощо.
Виявилося, що прямісінько посередині двору була могила, і тепер з неї вилазив якийсь молодик. Ну, не сказати, що якийсь потворний собою, але й не сказати, що красунчик. Коротше кажучи, звичайний юнак.
Він повільно виповз зі своєї ями та почав говорити до панів М'юзішина та Бренделя.
– Терипéвт! Терипéвт! Блакáут! Блакáут! Шакíт – мавт!
– Шо він меле? – спитав М'юзішин у майора Бренделя.
– Ой, навіть не хочу дивитися на нього! – скрикнув майор і відвернувся, щоб продовжити смоктати соплі.
– Хелоу! Ду ю спік інгліш? – спитав М'юзішин (і ні, він не американець) незнайомого юнака.
– Джет? – здивовано, ніби перепрошуючи спитав хлопець.
– Шпрехен зе дойч? – спитав сопливо, так і не розвренувшись, майор Брендель.
Невідомий молодий чоловік на те відповів:
– Жлейн екз мін, вíлпамз юналáза. Вальпéмн ейзíк. Пермь, валедóл фурéва.
– Хах, ви чули? – зрадів М'юзішин. – Ніби англійською трохи шпреха! Треба його показати доктору Палсенісу. Заходьте, заходьте, не соромтесь, – звернувся він до юнака.
Коментарі