4 (Четверте) - Людина – спогади
Вперше за довгий шлях у горах монах Ші зустрів людину. Вони стояли непорушно один навпроти одного на вузькій гірській стежині і мовчки дивилися. Незнайома людина була невисокого зросту, мала приємні зморшки біля країв своїх вузьких вік, які викликали у Ші почуття дотику до теплої ковдри. Людина навпроти всміхалася, ледве помітно для ока, проте надто вже помітно для душі, подібно до того, як всміхається до глядача Мона Ліза чи Мадонна зі старовинної ренесансної картини. Благенький хутряний кожух із дірками не псував враження від зустрічі з людиною – навпаки, надавав їй ще більшої виразності, змушував тебе повірити у цю неперевершену світлу простоту тибетських горців.
Ші ледве помітно, ніби рефлексом, підморгнув незнайомій людині. Та несподівано розпливлася у тепер вже повній, широкій усмішці. Незважаючи на вже немолоде і не зовсім красиве обличчя, посмішка цієї людини випромінювала таке дивне почуття свіжості та натхнення, що Ші – тибетський монах, що за довгі роки майже досяг повноцінного діалогу з вічністю – вкрився мурахами.
Ти дивився на них, сидячи на далекій скелі, своїм гострим орлиним поглядом. На момент ти ніби заново пережив першу поїздку разом із батьками в авто: ти тоді сидів на дитячому кріслі, і тоді тобі вперше у житті здалося, ніби дорóга йде не від тебе, а до тебе. Із сумом і радістю водночас ти спіймав себе на думці, що посмішка незнайомої тибетської людини нагадала тобі посмішку тієї самої дівчинки, у яку ти таємно був закоханий ще з молодшої школи.
"Невже ти думаєш, ніби ми тут усі знайомі?" – запитає у тебе Гаррі.
"Так, – відповіш ти, – бо усі ми сидимо на одній скелі, просто дивимося у різних напрямках. А погляд – один, орлиний. Тому й бачимо у чужих людях рідних. Навіть не бачимо, а згадуємо їх".
"Так... Головне побачити знайому людину в самому собі", – подумав, усміхнувшись, монах Ші, потиснув тепер вже знайомій людині руку і пішов далі. На синьому гірському небі у той день білі хмарини дивилися одна на одну, ніби вона – на свої спогади про гірський пейзаж.
Ші ледве помітно, ніби рефлексом, підморгнув незнайомій людині. Та несподівано розпливлася у тепер вже повній, широкій усмішці. Незважаючи на вже немолоде і не зовсім красиве обличчя, посмішка цієї людини випромінювала таке дивне почуття свіжості та натхнення, що Ші – тибетський монах, що за довгі роки майже досяг повноцінного діалогу з вічністю – вкрився мурахами.
Ти дивився на них, сидячи на далекій скелі, своїм гострим орлиним поглядом. На момент ти ніби заново пережив першу поїздку разом із батьками в авто: ти тоді сидів на дитячому кріслі, і тоді тобі вперше у житті здалося, ніби дорóга йде не від тебе, а до тебе. Із сумом і радістю водночас ти спіймав себе на думці, що посмішка незнайомої тибетської людини нагадала тобі посмішку тієї самої дівчинки, у яку ти таємно був закоханий ще з молодшої школи.
"Невже ти думаєш, ніби ми тут усі знайомі?" – запитає у тебе Гаррі.
"Так, – відповіш ти, – бо усі ми сидимо на одній скелі, просто дивимося у різних напрямках. А погляд – один, орлиний. Тому й бачимо у чужих людях рідних. Навіть не бачимо, а згадуємо їх".
"Так... Головне побачити знайому людину в самому собі", – подумав, усміхнувшись, монах Ші, потиснув тепер вже знайомій людині руку і пішов далі. На синьому гірському небі у той день білі хмарини дивилися одна на одну, ніби вона – на свої спогади про гірський пейзаж.
Коментарі