Писк чайника на газовій плиті. Крики. Брязкіт розбитого посуду. Чоловік (років двадцяти п’яти) розмахує руками і кричить на жінку, яка аж занадто спокійно сидить за кухонним столом. Вона лиш переминає свої пальці, не відповідаючи навіть поглядом на його завзяту істерику.
- Ти не зрозумієш! Я живу з вами, наче на пороховій бочці, яка от-от злетить у повітря: боюсь кожної твоєї емоції, боюсь, що наша донька така ж, як і ти!
Нарешті молода жінка підняла свої очі, в яких промайнув відблиск червоного полум’я. Здалось, на секунду вогонь на плиті спалахнув так, що мало не дістав до покритої пліснявою старої стелі. Чоловік не змарнував ні миті й чимскоріш перекрив постачання газу, а потім присів на підлогу, спершись спиною на умивальник і зарившись руками у волоссі. Ні криків, ні пищання чайника, ні гуркоту розбитого посуду. Лише тиша. Тиша лежала у повітрі, допоки молодик не перестав розкуйовджувати свою зачіску й тихо вимовив:
- От про це я й кажу. Ти не контролюватимеш це повністю. Ніколи не контролюватимеш, - він закрив обличчя руками. – І не відомо, чи контролюватиме вона.
- Я контролюю, - нарешті озвалась жінка. – Ти ж знаєш, що я все контролюю, навіть занадто. Просто не виводь мене, гаразд? І вона зможе триматись… І чого ти це почав? Немає гарантій, що в неї ця дурня також проявиться…
- Добре, сенсу приховувати щось більше немає, - він підскочив на ноги й присів поруч з нею на стілець. – Я втомився від вас. Від обох. Оце вічне стримування емоцій, кам’яні обличчя, страх обмовитись про щось або згоріти заживо, якщо тобі присниться кошмар – це все дістало мене, розумієш?
- Ну і до чого ти хилиш? – на її очах проблиснули сльози, але кутики губ досі не видали жодного почуття.
- У мене є інша. І знаєш що? Мені з нею добре, вона…
- Замовкни, замовкни, прошу тебе, замовкни!
Жінка впилася пальцями в свої плечі й заперечливо хитала головою. Зненацька товста червона свічка, яка стояла на столі, загорілась високим вогником і чоловік, який був занадто близько до неї, відсахнувся.
- Якого біса, Леро?! – він знову почав кричати. – Ось чому я з нею: вона не боїться плакати, сміятися і кричати! Вона справжня завжди, кожну бісову мить! І її дітей не потрібно буде боятися!
- Замовкни! – волала жінка.
- Чиїх дітей, тату? – маленька темноволоса дівчинка стояла біля дверей, а її тоненькі рученята притискали до грудей плюшевого ведмедика. – Невже ти боїшся мене?
Молода матір швидко витерла сльози й підійшла до доньки, направляючи її до спальні.
- Ні, доню, як же він може боятися тебе, він же любить нас…
Дівчинка вирвалась і стала осторонь, притиснувши іграшку ще міцніше. Вона дивилась то на батька, то на матір, ніби очікуючи, що вони заговорять, але порушила мовчанку сама.
- Чому ви мені брешете? – вона докірливо поглянула на чоловіка, високо піднявши голову. – Ти хочеш покинути нас, правда?
На столі, досі розтинаючи темряву, тонким високим вогником палала свічка. Батько спробував загасити її пальцями, але свічка продовжувала горіти.
- Чорт забирай, це взагалі може припинити хтось, окрім тебе?!
Розлючений чоловік гримнув кулаком по столі так, що прозора склянка зі свічкою, повна напіврозплавленого воску, впала й скатертина пройнялась полум’ям. У його очах чітко читалась злість, коли він поглянув на свою дружину й вигукнув:
- Припини це!
Жінка підійшла ближче до кухонного стола, який вже встиг перетворитись на справжнє вогнище, й зробила кілька рухів рукою. Нічого не відбулось. Ще кілька рухів, але знову даремно. Вони не одразу зрозуміли, що відбувається. Сила, якою ця жінка могла контролювати власноруч викликаний вогонь, зараз не діяла. Відповідь була одна – ця пожежа спричинена не нею, і навіть більше – вона не природна.
Погляди сфокусувались на тій же темноволосій дівчинці в широкій піжамі та з ведмедиком в руках. Заплакана, вона стояла в вузенькому коридорі, поки її батьки марно намагалися загасити жевриво. В очах цієї дитини з кожною сльозою спалахувало все більше полум’я, яке розпалювали то образливі слова батька, то страх вогнища.
- Ось чому я не можу так жити! Моя матір була права, коли називала твою сім’ю відьомським кодлом! – чоловік вилив на стіл склянку води, але після останніх його слів вогонь тільки поширився.
Матір ніби ігнорувала свого чоловіка, сконцентрувавши налякані очі на ще більш наляканій дочці. Жодна з них не могла промовити ні слова, а от говіркий батько «підливав бензину» до ситуації. З кожним його прокльоном вогонь ставав вищим, спускався по скатертині все нижче.
- Та заради всього святого, Леро, ти можеш просто вивести її звідси? – він поглянув на заціпенілу жінку й додав: - Чорт, я сам маю наш дім рятувати чи що? Гаразд, Карина, пішли зі мною.
- Не підходь! – вигукнула дівчинка, закривши свої іскристі оченята.
В одну мить вогонь поглинув кухню повністю, від підлоги до стелі. Палали стіни, труби, шафи і, здавалось, саме повітря горить, разом з його мешканцями.
- Ні! – викрикнула я, голосніше власного будильника, який буквально розривався на тумбі поруч з моїм ліжком.
Все моє тіло покриває холодний піт. Той же сон. Той же спогад. Він досі мучить мене стабільно кілька разів на місяць протягом дванадцяти років.