Відчиняю тяжкі металеві двері своєї квартири й швидко прошмигую всередину, щоб провести «експрес-прибирання». Ніколи раніше я не приймала гостей, тому й речі клала там, де встигаю, замість того, де потрібно.

Чіпляю куртку на вішак, паралельно підфутболюючи чорний бюстгальтер в шафу. Поки Дмитро знімає взуття в коридорі, я пробігаюсь по кімнатах, збираючи з батарей випрані шкарпетки.

- Та не парся, в моїх кімнаті ще брудніше, - озвався він із-за дверей.

- Тут не брудно, просто… Просто я не була готова до відвідувачів.

- Хах, - на його обличчі пролетіла глузлива посмішка. – Тоді навіщо запрошувала?

Чорт, цей хлопчина уже дратує мене.

- Я потребую цього не менше, ніж ти, - суворо дивлюсь на його високу постать в коридорі й помахом руки запрошую до своєї спальні. – Але це не означає, що мене можна бісити.

Дмитро пройшов у мою «керамічну» кімнату й відкрив рот від подиву. Він поклав руку на мою обмотану фольгою тумбу й присів на скрипуче ліжко, жваво погойдуючись.

- Тут так…

- Моторошно? – перебила його думку я.

Мій погляд прикутий до кіптяви на стінах, яку я так і не відмила зранку. Добре, що хоч пропалену постіль віднесла у ванну.

- Насправді тут класно, але твій варіант теж нічого так.

Дідько, куди подівся той наляканий хлопець зі сходів? Може він під ліжком? Чи лишився в університеті? Чи коли він одягає на плечі шкіряну куртку то втрачає інстинкт самозбереження?

Мушу віддати йому належне – Дмитро нічого не підпалював, коли був веселим. Він втрачав контроль через злість, страх, хвилювання, але не через радість. Ну, мені так здавалось.

- Ти робиш це навмисно?

- Про що ти? – хлопець навіть перестав розгойдуватись на пружинному ліжку, щоб вислухати мене.

- Ти навмисно запевняєш себе бути веселим, щоб не підпалювати нічого? Бо я не розумію, чого ти зараз смієшся.

- А ти не знаходиш смішним те, що я сиджу на ліжку дівчини, яка страждає тією ж фігнею, яку я чотири місяці підряд вважав глюками?

Варто пояснювати йому, що це не галюцинації? Мав би уже сам здогадатись.

- Ти мене дратуєш.

- Хм… - Дмитро нахмурив брови, роблячи вигляд, ніби його це дивує. – Чому це?

- А хіба для цього потрібна причина?

Просто дратує, невже не ясно? Одну секунду, дещо забула. Якого дідька я взагалі витрачаю час на когось? Якось незвично розмовляти з людьми після закінчення пар в університеті. Точно, згадала. Він тут з моєї ініціативи, аби навчитись краще керувати вогнем і не підпалювати занавіски біля приймальні ректора. Думаю, варто почати заняття, бо ще кілька його жартів і в світі стане на одного спаленого заживо студента більше.

- Ну гаразд, розпочнемо з теорії, - я присіла на підлогу, опершись спиною на ліжко, прямо біля ніг Діми. – Хто вводив тебе в курс справ? Що тобі вже розповідали і як готували?

Чому я подумала, що його готували, якщо не вірила в існування людей з такими ж причудами? Бо мене до всього цього готувала матір, поки була жива. Вона розповідала, що коли котресь із моїх почуттів досягне критичної позначки і я не зможу цього витримати, то вогонь всередині прокинеться. Моя мама показувала, як саме вона керує полум’ям, навчала вчасно заспокоюватись, хоч я й пам’ятаю це доволі розпливчасто. Мені передалось це від неї, ніби як спадково. Отже Дімі це теж від когось дісталось і хтось мав йому все пояснити.

- До чого? – він поглянув на мене зі щирим подивом в очах.

- Дуже смішно. Не пелюшки ж зав’язувати, чорт забирай. Хто вчив тебе керувати вогнем раніше?

- Ти серйозно кажеш, що мене мали навчити? – Дмитро знову сміється. – Може десь ще є школа, в якій навчать керувати чотирма елементами?

- Дурний жарт.

Невже справді ніхто не попереджав?

Ось у чому моя помилка – я нічого не знаю про нього. Ще зранку було складно уявити, що існує ще хтось подібний мені, але коли така людина знайшлась я не враховую той факт, що в неї все могло бути інакше. Він жив інакше, відчував інакше, поводився інакше. Його ні про що не попереджали. Найвірогідніше, він навіть має родину. А ще має інакші звички, інакші смаки й інакший характер.

- Гаразд, тоді що ж ти подумав, коли це сталось вперше? Адже в перший раз зупинити спалахи майже нереально, особливо тоді, коли не знаєш, що ти контролюєш їх.

Ліжко перестало скрипіти. Поглянувши на Дмитра я побачила зовсім інакше обличчя. Таке ж, як на сходах в університеті – розгублене, трохи налякане. Міцно стиснуті губи говорили про те, що він не збирається відповідати.

- Чому мовчиш?

- Не твоя справа.

Згадую свій сон і розумію його мовчанку. Хлопець поклав руку собі на плече, опустивши голову додолу, і тихо дивився на кахельну підлогу.

- Знаєш, коли зі мною це сталось вперше, я спалила свій дім разом з батьками, тому твоя історія мене навряд чи здивує.

Дмитро подивився на мене, дівчину, що сиділа неподалік його ніг. Я теж перевела погляд на нього, і знаєте, що помітила? Великі, просто величезні темні кола довкола очей і татуювання на шиї. Чому ж раніше мою увагу не привернули ті два чорні рядочки тексту від вуха до коміра куртки? Бліда шкіра так контрастує з темним волоссям і татуюванням… Ще й лице виглядає таким змученим, ніби він місяцями не спав.

- Глюк. Це все, що я подумав. Що це глюк.

- А на це були причини?

Знову стиснув губи, утворюючи з них тонку лінію.

- Бо я був під кайфом і дуже злий.

Дізнався про приховані можливості, коли був «під кайфом»? Було б дуже весело, якби не так сумно.

- Ти теж когось вбив тоді, чи не так?

Раптовий спалах в його очах розбудив мої інстинкти й змусив встати. Кахель під п’ятками стрімко нагрівався, обпікаючи босі ноги. За секунду підлога всієї кімнати покрилась тонким шаром полум’я, а я стояла на ліжку, боязко спостерігаючи за станом Діми.

Він заплющив очі й запустив руки у волосся, потягуючи його в різні боки. По блідій щоці потекла сльоза, і, впавши, вона зробила вогонь дещо сильнішим.

«Це вийшло саме собою, я не бажав їй зла… Я кохав її, до біса сильно кохав…» - він встиг пробурмотіти це кілька разів, перш ніж отримав ляпас по щоці.

- Якого біса?! – обурено вигукнув Діма лиш через кілька секунд.

- Я не збираюсь чекати, поки ти спалиш мене, ідіот!

Тоді хлопець поглянув на приміщення. Вогнем було охоплено все, окрім ліжка, на якому ми знаходились, і від того він хіба що злякався й ще дужче розпалив вогнище. Його тяжке дихання зливалось з трісканням вогнища довкола нас.

- Ти можеш просто заспокоїтись? Дивись! – вигукнувши це, я схрестила вказівний і середній пальці на правій руці. – Просто повтори це!

Повторив. І знаєте, яким був ефект? Ніяким. Це не діяло. Не на ньому. Не тут. Не сьогодні.

- Що за х…

З тумби відпала фольга й сухе дерево стрімко розгорялось, випускаючи їдкий дим. Циферблат будильника та дзеркало вмить покрились кіптявою. Повітря ставало все важчим, воно давило на легені і мозок, заважало ясно думати. Чому тут стільки диму? Від мого вогню його зазвичай майже немає.

- Як далі робити? – Дмитро схрестив пальці на обох руках і дивився на полум’я, що стрімко розігрівало пружини ліжка, на яких я стояла босоніж. – Як ти далі робиш, Карино?!

- Ніяк не роблю! Це мало допомогти вже, зараз, одразу! – прокашлююсь від тяжкого диму і додаю: - Або заспокойся, або вийди з кімнати й він погасне!

- Як заспокоїтись, якщо ми фактично горимо?!

- Тоді вийди, чорт забирай!

Зненацька відчула як розпечені пружини припинили впиватись в мої п’ятки. Коліна підігнулись, тіло стало невагоме. Невже втрачаю свідомість?

- Тримайся міцніше, - вигукнув Діма, так-сяк відчиняючи двері лівою рукою.

Ні, свідомість цілком при мені.

Незвичне відчуття польоту. Ніби дещо знайоме з дитинства, таке тепле і спокійне… Точно, відчуття, ніби батько несе мене на руках…

Тільки-но дійшло, що відбувається. Якось зле від цього… Адже не можна торкатись до людей, не можна довіряти й звикати. Не можна ж, правда?

Не хочу створити пожежу ще й тут, у вітальні, де нема кахельних стін і підлоги.

- Постав мене! Постав негайно ж! – я мимоволі почала бити Дмитра по руках, якими він стискав мою талію й стегна.

- Упевнена?

- Так, звісно ж!

Хлопець повільно опускав мене на ноги.

- З чого така обережність і турбота? Ти ж міг просто вийти з кімнати, вогонь погаснув би, потім я вийшла б самостійно…

Різкий біль перервав читання моралі, а Діма моментально підхопив мене назад. Я вже хотіла відштовхнути його й облаяти, але той закрив мені рота пальцем і сказав:

- Може досить? Краще скажи: де в тебе ванна?

Серце шалено калатало… Здаюсь. Це щось нове для мене. Я просто здаюсь.

Чому зараз все довкола не запалало? Адже я точно відчула здивування.

Ми заледве поміщались вдвох у моїй маленькій ванній кімнаті. Поки Дмитро споліскував руки в умивальнику, я, сидячи на ванній, де мої обпечені ноги розслаблялись під струменем холодної води, опиралась на його спину.

На п’ятках чітко виднівся візерунок радянського пружинного ліжка. От дідько, схоже, було занадто гаряче.

- Знаєш, мені стало легше, - порушив мовчанку Діма. – Легше від того, що зміг розповісти це хоч комусь.

Дивлюсь на стелю, поки в голові роїться тисяча думок. Невже справді з’явився ще хтось з подібними проблемами? Як з ним спілкуватись? Як поводитись? Чи можна йому довіряти? Про це потрібно було подумати перед тим як приводити в свій дім. Спілкуватись нам навряд чи можна, і мої ноги тому доказ. Але ж спробувати ніхто не забороняв? Можливо за дванадцять років самотності я заслуговую на людину, з якою можна просто поговорити. Просто поговорити сам на сам. Без емоцій. Хоча ні, без емоцій можна і з Анастасією побазікати, а в цьому випадку можна їх не приховувати. Зовсім інакше питання в тому, чи лишились вони в мене.

- Чуєш, а як ти так швидко навчився контролювати вогонь? – тихо озвалась я, все так же дивлячись на стелю.

- Мені потрібно оцінити твій сарказм чи як? – Діма вимкнув воду й сперся руками на раковину. – Я щойно мало нас не спалив.

- Але ти міг сміятися й нічого не ставалось. – у цей момент знехотя пригадався випадок з вихователькою біля новорічної ялинки. – У мене так не виходить. Ти маєш шанс бути собою, коли забажаєш, так?

Ми все ще були повернені спинами один до одного, проте я відчула його посмішку. Не знаю як саме. Просто відчула й розвернулась подивитися на саркастично усміхнене обличчя Діми. Це взагалі нормально – відчувати посмішку?

- Що таке? – мій голос прозвучав дещо ображеним.

- Та нічого, просто з чого ти взяла, що я маю підпалювати все через найменший прояв людяності?

Гарно сказав. Саме людяність уособлює в собі всі почуття, які тільки можна описати.

- Тільки не кажи, що все життя ти боїшся посміхатися по-справжньому, мала, - Дмитро шкірився ще сильніше.

- Так. Але якщо точніше, я просто змусила перестати себе відчувати щось хороше. Так безпечніше.

- Ого. То чому ж не змусила себе перестати відчувати погане?

- Я активно над цим працюю, – цього разу вдавану посмішку зробила я. – Гадаєш, це реально?

- Ні. А ти реально вважаєш, що хороші відчуття приводять туди, де ми зараз? – хлопець склав руки на грудях і пильно дивився на мене своїми карими очима в очікуванні відповіді.

- Так. Маєш інші версії?

- Звичайно. Не думав, що ти цього не помітила, але єдина емоція, яка розводить багаття без твого дозволу – це страх.

Прокручую його слова кілька разів. Усе одно не розумію. Пригадую всі випадки, коли зненацька щось підпалювала. Там був страх? Можливо, але ж не такий сильний, як інші відчуття. Цей хлопець явно меле якусь дурню.

- Тоді як ти поясниш те, що колись я з радощів підпалила волосся виховательці в дитбудинку? – мій погляд впав на татуювання Дмитра, але я так і не могла прочитати ті два рядочки тексту на його шиї.

- Ну, судячи з твоїх же розповідей, матір настільки сильно вбила тобі в голову страх перед емоціями, що ти просто забоялась у той момент своєї радості, і вогонь виник вже через страх.

Дідько, наскільки ж правдоподібно звучить. Виходить, все життя я уникала того, чого можна було не остерігатись? І я ненавмисно виробила в собі фобію почуттів? Клас. Супер. Дивовижно. Неперевершено.

Напевно, я мала б відчувати, ніби втратила щось особливе. Але ні. Мені якось… Байдуже чи що. Чому? Звісно ж, якщо старанно придушувати в собі емоції, то рано чи пізно ти перестаєш на них реагувати. Може десь вони і є, але я не відчуваю. Я просто прикидаюсь, ніби мені не по барабану на всіх. Таке стається, коли дванадцять років не маєш повноцінного спілкування з людьми.

- Хочу, щоб вогник в твоїх очах палав заради мене.

- Пробач, що? – якось його слова для мене перестали складатись в репліки з того часу, як ми сюди зайшли.

- «Хочу, щоб вогник в твоїх очах палав заради мене» - це текст татуювання, - тільки зараз я помітила, що поки переварювала всю інформацію, дивилась саме на його шию. – Ти могла просто запитати, а не мружитись.

- Ні, я не мружилась, просто… - враз до мене дійшов основний сенс його слів і я вигукнула: - Чекай!.. Ти зробив собі татуювання з натяком на власну силу? Геть здурів чи що?!

- Не здурів, - Діма говорив так серйозно, що в мене прокотились мурашки по шкірі. – Ця татушка в мене давно. Вона присвячена одній особі, але нам не варто знову про неї говорити.

Кілька секунд я обдумувала його слова. Присвячене татуювання… Люди справді вважають це романтичним?

- Робити малюнки на власному тілі заради когось, а не для себе, це ще більший ідіотизм, ніж виказувати в цих малюнках свої секрети.

- По-перше, тоді в мене подібних секретів не було й близько. По-друге, яка різниця тобі? Якби це й могло б щось виказати, то лише мій секрет, не твій.

Цікаво, а він не задумується, що ненароком викривши себе може потягнути на дно й мене? Люди завжди прагнуть пізнати те, чого не розуміють. Найвірогідніше, якщо хтось попадеться – перевіряти почнуть усіх, а бути об’єктом лабораторних експериментів мені ніколи не хотілось.

- Хоча тепер ми в цьому лайні разом, тож якщо тобі стане легше – можеш позлитися на мене й спалити до біса цю квартиру, - теревенив він далі. - Я навіть допоможу.

За мить хлопцю в лоб прилетіла моя зубна щітка, а в повітрі проскочило кілька іскор.

- Хіба я давала дозвіл на спалення моєї квартири?!