Старий парк розвіявся мов пар, занурюючись в непроглядну ніч. Абсолютна чорнота довколишнього простору оточувала Інну зусібіч, стискувала не даючи ні вдихнути, ні видихнути. Здавалось, ще мить і вона сама навіки зникне розчинившись в цій нескінченній абсолютній темряві. Ще мить…

Намацала руку Стена й відчайдушно вчепилась в неї, як в останню свою надію.

— Вибачте. Забув адаптувати зображення в доступний вашим очам спектр, — винувато промимрив Стен.

Темрява трохи розвіялась. Інна побачила себе і Стена. На екранах проступили контури корабля, та декількох дронів, що кружляли навколо.

Дихання відновилось. Страх відступив, але відпускати руку Стена не поспішала — так почувалася впевненіше.

— Я нічого не бачу.

Не встигла договорити, як простір попереду розірвався. За щілиною, що утворилась вирувало полум’я, щось вибухало. Крізь отвір влітали палахкотючі уламки, що розсипали довкола безліч яскравих іскор.

— У нас гість, — мовив Стен.

Зображення наблизилось і серед вогню та уламків Інна розгледіла людську фігуру. Вона перебувала всередині прозорої, схожої на велетенську мильну бульбашку, сфери. Полум’я, що проривалось крізь розрив обтікало її не завдаючи незнайомцеві жодної шкоди. Чоловік тримав у правиці довгий металічний стрижень, схожий на спис, затиснувши один з кінців під пахвою, а інший направляючи в бік щілини. З вістря списа раз по раз виривався сліпучий червоний промінь, який спричиняв нові яскраві спалахи по той бік.

Бій тривав не більш як хвилину. Щілина швидко звужувалась, і коли вже майже зімкнулась, потужний промінь з тієї сторони поцілив просто в самотнього воїна. Та відбившись від великого напівпрозорого щита в його лівиці вмить спопелив один із зондів, що кружляли неподалік.

Спалах примусив зайду обернутись. Несподівано виявивши позад себе невідомий корабель він випустив цілу серію нищівних променів по корпусу Легенди. Корабель здригнувся.

Інна, скрикнувши від несподіванки, сховалась за спину Стена.

— Строчить як з кулемета, — спокійно зауважив Стен. Його тон трохи заспокоїв юну астронавтку.

— Нам точно ніщо не загрожує? — поцікавилась вона обережно визираючи зі свого укриття.

— У нас найновітніша термоброня. А от будь-який інший із Джамперів вже б перетворився на хмаринку плазми, от як наш зонд.

— Ти перебільшуєш. Як можна порівнювати зонд з цілим кораблем?

— Це точний розрахунок. У нашого “друга”, — Стен кивнув в бік прибульця, — потужні батарейки…

“Друг”, спостерігши що його зброя неспроможна зашкодити чужинному кораблю, припинив стрілянину, але продовжував стояти в бойовій позиції прикрившись щитом та тримаючи Джампер на прицілі.

— Здається він не знає, що робити далі.

Стен збільшив зображення. Прибульця тепер можна було краще розглянути. Так ніби він стояв всього лиш на віддалі декількох метрів.

Найбільше він нагадував середньовічного лицаря в латах. Його тіло прикривала захисна броня, що складалась з окремих пластин різного розміру та форми, які щільно прилягали одна до одної, не сковуючи при цьому рухів. Цей образ доповнював великий звужений донизу щит та довгий металічний спис. Вістрям спису слугував видовжений кристал, що сяяв червоним пульсуючим світлом та був оточений десятком металічних пелюсток-рефлекторів.

Обличчя ж воїна приховував великий капюшон з під якого світились дві блакитні точки-очі. Низ же лиця являв собою страхітливу потворну щелепу з великими іклами, що виходили назовні.

— Що за жахіття, — вигукнула Інна, — я сподівалась, що це людина.

— Це і є людина, — спокійно заявив Стен, — впевнений на дев’яносто відсотків. У нього всі пропорції та рухи абсолютно людські.

— Але ж його обличчя, очі.

— Це всього лиш маска, частина обладунків, щоб залякати супротивника. Дуже реалістично виглядає.

— Звідки така впевненість?

— Сенсори вказують, що вона металева.

Лицар, що досі стояв непорушно, раптово піднявши свого списа вистрілив кудись вище Джампера й блискавично повернувся до попередньої пози.

— Він щойно знищив ще один мій зонд, — обурився Стен, — Пора вже провчити цього нахабу.

— Як? У нас же немає зброї.

— Зате є магніто-вихрові двигуни, а на цьому “вбивці невинних дронів” багато металу. Він у мене зараз політає.

— Не знала, що комп’ютери бувають мстивими, — саркастично зауважила Інна.

— Я не мстивий, а прагматичний. Ми маємо показати, що сильні. Це допоможе нам під час перемовин. Та й дрони ціліші будуть.

Потужний магнітний вихор підхопив нещасного воїна, завертів ним як вітер сухим листям, проніс в шаленому танку від носа, аж до корми й назад та, награвшись, закинув в шлюзовий відсік. Лицар з грюкотом прокотився підлогою шлюзу, спробував підхопитися на ноги та заточився і впав. Тоді підповз до стіни й сів спершись на неї спиною. Підтягнув до себе спис і поклав на коліна. Оглянув приміщення.

Потім звівся спираючись на спис, та потихеньку все ще похитуючись обійшов приміщення обмацуючи стіни вільною рукою.

— Він десь загубив свого щита, — зауважила Інна.

— І не лише, — всміхнувся Стен, — але дрони вже все позбирали й за хвилину доставлять сюди.

Воїн завершивши обхід щось перемикнув на руків’ї своєї зброї й спис став швидко скорочуватись, а пелюстки в основі кристала закручуючись спіраллю утворили кулю у якій і заховався майже весь бойовий кристал. Назовні залишався лише його кінчик. Тепер незнайомець тримав у руках булаву прикрашену сяючим рубіном. Підняв її до рівня очей, ніби прицілюючись, проте стріляти не став. Знову перемикнув щось і пелюстки прийшовши в рух повністю сховали смертоносний кристал, а кінці їх вийшовши за межі сильно зменшеної кулі утворили навколо неї гострі ребра якими пробігали електричні розряди.

— Оце так перетворення! — вигукнув Стен, — із базуки в ручний бластер, а потім ще й в пернач-електрошокер. Дивовижна технологія. Не здивуюсь, якщо це ще не всі можливості його зброї.

— Але для чого йому пернач? Хіба базука, чи навіть бластер не потужніші?

— Він не хоче руйнувати наш корабель, тому то й приготувався до рукопашного бою в обмеженому просторі.

— Це розумно, — відмітила Інна

— Мені цей хлопець теж все більше подобається.

В стіні відкрилась ніша. В ній лежав доставлений дронами щит й сумка з сірої тканини, такої ж як і накидка з капюшоном незнайомця. Інна взяла щит. Той виявився неочікувано легким. Не втрималась — наділа його на ліву руку. Ремені відразу ж підтягнулись підлаштовуючись під нового користувача. Стен тим часом розібрався з хитромудрою застібкою сумки й висипав її вміст на стіл. Там була ціла колекція кристалів різноманітних форм, розмірів та кольорів, кілька кульок наповнених блискітками що нагадували новорічні сувеніри, та близько двох десятків однакових трикутних конвертиків, схожих на бендерики, які Інна часто їла у бабусі.

— Це харчі. Я б навіть сказав ідеальні харчі, судячи по їх хімічному складу.

Крім кристалів, сувенірів та сухпайків в сумці лежала срібляста куля розміром із гандбольний м’яч. Ледь помітний стик вказував, що вона може розкриватись.

— Раджу сумку і все, що було в ній поки що приховати, — мовив Стен складаючи речі назад, — це може знадобитись при перемовинах.

— Яким чином?

— Перше, що наш гість перевірив опинившись в шлюзі — наявність сумки. Щось у ній є дуже цінним для нього.

— Куля?

— Хто зна. Це може бути й колекція кристалів, і навіть “сувеніри“…

— А щит?

— Щит можна й віддати, як дружній жест з нашого боку.