Інна озирнулась на воїна. Той сидів непорушно у центрі шлюзової камери підібравши ноги та склавши руки на колінах. Пернач лежав поруч.

— Він що, медитує?

— Заспокоївся, але готовий до будь-яких несподіванок. Береже сили й вичікує, — Стен повернувся до дівчини, — гадаю вам пора познайомитись.

— Ти хочеш, щоб я розпочала перемовини з оцим… — Інна на мить спинилась підбираючи слово, — оцим Орком?

— Це найкращий варіант. Наш славний гість приготувався до бою, й поява беззахисної красуні поламає усі його плани. А ще якщо ви вдягнете своє елегантне плаття…

— Я що маю його зваблювати? Та він просто проламає мені голову своїм перначем.

— Не перебільшуй, він не агресивний.

Інна з недовірою подивилась на страшну щелепу прибульця.

— Цей “неагресивний” щойно мало не спопелив наш корабель.

— То було в запалі бою, але надалі його поведінка була досить стриманою і максимально раціональною.

Стен поклав руку Інні на плече.

— Нічого не бійтесь. Доки на ньому стільки заліза, а у нас надпотужні магніти ви в абсолютній безпеці.

— Але ж ми не знаємо його мови.

— Почнемо з жестів. Найперш ви повинні виглядати максимально спокійно та доброзичливо. Рухайтесь впевнено, але плавно. Хай він бачить ваші руки. Ну і щита йому поверніть.

— А далі?

— Далі все залежатиме від реакції нашого гостя. Будемо імпровізувати. До речі увімкніть візуалізатор і ми зможемо спілкуватись подумки. Я підказуватиму вам, як діяти.

Інна зітхнула, зняла з руки щит.

— Ти мене заспокоїв, Стене. З таким суфлером можна вести перемовини навіть з тією істотою.

— Ця істота — людина, от побачите.

Двері шлюзової камери майже безшумно роз’їхались в сторони відкриваючи перед незнайомцем вид на старий парк алеєю якого йшла Інна. В сліпучо-білій формі пілота, підсвіченій ранковим сонцем вона була схожою радше на ангела, який щойно зійшов із небес. Стен створив максимально приголомшливий антураж. І звідки лише у звичайної системи штучного інтелекту такі уміння?

Воїн сидів непорушно, немов закам’янів.

[— Жодної реакції. Він взагалі мене хоч бачить? — подумки спитала Інна]

[— Він вражений, — відповів Стен десь в голові Інни, — намагається цього не виявляти, але пульс, дихання, зміна температури… Краса — то страшна зброя.]

Інна всміхнулась, Слова Стена її підбадьорили розвіявши залишки тривоги. Спокійно наблизилась до гостя і поклала перед ним щит. Повернула відкриті долоні так, щоб воїн їх бачив. Кожен рух намагалась робити  плавно і максимально невимушено, демонструючи спокій і впевненість. От де знадобились заняття в театральному гуртку.

— Вітаю тебе, хоробрий воїне, — звернулась до все ще непорушного незнайомця, — і запрошую до “Легенди”.

Гість ще секунду сидів непорушно, потім потягнувся лівою рукою до щита і швидким звичним рухом закинув його за спину. у правиці ж його блиснув пернач.  Серце Інни калатало, хоч вона й намагалась виглядати спокійно. Проте хвилювання її було марним. Пернач в руках незнайомця швидко склався перетворившись на невеликий металічний циліндр, який відразу ж був закріплений на поясі.

[— Схожий на джедая, — пожартував Стен.]

Інна ледь помітно всміхнулась. І справді схожий. Накидка з широким капюшоном, “світловий меч“ на поясі. Навіть потворна щелепа вже не видавалась такою загрозливою.

Тим часом воїн встав, підняв руку до обличчя, щось натиснув і легко відкинув страшну маску за голову, знявши одним рухом і капюшон.

Перед Інною стояв русявий юнак, стрижений під-горщик. Правильні риси обличчя, карі очі. На лівій щоці був шрам, Щоки та підборіддя покриті легкою щетиною.

— Вітаю вас, принцесо із Легенди! — промовив юнак, опускаючись на одне коліно, — вибачте за неналежний вигляд, і що намагався знищити ваш корабель.

[— Не питай як він вивчив твою рідну мову. Я не знаю, але це дуже спрощує спілкування, — випереджаючи запитання Інни сказав Стен, — До речі, він вважає вас принцесою. Не заперечуйте, підіграйте йому.]

— Називайте мене Інною.

— Гаразд, принцесо Інно.

— Можна і без “принцесо”, — всміхнулась Інна, — підійміться, юначе, і не переймайтесь щодо вашої атаки. Це було в запалі бою. Ви не могли знати, що це не ворожий корабель.

— Я мусив здогадатись. Друзі фей не можуть бути моїми ворогами.

[— Він що, вірить в існування фей? Це ж казочки, легенди.]

[— Не сперечайтесь, Ви теж зараз “принцеса з Легенди"]

Інна повернулась і рушила назад алеєю парку. Юнак швидко наздогнав її й пішов поруч тримаючись на чверть кроку позаду. 

— Хто ви і як вас звуть? — спитала Інна.

— Я Славко Крук, воїн-сокіл Давмуурської січі — відповів юнак і ніби на доказ сказаного торкнувся шраму на обличчі.

[— Схоже, що шрам то знак посвяти в “соколи“, — резюмував Стен.]

— Воїн-сокіл? — перепитала Інна, — гарно звучить. А які ще воїни є у вашій Січі?

Юнак здивовано глянув на Інну. Вона справді цього не знає, чи просто перевіряє його?

— Стрижі, соколи, вовкулаки, росомахи, леви… — став перераховувати пильно стежачи за реакцією дивної принцеси.

— Отже, ви знаходитесь на другому щаблі військової ієрархії?

— Взагалі-то на першому. Стрижі не вважаються воїнами, більшість із них — діти. Вони навчаються, тренуються, але не беруть участі в бойових операціях.

[— Треба змінити тему, наш гість починає нервувати…]

— Я знаю, — відповіла Стену вголос та, вчасно спохватившись, усміхнулася юнаку.

Той щиро посміхнувся у відповідь, їх погляди зустрілись. Інна відчула, як кров приливає до голови, розтікаючись рум’янцем по щоках. Вона швидко відвернулася, вдаючи, що розглядає квіти з найближчої клумби, намагаючись якось вгамувати серце, що несамовито калатало в грудях.

[— Краса — то страшна сила, — пролунав у думках голос Стена, — який сплеск гормонів!]

[— Замовкни, Стене. Я справлюсь, — відповіла Інна намагаючись переконати радше себе саму.]

[— Взагалі то  я говорив про Славка. Він зашарівся, як дівчинка. Жаль, що ви так швидко відвернулись і все пропустили.]

— Стене, — вигукнула Інна, якій набридло вислуховувати витончені насмішки від комп’ютера, — [веди далі переговори з ним сам, — додала подумки, — тобі, впевнена, гормони не заважатимуть.] 

— Мій помічник проведе вас до кімнати, де ви зможете відпочити й привести себе в належний вигляд, — звернулась до юнака, — продовжимо нашу розмову завтра, якщо не заперечуєте.

Не заперечував. Розглядав довколишні дерева старанно уникаючи прямого погляду. Запала незручна тиша. На щастя за хвилинку з’явився Стен і повів гостя, до призначеної йому кімнати. А Інна рушила у протилежний бік до своєї. Йшла не озираючись. Боялася — смішно сказати — що гість теж озирнеться і їх погляди знову зустрінуться.

— Та що це зі мною! — сердилась на себе Інна ходячи з кутка в куток каюти. Спробувала медитувати, та образ прибульця виринав із пам’яті щоразу, як тільки заплющувала очі.

— А він напевно вже спить, — майнула думка, — ну й нехай. Мені теж не завадить.

Прийняла холодний душ, скочила під ковдру та сон не йшов. Пововтузившись трохи встала, відкрила шафку з особистими речами. Погляд впав на товсту книгу в шкіряній палітурці.

— Це що таке? — дістала, — “Хроніки Зодіака”? Та це ж книга із кав’ярні! Той високий, напевно вирішив, що вона моя і передав сюди з іншими речами.

Хоч і не любила коміксів, та все ж розгорнула книгу і поринула в чарівний світ ельфів та гномів, фей та єдинорогів, хоробрих воїнів та лютих драконів. Навіть і не помітила коли заснула.