Сьогодні Марк прокинувся вдосвіта. Кімната все ще була оповита густим мороком та тишею. Лише зрідка десь здалеку долинали неясні приглушені звуки. Хлопчина обережно натягнув ковдру аж до очей, втиснувся в подушку. Десь там, у найтемнішому закутку під ліжком затаїлась Шуга – волохате чудовисько з безліччю рук та довгими гострими пазурами. Шуга любить тишу. Краще не дратувати її необережним шумом, бо вмить затягне у своє темне лігво. Міка знову забулась увімкнути нічник. Їй що. Вона вже велика – до школи ходить. Шуга її не зачіпає.

Скоріше б уже настав день. При світлі лиха потвора нізащо не посміє визирнути зі свого сховку. Шуга боїться світла і маму. Коли мама приїздить волохата потвора тікає ген аж у той лісок, забивається у темну вогку нору поміж покрученими коріннями старих рипучих дерев і навіть вночі не сміє покидати свого сховку. Дивна ця Шуга, напевно у неї ніколи не було мами.

Хлопчик вдивляється в темне небо за вікном. Десь там поміж зір подорожує мама – так каже Міка. А тітка Кава каже, що ніде вона не подорожує, а сидить у своїй лабораторії, замість того, щоб сидіти з дітьми, і що це тато втягнув її у все це. А тато каже… А що каже тато розуміє лише мама. Тітка Кава сердиться на тата і каже, що він своєю квантовою заплутаністю геть уже всіх заплутав і що дітям треба казки розповідати, а не лекції з теоретичної фізики.

За вікном почувся шурхіт шин, рипнули двері. Батьки! Вони таки приїхали на його день народження. Марк тихенько спустив край ковдри з ліжка, аж доки та не торкнулася підлоги й лише тоді обережно ступив на м’яку доріжку, що вела до дверей. Крок, іще один – тільки б не рипнула дошка, позаду щось зашурхотіло. Шуга! Хлопчина скрикнув і прожогом вискочив із кімнати.

– Марку, Марійко! – мама підхопила хлопчика на руки, обняла сонну доньку, що виглянула в коридор вслід за хлопчиком, – як же ви підросли.

– Оце так сюрприз! Ви надовго? Хоч до неділі з нами побудете? Он діти як скучили, – відразу перейшла в наступ тітка Кава, – ти хоч не забулась який сьогодні день?

– Привіт, Кларо, – відгукнувся басом тато, – цього разу на рік щонайменше. Новий зореліт ще будується, та й колайдер на реконструкції. І ми нічого не забули.

Тато підхопив Марка, підкинув його догори.

– Ого, який ти вже великий! Для тебе у нас особливий подарунок.

Він дістав з кишені пласку металічну пластину у формі трикутника зі зрізаними вершинами на якій виблискували приємним блакитним світлом десятки мерехтливих кристаликів.

– Це бозонний нейрокомунікатор, на основі ефекту квантової заплутаності. Він миттєво передає матрицю нейроімпульсів хоч на край галактики.

– У цьому пристрої сховані спеціальні чарівні кристали, щоб обмінюватись думками з тим, у кого є другий такий же пристрій з парними кристалами, – пояснила мама і легенько притисла подарунок до лоба Марка. Пластинка відразу ж ожила і замиготіла вогниками пристосовуючись до нового власника.

– Це твій тато створив.

– Марк тепер квантонавт? – приревнувала сестричка, – він же Шугу боїться і р-р-р не вимовляє.

– Це напевно небезпечно, – затурбувалась тітка Кава, – що це ще за експерименти такі.

– Квантово пов’язаний пристрій згорів разом із кораблем на Альтаїрі. А без своєї пари це звичайнісінький візуалізатор, не більше, – поспішив заспокоїти тітку тато, – такі в усіх школах з перших класів використовують.

– Я не хочу бути кавонтантом, я хочу бути дваконом, – випалив раптом Марк, – тітка Кава казава, що двакони сильні й нічого не бояться.

Несподівана заява хлопчика всіх розвеселила, навіть тітка Кава облишила строгий тон і засяяла усмішкою.

– Сьогодні твій день народження, Марку, – лагідно сказала вона, – а в такий день можуть здійснитись будь-які бажання.

Згодом, коли всі повсідались біля старого каміна у вітальні, хлопчина задрімав. Крізь сон до нього долинали голоси дорослих.

“Ми вперше натрапили на заселену планету… Той астероїд знищив би їх всіх… Довелось пожертвувати кораблем… Лише одночасний вибух обох його реакторів зміг би відхилити ту глибу з небезпечної траекторії… Нажаль не скоро тепер зможемо туди повернутись…“

Прохолодний вітерець пробіг по тілу хлопчика. Той завовтузився намагаючись знайти ковдру, що знов кудись сповзла.

“Він просинається. Марра впоралась… А як же та мерехтлива штука в його голові?... Марра казала, що її не можна діставати. Коли рана затягнеться нічого навіть видно не буде.”

Марк обережно відкрив очі. Над ним схилилася пара драконів. Та хлопчика це зовсім не злякало, він відразу ж упізнав їх.

– Мама? Тато? – повільно вимовив Марк, дивуючись своєму голосу, що нагадував гарчання.

– Почуйте всі! – вигукнув більший дракон, величний вогняний стовп вирвався з його пащі, потужний рик пронісся широкою долиною. Тисячі вогнів спалахнули у відповідь, тисячі голосів злилися в один страхітливий гул від якого, здавалось, затряслись гори.

– Знайте! – врочисто проголосив дракон коли все затихло, – наш син помер в день коли небо палало й вогненне каміння падало на простори Карратоса, та стараннями мудрої Марри повернувся до нас в Ніч П’яти Лун!

– Йому слід надати нове ім’я!

– Хай обере собі нове ім’я!

– Проголосіть ім’я того, хто повернувся! – залунало звідусіль.

– Я Мар-р-рк, – обережно проричав хлопчик.

– Що ж. Маррок – славне ім’я, – підтримала його мама-дракон, – хай буде так.

– Маррок! На честь Марри-цілительки! – проголосив гучним риком тато.

– Маррок!

– Маррок!

Долина знову спалахнула тисячами вогнів, загуркотіла тисячами голосів.

– З днем народження, Марроку, – мовила мама поправляючи ковдру, – з новим життям!