Глава 4. Розлука.
Вокзал, заповнений галасом і суєтою, став свідком їхнього прощання. Годинник на стіні відбивав кожну секунду, ніби підкреслюючи неминучість розставання. Її валіза стояла поруч, мовчазний свідок їхнього спільного життя, наповнена спільними спогадами. Кожен предмет у ній нагадував про щасливі моменти, проведені разом.
Він стояв біля вікна, дивлячись на прохожий потяг, що мчав крізь ніч. Здавалося, саме цей потяг забирає в нього найцінніше – її. Її образ стояв перед очима: розпущене волосся, сяючі очі, тепла посмішка. Він хотів запам’ятати кожну деталь, щоб потім, у хвилини самотності, мати змогу знову відчути її присутність поруч.
Вона підійшла до нього, обняла і притулилася щокою до його плеча. Серце його стискалося від болю. Сльози котилися по щоках, мов дощ по вікну. Вони мовчали, не знаходячи слів, щоб виразити весь той біль, що розривав їхні серця. Останній поцілунок – ніжний і водночас прощальний – наче спроба зупинити час, заморозити цей момент навіки.
Потяг повільно рушав з місця. Вона махала йому рукою крізь вікно, її обличчя було блідим від хвилювання. Він дивився їй услід, поки вона не зникла з поля зору. Потім повільно обернувся і пішов, відчуваючи себе на самоті у великому світі.
Повернувшись до порожньої квартири, він блукав кімнатами, намагаючись знайти в них хоч якусь частинку її. Кожна річ нагадувала про неї: її улюблена чашка, книга, яку вони читали разом, м’яка ковдра, під якою вони обіймалися холодними вечорами. Він опустився на диван і дозволив сльозам вільно литися.
Ніч здавалася нескінченною. Він лежав на ліжку, дивлячись у темряву, і уявляв, як вона влаштовується на новому місці. Чи думає вона про нього? Чи так само сумує, як він? Ці питання мучили його, не даючи заснути.
Він стояв біля вікна, дивлячись на прохожий потяг, що мчав крізь ніч. Здавалося, саме цей потяг забирає в нього найцінніше – її. Її образ стояв перед очима: розпущене волосся, сяючі очі, тепла посмішка. Він хотів запам’ятати кожну деталь, щоб потім, у хвилини самотності, мати змогу знову відчути її присутність поруч.
Вона підійшла до нього, обняла і притулилася щокою до його плеча. Серце його стискалося від болю. Сльози котилися по щоках, мов дощ по вікну. Вони мовчали, не знаходячи слів, щоб виразити весь той біль, що розривав їхні серця. Останній поцілунок – ніжний і водночас прощальний – наче спроба зупинити час, заморозити цей момент навіки.
Потяг повільно рушав з місця. Вона махала йому рукою крізь вікно, її обличчя було блідим від хвилювання. Він дивився їй услід, поки вона не зникла з поля зору. Потім повільно обернувся і пішов, відчуваючи себе на самоті у великому світі.
Повернувшись до порожньої квартири, він блукав кімнатами, намагаючись знайти в них хоч якусь частинку її. Кожна річ нагадувала про неї: її улюблена чашка, книга, яку вони читали разом, м’яка ковдра, під якою вони обіймалися холодними вечорами. Він опустився на диван і дозволив сльозам вільно литися.
Ніч здавалася нескінченною. Він лежав на ліжку, дивлячись у темряву, і уявляв, як вона влаштовується на новому місці. Чи думає вона про нього? Чи так само сумує, як він? Ці питання мучили його, не даючи заснути.
Коментарі