Черговий спалах блискавиці попереджав про ще один "прихід." Саме так він називав грім, дуже вже схоже на розрив снаряду десь поблизу. Дощ не втомлювався падати вже другий день, тільки змінював свою інтенсивність. "От чорт, треба було пончо брати, від цієї фліски толку нема." Вибирати не доводилося. Флісова кофта сиділа на плечах як рідна. Вона одна з небагатьох речей, що не проїбалися загубилися за час війни.

— Тарасе, я пішов перевіряти наряди, - не так просто було розбудити старого воїна, особливо о 3 ночі. - Тарас! Хто доповіді приймав, якщо ти спав? Альо!!

— Га? Шо? Я не спав, очі закрив і все. Всі доповіді приймав, щоб мені не встати з цього місця! - а лежав він на матраці біля батареї.

— Ну все-все, тільки матрац заховай, більше ніхто спати не буде. Я пішов, за годину-дві буду, якщо не втону у калюжі.

— Поняв-прийняв. Наряд буду нести відповідально, як завжди, - Тарас Григорович навіть почав змотувати своє нехитре ліжко. "Вірю." Можна спокійно іти.

Спокійно не вийшло. Фраза "побий мене грім" набула дуже фізичних значень. Дощ не дуже рясний, то вирішив почати із дальніх нарядів.

Дорога то пряма, то поміж калюж, привела до алеї черешень. По один бік від дороги росли старезні дерева з чорними, не від ночі, а від сонця ягодами. Серед них була тільки одна солодка і просто пройти біля неї було важко. "Для чого себе мучити" - промайнула думка і руки потягнулися до гілля. "Можна подумати, що поснідав. Хоча ще ніч. Повечеряв."

Здалеку вже видніється будівля вартового містечка. Так і не скажеш, що там є люди, ще й такі серйозні, зі зброєю. Стіни облущилися, світло дає тьмяна лампочка і навіть воно ховається за щільними фіранками - світломаскування, війна.

— Є хто вдома? - мокрий палець енергійно натискав на кнопку дзвінка.

Здалеку перевальцем ішла темна постать. Це розвідний, начальник варти точно спить, для командирів час відпочивати.

— Є, де ж ми поділися, хіба постріляли один одного, - посмішка ледь з'явилася на обличчі і за мить згасла.

— Рано ще сміятися. От здамо наряд, тоді можна, - за розмовою ми майже дійшли до дверей приміщення. По дорозі розігнали пару собак та поміряли зо три калюжі.

— Я і тоді не буду, - вояка набрав побільше жалю, та майже плакав. - Я через день в наряди ходжу. Мені відпочивати не так багато залишилося.

— Нічого, переможемо і поїдеш додому, будеш у горах чабанувати.

— Нє, більше в селі робити нічого не буду, поїду в місто, там ліпше, - очі зблиснули від захвату. - Хочеш - пішов собі у кафе, поїв, потім в центр, там дівчата, файно.

— Ага, поки не одружишся. А потім буде не "хочеш", а "жінка хоче."

Сміх залив кімнату. Навіть сонний начальник варти вийшов зі свого сховку у кутку, привітався та пішов далі лежати. Тим часом дощ не переставав періщити.

— Ну що, погнали на варту, бо сидіти добре, а роботу за нас ніхто не зробить.

— Е ні, нам ще не пора, 20 хвилин до зміни поста. - Молодший сержант єхидно посміхнувся і всім видом показав, що вони нікуди йти не будуть. Та не було за що його винити, бо треба робити як вказано у статуті, а він написаний кров'ю (так кажуть старші).

Коротко попрощавшись, черговий частини пішов у чорну вологу ніч. Як хто любить фільми жахів, то може уявити найгірший з них і переодягнути головного героя у військове - мокру форму, взуття і все навколо. Кроки проти вітру давалися важко, ніби хтось тримає ззаду та не дає рухатися. Від цього відчуття не було спокою, тому він вкотре оглянувся на всі сторони - нікого, принаймні не видно.

Пост. Оглядова вишка височить на 5-6 метрів, ну точно по Кінгу. По обидві сторони від неї огорожа з колючим дротом на вершині. Саме між цими огорожами, як маятник, ходить вартовий. І його ще треба знайти.

Шукати довго не довелося. Праворуч від в'їзної брами світиться слабке червоне світло, ледь помітне для ока, що звикло до темряви. Поруч лежить дивна кучугура.

— Що за день сьогодні! - Суміш розпачу, втоми та злості струсила повітря. - Солдат, ти надумав полежати чи що це таке?!

Здавалося б дуже дивно, хто захоче лежати під дощем на мокрій землі посеред ночі? Але не варто недооцінювати солдат у наряді. Втома, яка накопичується місяцями дається взнаки та постає у дуже різних формах. Коли ти половину ночей майже не спиш, а іншу половину проводиш у казармі, то важко тримати себе в тонусі.

— АУ-У-у! Назар, шо там таке?

Слів наповнилися відтінками страху, бо автомат лежав поруч, а вартовий, не вдягнувши дощовика, лежав просто у калюжі. Каска валялася біля ноги, у ній майже по вінця води. Мокрий одяг теж не віщував нічого доброго.

— Приїхали. Де моє світло?

Добрий десяток разів знадобилося тикати пальцем у сенсор, щоб привести телефон до тями, ще стільки ж щоб увімкнути ліхтарик. Від світла стало тільки гірше. Перше, що вихопив погляд офіцера - калюжа у якій лежав Назар, то була не дощова вода, а кров. Форма теж вся у крові, хоч дощ і намагався її змити. Чим далі вверх піднімалося світло, тим більшим жахом наповнювалася грудна клітка чергового. Голова солдата неприродньо закинута назад та вбік. "Людина так не зможе зробити, а от постріл у голову цілком." Від лівої частини голови було ніби відірвано два куски. "Отже, стріляв у праву скроню" - мимоволі подумав черговий.

— Орестович. Остап. Ти мене чуєш?

Звуки майже знайомого голосу лунали десь із середини. Мурашки у важких берцях забігали всім тілом. Земля ніби пішла з-під ніг і щось ляснуло по спині та затрусило. Офіцер не встиг нічого збагнути як опинився у кімнаті відпочинку чергового. Тепла кусюча ковдра вкривала до поясу. Поміж мутних думок було багато питань: "Я спав. Це просто сон і треба вставати, бо мій час чергувати. Але чому не дзвонив будильник? І чому Григорович так нагло мене будить? Бо ж маю ще пів години спати."

— Тарасе, що ти надумав? Шо сталосє, бляха-муха?! - нарешті він прокинувся і може скласти звуки у слова і так далі.

Тільки зараз Остап побачив очі Тараса, що були вирячені ніби він проковтнув гарматний снаряд. Пахне проблемами. Напевно меншими, ніж приснилося, але все-таки щось буде.

— Остап Орестович, там на посту СТРІЛЬБА!!!

"Точно, як він міг застрелитися без звуку."