14:35 СЕЛО
Ферма без даху. Буденність для цього краю і неважлива відстань від фронту. Ця виділяється навіть тут. Між кроквами квадрати чорноти кричать про війну. На задньому плані елеватор. Йому пощастило, тільки трохи посікло. Біля дороги адмінбудівля, її половина.
— Тут ліворуч повертай. Дивись, бо дуже вузька брама. Машині нічо не буде, а ворота поламаєш. 😁
Десь за горизонтом розривається черговий "пакет" градів. В повітрі чути недобре.
— Як думаєш, коли до них дійде, що у нас тут склад? Просто логічно подумати. Але це для руских тяжко. — Колі було не смішно, шум не переставав. — Та то далеко, не бери в голову. Якщо не чути запаху сірки то боятися не варто або просто вітер в інший бік.😅
Почало накрапати. Жарт, що краще дощ, ніж град прозвучав так собі. Мжичка бадьорить. Під час дощу неможливо стріляти на осколковому підривнику. А це означає, що цим недоумкам треба покласти снаряд на пару метрів, щоб був результат.
— Всьо, буде тихо. Давай іди клич Діда, бо я тут ночувати не збираюся!
Покручені пластикові двері нарешті відкрилися. Із середини вирвалася ковдра ароматів - обід. Саме вчасно.
Дід якраз виходить з кавою та папіросом. Треба з ним на вулицю. Живіт протестує, але вибору нема.
— Ну що, їмо, п'ємо і заправляєте? — Завжди хочеться швидше додому. (До якого з них?)
— Ти знов сам приїхав? Казав тобі, що це хирова затія - самому їздити! — Злий він сьогодні. Напевно знову якась машина дала маху, явище буденне але неприємне.
— Все нормально. Каністри довезу. Себе теж.