Стефані забралася на дерево, яке стояло на самому узліссі біля ґрунтової дороги. Знайшовши підходяще місце між двох товстих гілок дубу, дівчина витягла з-за спини свій маленький ельфійський лук.

Відстежувана ціль повинна була бути на місці вже через кілька хвилин. Попереду дівчини розкинулася широка густа діброва, а позаду розташовувалося широке поле, засіяне травою і кущами. Сама місцевість була досить дика і безлюдна, а ґрунтова дорога, що проходила тут, в останні роки була доволі занедбана і почала заростати бур’янами. Вона вела з захопленої Тенгарською Імперією провінції Ардвінія, в місто Дарфар, південний форпост Північного Королівства.

Молода дівчина з довгим каштаново-рудим волоссям і рудими пасмами дістала з сагайдака сталеву стрілу і натягнула її на тятиву. Барвисті візерунки невеликого ельфійського луку, виконаного з рідкісних дерев західних лісів Королівства, переливалися в небагатьох променях сонця, що доходили до дівчини через густе листву.

Стефані продовжувала чекати, але з лісу так ніхто і не з'являвся. Пройшло ще трохи часу. Прислухаючись, лучниця почала чути тихий тупіт копит по ґрунтовій дорозі десь далеко від неї. Стефані не бачила, хто наближався, так само як і вона була схована від сторонніх очей листям дерева. Тупіт все посилювався, стало виразно чутно галоп двох коней.

Руки лучниці почали трохи трястися від хвилювання, а серцебиття частішати. Вичікування виснажувало її, і вона зі всіх сил намагалася тримати себе в руках. Вже через кілька секунд внизу показалася масивна постать, одягнена в темне вбрання, верхи на коні.

Великі сірі очі Стефані зосередилися на вершнику у капюшоні. Вона відпустила вже натягнуту тятиву. Стріла вилетіла. І влучила прямо в ціль. Тіло вершника почало падати на землю, і Стефані граціозно зістрибнула вниз разом зі своєю зброєю. Недалеко від неї показався й інший наїзник. Дівчина натягнула тятиву з другою стрілою та зробила постріл. Але на цей раз стріла пройшла повз ціль.

Вершник блискавкою вистрибнув зі свого сідла та з мечем кинувся на Стефані. Дівчина встигла зробити ще один неприцільний постріл, який влучив у праве плече воїна. Той одразу ж скрикнув від болю, послабивши хват свого меча, але це його не зупинило. Використавши момент, Стефані відкинула лук у траву та дістала свою легку шаблю. Чоловік у темному вбранні, двома руками вчепившись в меч, продовжив свій рішучий наступ.

Стефані спритно парирувала першу атаку. Пролунав скрегіт металу. Але прямо в цей момент мечник вдарив її правою ногою по стегну так сильно, що дівчина впала на землю. Опинившись на землі, Стефані, вся в поту, лівою рукою вихопила з поясу свій невеликий мисливський кинджал. Вона знала як жахливо у неї виходило метання ножів та списів, але зараз у неї не було іншого вибору — від цього залежало її життя.

Зробивши кидок, вона потрапила прямо в груди противника, який вже замахувався мечем. Після цього вона, підстрибнувши, встала і нанесла вирішальний удар. Бій закінчився. Незважаючи на перемогу, біль у стегні переможниці та тряска в колінах тривали ще доволі довго.

Кульгаючи на ліву ногу після сильного удару, Стефані оглянула поле бою і виявила у двох вершників сумку з припасами, фальшиві посвідчення, а також цілу теку важливих паперів: намальовані мапи місцевості, план фортеці Дарфару, облік провізії міста за останні кілька місяців. Це були ті самі розвідники, на яких лучниця виходила останні пару днів.

Стефані підібрала свій лук і забрала сумку з паперами. Кінь першого наїзника вже встиг кудись втекти, коли з нього звалився його господар. А ось кінь другого відбіг зовсім недалеко від і мирно щипав травичку. Осідлавши його, дівчина кинулася риссю до Дарфару. До міста було десь півдня шляху, який проходив через широкі поля і невеликі гаї, які були засіяні дикими пахучими травами і невисокими кущами. Пообідавши м'ясом вепра, яке залишилося у неї з вчорашнього полювання, Стефані наблизилася впритул до Дарфару вже ближче до вечора.

Перша лінія оборони міста була представлена дерев'яним частоколом, який захищав ферми багатих селян, які жили неподалік від міста. До частоколу були прибиті великі ворота, біля яких вартувало чотири охоронці. Відразу за воротами стояла дерев'яна вежа з лучниками нагорі. Воїни були одягнені в залізні шоломи, які повністю закривали обличчя. На грудях вони носили легку броню, також кожен з них при собі мав звичайнісінький меч середніх розмірів і невеликий круглий щит.

Стефані зменшила швидкість, під'їжджаючи до вартового загону:

— Вже й коня десь дістала по дорозі, скажена ти дівка! — весело крикнув один з воїнів, — Проїжджай, тебе вже зачекалися.

— Дякую, капітане. Успішної варти! — ввічливо відповіла на жарт Стефані.

Дівчина легко пройшла повз міську охорону, і попрямувала до другої лінії оборони Дарфару - кам'яних стін. Стіну від частоколу відокремлювали ферми, на яких вирощувалася частина провізії міста. Врожаї в цих землях були досить непогані, особливо якщо порівнювати їх з більш північними районами, де практично нічого не росте. Тому південь країни намагалися використовувати під вирощування різних їстівних культур.

Перед самими міськими стінами перебувала стайня, якій Стефані передала свого трофейного коня. Після цього вона підійшла до сталевих воріт, що пускають всередину міста. Їх охороняли ще три воїна, на вершині самої стіни стояло ще кілька вартових з луками, які уважно спостерігали за кожним рухом Стефані. Але жоден з них не завадив тендітній дівчині безперешкодно потрапити всередину.

Дарфар складався з суміші невисоких будівель з дерева та каменю. На околиці міста, біля самої стіни, знаходилися найбідніші дерев'яні хатинки. Також близько до стін розташовувалися кузні, казарми, і пропахлі алкоголем дешеві таверни. Прямуючи по кам'яній плитковій дорозі до центру, будинки ставали поступово все охайнішими з кожною наступною вулицею. Центром міста вважалася велика площа, на якій знаходилась триповерхова кам'яна ратуша, а по сусідству розташовувалася казарма міської гвардії. Також на площі було досить багато дорогих готелів і таверн, які чекали на нових гостей.

В цей час по місту хиталося безліч людей: лицарі, торговці, селяни, ремісники. Але ніхто з них не звертав увагу на невисоку дівчину в легких обладунках, яка, все ще злегка кульгаючи, не зовсім впевненою ходою прямувала в міську ратушу.

Стефанія являлася підданою Північного королівства Керданор, яке розтягнулося на всю північну частину материка Ердвен. Більша частина держави складалася з засніжених територій, хвойних лісів, боліт, і невеликої смуги родючих земель на півдні. На південному сході височіли гори, за якими проходив кордон з Царством Гномів. На південному заході розташовувалися Каньйони Орків. На південному ж кордоні перебувала Ардвінія, колишня південна провінція Північного Королівства, яку десятки років назад захопила Тенгарська Імперія, відома іншим народам також як «Степова Імперія». З тих пір ці землі перебувають під їх контролем.

У західних ж лісах Керданору знаходилися священні ліси, в яких проживали так звані «північні ельфи»: невеликий народ ельфів, який багато століть назад відколовся від своїх побратимів і пристосувався до життя в умовах постійних зим. Формально землі ельфів входять у підпорядкування Верховної Королеви Керданору, але, по факту, вони ведуть своє власне віддільне життя. Люди та північні ельфи часто ділять побут та живуть разом у невеликих містах і поселеннях на заході країни.

Свій невеликий лук Стефані купила пару років тому якраз в одного ельфійського мандрівника, який відвідував її рідне містечко біля узбережжя. Стефані з дитинства любила різні ельфійські дрібнички: луки, накидки, взуття. А особливо їй подобалися прикраси виконані в різноманітних ельфійських візерунках.

Дівчина дісталася до кам'яного будинку ратуші і, отримавши дозвіл у варти, увійшла всередину. В одному із залів на другому поверсі, біля письмового столу, сиділа чорнява жінка середніх років в гарній червоній сорочці. Вона уважно вивчала стопку документів на своєму робочому місці, не звертаючи особливої уваги на гостю. Поруч в книгах возився і її помічник.

— Стефанія, рада тебе бачити. Як результати? — запитала спокійним рівним тоном жінка за столом, практично не відриваючись від своїх паперів.

— І я рада тебе бачити, Ганна, — промовила Стефані, трохи вклонившись, — За дорученням гвардії, останній тиждень я вистежувала шпигунів в прикордонних районах. Сьогодні я знешкодила двох з них поблизу Дубових гаїв, і знайшла при них детальні мапи місцевості, план міської фортеці, дані по провізії і багато інших цікавих речей. Думаю, вам буде цікаво поглянути на це.

— Гарна робота, я ознайомлюсь з цими документами… Якось занадто багато останнім часом з'явилося шпигунів… — з серйозним обличчям прийняла звіт Ганна. —  Можеш забрати свою винагороду за виконану роботу у скарбника.

Стефані переступила з ноги на ногу, збираючись з думками:

— Ти хотіла щось ще сказати? — запитала у неї жінка в червоній сорочці, побачивши невпевнені рухи дівчини.

— Так. Я йду зі своєї посади гвардійської лучниці.

Ганна уважно подивилася на неї. Її мовчазний помічник також відірвався від своєї роботи і почав уважно слухати:

— Ми нікого тут не тримаємо, але твоя заява звучить досить... дивно. Через кілька років ти б могла стати старшою лучницею в міській гвардії! Це досить почесний титул для твого віку.

— Вибачте, пані, але це не те, чого я хотіла б насправді досягти, — притупивши погляд в підлогу, відповіла дівчина, — Я хочу продовжити розвивати свої магічні таланти, відправитися в паломництво в Колегію магів, та...

— Дитячі мрії! — невдоволено фиркнула Ганна, — Не розумію чому здалася тобі ця магія, мандри і все таке інше! Ти ставиш хрест на своєму майбутньому!

— Ранги, звання... Від них я не стану щасливішою. Мені це не потрібно. Я буду шукати свій шлях…

Але все одно Ганна залишилася незадоволеною відповіддю Стефані. Але більше наполягати вона не стала.

На цій ноті вони і закінчили. Забравши винагороду за виконану роботу, Стефані вийшла з будівлі ратуші і, трохи хитаючись від людей, які йшли повз, попрямувала на центральну площу міста, занурившись в роздуми: чи вчинила вона правильно? Може, все ж, слова Ганни мали сенс?