На центральній площі Дарфару знаходилась таверна «Дикий клевер», улюблене місце Стефані в цілому місті. Воно являло собою велику дерев'яну будівлю, прикрашену різьбленими візерунками і широкими прозорими вікнами. Над залізними дверима гордо, красивими золотистими сталевими літерами, писалася назва закладу. Переступивши поріг, Стефані опинилася в великому залі зі столами і довгою стійкою, за якою стояла вже літня жінка:

— Стефі, з поверненням! Я вже скучила! — радісним голосом сказала старенька, — Шукаєш чисту кімната для ночівлі, вгадала?

— Так, тітонька Лін, і було б непогано повечеряти! — з милою посмішкою відповіла дівчина.

Сівши за один із столиків, Стефані нарешті розслабилася. Цей заклад був самим затишним місцем в Дарфарі, яке завжди пробуджувало у неї теплі, домашні, почуття.

Вже скоро перед нею стояла тарілка з лосятиною, гарячий грибний суп і кружка трав'яного збору. Для втомленої людини не було нічого кращого, ніж тарілка чогось гарячого і смачного. У походах, частенько, доводилося задовольнятися черствим хлібом і дарами природи, здобутими на полюванні.

Закінчивши прийом їжі, Стефані піднялася старими скрипучими сходами на другий поверх закладу, де розташовувалися кімнати для сну. Відкривши двері своєї кімнати, дівчина побачила всередині чисте біле ліжко, шафу і старий дерев'яний стіл, біля якого стояло два стільці.

Стефані зняла з себе легку кірасу, пояс, лук з сагайдаком, свою невелику легку шаблю. Останніми вона зняла з вух свої невеликі ельфійські сережки. Все це, крім луку і шаблі, вона помістила у шафу. Лук довелося заховати під ліжко, а меч помістити поруч з подушкою. Дівчина завжди зберігала свою зброю поряд з місцем сну: в разі чого, вона повинна бути готова захищатися.

Після всіх приготувань, Стефані спустилася на підземний поверх таверни, де розташовувалися купальні. Вона вже дуже скучила за приємною гарячою водою.

Після довгих походів і вилазок, нарешті розслабившись, Стефані знову замислилася. Тепер вона була надана сама собі, як вільна мандрівниця. Вона давно вже хотіла це зробити, не маючи змоги і далі киснути в цьому місці, будучи морально зав’язаною по руках і ногах, з почуттям глибокої порожнечі. Але з її голови не йшли думки про те, що цей крок міг бути і великою помилкою. Та й чіткого уявлення подальших її дій у неї не було. Про далекосяжні плани і зовсім не доводилося говорити.

В таких роздумах Стефані дуже рідко знаходила відповіді на свої запитання, тому вона вирішила, що подальші думи тратою нервів. Вийшовши з купалень, дівчина повернулася в свою кімнату, де, як дитина, заснула.

Прокинувшись наступного ранку, Стефані знову вбралася в свої обладунки, зібрала волосся в хвостик і спустилась вниз, де вона віддала ключ від кімнати Лін, яка все також сиділа за довгою стійкою і читала якусь велику книгу.

Мандрівниця взяла курс на лавку місцевого торговця провіантом, яка знаходилася недалеко від таверни. Це була лавка досить заможного купця: триповерховий кам'яний будинок з великими вікнами і сталевими дверима. На першому поверсі розташовувалася сама лавка, де торговець Гер продавав свої товари, а вже на другому поверсі знаходилися його покої. Багато торговців жили на другому або третьому поверсі своїх магазинів. Це було дуже зручно: не потрібно витрачати час дорогу на роботу, та й товари завжди під твоїм пильним наглядом. Чи знайдеться злодій, який залізе в будинок торговця, де, як правило, ще живуть і злі собаки, які стоять на сторожі майна, нажитого торговцем законним, і не завжди законним, шляхом.

— Пані Стефанія, радий вас знову бачити. — рівним тоном вимовив кремезний чоловік в окулярах, який тільки-но відкрив магазин та перебирав якісь колби з зіллям за прилавком.

— І я тебе рада бачити, Гер. Як там моє замовлення?

— Все виконано, пані. Мій помічник вже споряджає вашого коня провіантом: двотижневі запаси їжі і води, а також цілющі зілля та мазі.

— Прекрасно, а що щодо мого... особистого замовлення? — запитала тихим голосом Стефані, підставивши стислу долоню до підборіддя.

    Гер закінчив розставляти колби за прилавком і подивився в очі дівчини крізь свої тонкі квадратні лінзи:

— Пройдемо наверх. Все спорядження вже прибуло.

Вони піднялися на другий поверх будинку красивими дерев'яними сходами, покритими дорогим килимом і блискучим лаком. Другий поверх будівлі виглядав також заможно: сандалові меблі з різьбленими візерунками, гарні килими, кілька картин. В кутку, біля сандалової шафи, стояло те, за чим сюди і прийшла Стефані: там знаходився манекен з бойовим жіночим плащем синього кольору, по довжині трохи нижче колін, з розрізами. Поруч висіли чорні рукавички.

    — Все зшито на замовлення під ваш розмір. Всі твої зауваження були враховані. — все таким же голосом промовив Гер.

Стефані одягла поверх своєї сорочки плащ і натягнула на руки рукавички. Далі вона прикріпила до плаща шаблю, а свій невеликий лук та колчан закинула за спину. Після закріплення всієї амуніції, дівчина трохи покружляла в новому вбранні, описавши за допомогою плащу якусь подобу невеликої квітки. Після всіх перевірок Стефані спустилася на перший поверх, де її вже чекав торговець. Біля довгого прилавку сидів вірний пес Гера, який до цього мирно спав десь під сходами.

— Ось друга половина оплати. Дякую. — вимовила мандрівниця і простягнула невеликий мішечок монет торговцю.

— Я завжди до ваших послуг, міледі! — відповів торговець вже більш веселим голосом, трохи вклонившись в знак поваги.

Стефані розвернулася і пішла до виходу. Коли вона вже відкрила двері,

Гер гукнув дівчину. Стефані обернулася:

    — Тобі не потрібно нічого нікому доводити. Навіть самій собі. Найчастіше люди йдуть вдалину шукати те, що вже мають у себе поряд. — вимовив торговець, уважно подивившись на Стефані через свої окуляри.

— Дякую, Гер. Ти, напевно, маєш рацію... Але і тому я не бачу сенсу тут залишатися. Я хочу слідувати своїй душі, мрії, яка не збігаються з бажаннями моїх наставників, батьків і навіть друзів, — посміхнувшись, тихо відповіла Стефані, — але чому ти вирішив сказати це мені тільки зараз?

— Хіба я міг прогавити таке велике замовлення? — з реготом відгукнувся торговець.

Стефані засміялася у відповідь.

Обдумуючи слова Гера, дівчина вийшла з дому купця і попрямувала в міські стайні, де її чекав жеребець Фенні, якого вона викупила на міському ярмарку більше місяця тому. Як і обіцяв Гер, кінь був набитий провізією. З обох боків у сірій конячки звисали великі сумки. Осідлавши його, Стефані, не поспішаючи, покинула межі міста і міських воріт.

Незважаючи на те, що її чекала довга дорога, Стефані не відчувала ніякої особливості цього моменту початку довгого шляху. Трохи від'їхавши від міста, вона кинула погляд на Дарфар ще раз, відчуваючи якусь тяжкість і навіть страх всередині себе. Зважившись ще раз, дівчина попрямувала далі, повернувши на північний захід, вона риссю помчала кам'яною дорогою.

Стефані відчувала велику любов до мандрів. Вона любила спостерігати як життя в кожному новому місці тече трохи по-іншому. Це заповнювало ту порожнечу, яку дівчина так часто відчувала останнім часом. Мандри, нові місця і люди надавали багато чому значення, вчили її чомусь новому. Хоча іноді її долав страх  висуватися в дорогу, вона робила свою душу щасливіше, наповнюючи її новими моментами і людьми.

Її курс тримав на Північний Маяк - один із найпівнічних міст Керданору. Відомо це місце було завдяки своєму великому порту і невеликій Колегії магів, краще якої була тільки Колегія у Тал'Дзарі, країні, яка вже багато років перебувала під імперським гнітом.

Маяк був одним з найбільш важкодоступних міст країни: низькі температури, лід і тундра. По дорозі легко можна було потрапити на засідку якогось розбійного загону або представників місцевої маловивченої фауни. Туди дуже рідко хто прямував самотужки, тому на північ регулярно йшли каравани: торговці, мандрівники, воїни і звичайні люди організовано освоювали тундру, роблячи привали і відновлюючи запаси в невеликих поселеннях по дорозі. Для того, щоб приєднатися до одного з таких караванів, Стефані прямувала в Естмар - невелике ельфійське поселення ближче до західної частини країни, в кількох днях шляху від Дарфару.

Фортечні ворота міста залишилися далеко позаду Стефані, але на території навколо все ще розташовувалося багато посівних полів і невеликих сіл. Але вже зовсім скоро кам'яна дорога плавно перетворилася на ґрунтову, а на горизонті почали сягати красиві долини, на яких пучками росли різноманітні дикі квіти. Поруч з цими гарними місцями текла невелика, але швидка, річка. Стефані дуже любила це місце. Зараз вона б з задоволенням повалялася на травичці біля струмка...

За цілий день Стефані далеко не один раз доводилося зустрічати на дорозі купців і селян на возах, які йшли повз неї, а один раз навіть довелося зійти з дороги, щоб пропустити великий піший загін лицарів.

Вже пізно ввечері дівчина звернула в один з невеликих хуторів, в якому часто ночували мандрівники.

На превеликий подив Стефані, в самій таверні вже не виявилося вільних ліжок навіть в загальних кімнатах. Близько десятка мандрівників ночували прямо в полі, під відкритим небом, зайнявши місця на сіні. Прив'язавши Фенні до найближчого стовпа, Стефані приєдналася до них, сівши у одного з стогів сіна, поряд з високим сивим літнім чоловіком, який як-раз закінчив розведення багаття.

Стефані мовчки дивилася на вогонь, поки старий їв якусь локшину зі своєї миски. Коли дівчина вже думала також перекусити, посеред своєї трапези її сусід звернувся до дівчини:

— Що така юна пані робить в такому замшілому хуторі? — весело запитав її старий, який продовжував їсти локшину, — Мене звуть Філіп, Філіп з Арвендіру.

Стефані подивилася на співрозмовника: невелика сива борода, квадратні окуляри, сіре вбрання, на стіг сіна спирався кедровий посох, явно не наділений магічною сили. Звичайна палиця. Дівчина дійшла висновку, що найбільше чоловік був схожий на чергового торговця зіллям, яких в околиці було хоч греблю гати:

— Подорожую, тримаю шлях на північ, в Колегію...

— Ох, а це, однак, дале-е-екий шлях! А ти, виходить, чарівниця?

— Ні, зовсім ні… П'ять вивчених мною заклинань не роблять мене чарівницею. Але хотілося б стати... А так, я була гвардійської лучницею в Дарфарі...

— О! І ти, явно, залишила там все і вся, щоб дістатися до заповітного місця, вірно?

Стефані трохи здивувалася, але все ж відповіла на безпардонне питання надокучливого старого:

— Якщо ви це так називаєте, то так. Мабуть, так...

— Я чую в твоєму голосі сумніви. Можливо, тебе долає страх і невпевненість? Та-а-к! Безперечно. Думаєш, чи було твоє рішення в-і-і-рним?

Дівчині ця розмова почав подобається ще менше. Але в той же час вона розуміла, що така невимушена бесіда з іншим мандрівником була чудовою нагодою провітрити розум.

Філіп бадьоро глянув на зоряне небо, продовжуючи ліниво жувати залишки локшини. Не чекаючи відповіді Стефані, він продовжив:

— А чи існують взагалі вірні рішення? Єдине, що ми можемо зробити - це продовжувати йти. Навіть якщо нас буде зупиняти наше минуле, совість або ж біль в наших ніжках!

Стефані здивувалася раптового продовження монологу дивака. Також кинувши погляд на зірки, вона зібралася з думками і відповіла:

— А якщо кінцева мета шляху не виправдає очікування? Або взагалі, навпаки, я ще далі піду від того, чого хочу насправді? Може, це принесе тільки біль?

— Важливий сам процес шляху, дитя. Йому взагалі не обов'язково закінчуватися. А іноді і самої мети не потрібно.

— Не потрібно?

— Ну, багато людей якось ж живуть! — з реготом відповів старий, поглинаючи чергову м'ясну кульку разом з довгою локшиною, — Роби те, що сама вважаєш правильним для своєї душі. В рамках розумного, звича-а-айно! Можна довго розповідати про це, але я цього робити не буду.

Філіп закінчив прийом їжі, а Стефані почала перекушувати зеленим яблуком зі своєї сумки. Наступну годину вони провели в розмовах про тонкощі стежок до Естмару і Північного Маяку, догляді за кіньми і різних видах локшини. Незабаром дівчину остаточно вимотали ці розмови і вона спокійно заснула на стозі сіна.

Прокинувшись наступного ранку, на місці привалу про старого нагадувала тільки порожня миска і залишки вугілля на місці багаття. Поблизу інших стогів сіна все ще спали інші торговці і воїни.

Відв'язавши Фенні, Стефані вже готова була виїжджати з хутора, як її наздогнав один з помічників господаря таверни і зажадав від неї п'ять мідяків.

Як виявилося, старий вранці повідомив господареві таверни, що за локшину заплатить його "дочка", яка висипається на сіні. Стефані нічого не залишалося робити, як заплатити за цього дивного діда, від якого вже й слід не було.