Вересень цього року був досить теплим і зовсім не дощовим.

Лео розривався між роботою та домашнім обов'язками. Він усе робив на автоматі, як робот, який функціонував за окремо злагодженою програмою.

Але вже якось налагодивши ритм життя, він навіть і не намагався сперечатися з дружиною. Просто під кінець дня, у нього не залишалося жодної сили на це. Він просто виконував ті обов'язки, які від нього були потрібні.

На вихідних, здебільшого, вони з Томом ходили до парку, каталися на великах, грали у футбол — загалом розважали себе самі, як могли. Ніколь у дуже рідкісних випадках складала їм компанію. У неї постійно були інші плани, або раптово з'являвся різкий біль голови, або вона просто шукала будь-який привід, аби повалятися вдома на дивані.

Щоразу, коли Лео приїжджав до школи, щоб залишити або забрати сина, він думав що було б добре мати ще один шанс поспілкуватися зі своїм новим знайомим, і може навіть потоваришувати з ним.

Але всі наступні тижні Лео більше не бачив Макса.

- Було б добре, - думав Лео, - ходили б у парк разом, і на футбол.

Йому було навіть якось прикро, що Макс уже стільки тижнів не з'являвся у школі.

Всі ці почуття Лео списував на брак простого дружнього спілкування, що набридла до скрегота зубів — домашню рутину, і просто брак якоїсь легкості та радості в житті.

Макс йому здався таким самодостатнім, спокійним, впевненим у собі і навіть трохи гордою людиною.

Макс був усім тим, ким Лео не був. А як відомо, протилежності таки притягуються, а Лео точно тягнуло як магнітом до цієї людини.

В одну з п'ятниць, Лео як завжди приїхав до школи за сином. Він завжди чекав його на вулиці, бо не хотів потрапити до хаосу кінця навчального тижня. Коли Том вийшов зі школи, Лео помітив, що той, про щось весело розмовляє з якоюсь симпатичною дівчинкою.

Лео задивився на них. Але раптом почув збоку:

— Ви батько Томаса? — сказала симпатична блондинка, що стояла за кілька метрів від нього.

- Так! А ви, вибачте…

— Ах, так, я — Емілі, мама Софі — дівчатка, що йде поруч із вашим сином. наша Софі тільки і говорить про Тома, схоже вони непогано потоваришували! - Сказала вона, і посміхнулася.

- Лео - приємно познайомитися, - сказав він, теж усміхнувшись.

— Так ось ви який… а я вже чула про вас!

- Так?! - Здивувався Лео, - і від кого ж?!

Він очікував, що вона скаже «від Ніколь», можливо вони працюють разом, але її відповідь його вразила:

- Від мого чоловіка - від Макса! — вона широко посміхнулася, — він вас так досконало описав, що я одразу вас впізнала.

Лео від несподіванки став пригладжувати своє світле волосся. У нього була звичайна стрижка - британка, але від підвищеної вологості, спереду волосся чомусь завжди починало стирчати вгору. У нього були блакитні очі та досить виразний рот.

Легка неголення завжди додавала йому пару-трійку років. Зростання його було десь близько ста вісімдесяти та середня статура. Лео чомусь завжди дуже бентежився коли мова заходила про його зовнішність, навіть у такій невинній розмові як ця.

- Хм. як несподівано, тільки й зміг сказати Лео.

Він просто розгубився, такої відповіді він точно не очікував, і не хотів ні чим видати свою радість від почутого.

Він дуже хотів запитати коли ж нарешті сам Макс з'явиться в школі, але вирішив що це буде недоречно, вони все ж таки з Максом ще не друзі.

Наче почувши його думки, Емілі сказала:

- Він просив передати тобі привіт! І коли ви тільки встигли потоваришувати?!

— Так, просто розмовляли і…

- Так, знаю я, - махнула вона рукою і посміхнулася, - Макс зараз відвідує своїх родичів в Італії, наступного тижня буде...

- Ясно, - тільки й зміг сказати Лео.

— Ну гаразд, ми пішли… гарних вихідних, — сказала Емілі і, взявши дочку за руку, пішла до машини.

Лео все ще стояв на місці, аналізуючи те, що відбувається. Він подумав, що бере все, що відбувається, якось надто близько до серця, і вирішив трохи віддалитися від цієї ситуації. Та й занять для цього було достатньо, як наприклад: миття посуду, прання та прибирання. Від такої перспективи на вечір він злобно прогарчав. І взявши Тома за руку, повільно поплентався до машини.