Знову дорога, будинок, розмова ні про що з сім’єю, яку такою, навіть, назвати неможливо. Всі давно забули що сім’я— це не лише гроші, обов’язки— це тепло, захист і затишок. Усе, тікати від цього! Сон, ось спасіння кожної людини, уві сні я герой різних сюжетів, я герой свого світу,— остання думка, що промайнула у моїй голові і я заснув.
Холодно, старезні сосни дивляться на мене, я посеред лісу, і тільки імла окутує мене своєю холодною бавовною, у руках спис, озираюсь довкола, поряд стоїть вовк, хоча ні, скоріше помісь вовка і вівчарки. Потрібно йти. Не знаю куди, просто йти.
Пляж, холодне море, позаду ліс, сосни і здавалося можна залишитись тут, хоча ні... відчуваю що треба ховатись....швидко, не розумію чому, знову бачу їх. Вони пусті з порожніми очима снують до мене. Їх багато. Вони невільники своє долі, долі бути в моєму сні, а можливо, я— не в своєму сні... Пробігають мурашки по шкірі, в голові, немов блискавка, проскакує думка, "На гору бігом! Ще швидше!" Одна сходинка, ще одна, ще вище. Під ногами тріщить свіжий сніг, ніби говорить зі мною на незрозумілій мові. Ще трішки і вершина...