Ця історія сталася на початку травня. Зеленіє трава, розквітають дерева та співають птахи. Мальовниче містечко Черкаси, саме в цю пору виглядало досить гарно. Такий собі, Райський куточок в центральній частині України. Далеко не всі люди розділяють мою думку. Але навіщо дивитись на всих? Моя думка лише моя і крапка. Я в Черкасах народився, я в Черкасах і помру....Щось я відійшов від своєї розповіді.
Мене звати Максим. Я звичайний сімнадцятирічний хлопець. В цьому році я нарешті закінчу школу і збираюсь поступати до університету. Я в класі, нажаль, не маю великої популярності. А чому? А все тому, що я не брожу темними ночами по місті в пошуках пригод на дупу, не вживаю спиртного, не палю і не люблю галасливих компаній.
Моє захоплення - книги. Це єдина розвага, яку я можу дозволити собі у вільний час. Часу вільного в мене обмаль, адже я гарно навчаюсь і годинами гризу граніт науки. А також, я маю одну хворобу. В мене вроджений порок серця. Через це я страждаю і дуже боюсь вмерти молодим. Зазвичай все добре, але іноді, мене хапають приступи. У восьмому класі, моє серденько на мить зупинилось. Добре, що шкільна медсестра швидко надала мені потрібну допомогу.
Оце такий я, хворий, закомплексований заучка. Не одна дівчина не зхоче зі мною зустрічатись. А можливо і зхоче, але я цього ніколи не дізнаюсь, адже боюсь заговорити. Я краще зазирну в очі Вію( якщо читали Гоголя, то знаєте про що я) ніж  зроблю перший крок.

Сонце повільно сідало. Я сидів в автобусі, біля вікна. Це моє улюблене місце, місце під номером 12. Я завжди сиджу лише на ньому.
Своїми довгими, ніби в музиканта пальцями, я тримав книгу. Мені довподоби жанри фентезі, містика та жахи. Я з головою поринув в цікаву історію. Це була повість Олександра Гусейнова " Меломан: Месник з Пекла". Захоплива книга про вірне кохання, справжню дружбу та кроваву помсту.
Тричі на тиждень я їздив до репетитора з Історії. Вже по носі сповзає ЗНО, а я хочу здати його з найкращим результатом, аби мати змогу поступити на державне.
Я щоразу повертався в один і той самий час, одним і тим же автобусом. Це був новий, імпортний, великий та довгий, ніби гусениця, транспорт синього кольору. Маршрут №22.
Шум відкривання розїзних дверей, змусив прибрати мій погляд від книги. До автобусу увійшла вона. Дивовижної краси дівчина. Руде волосся з стрижкою під "Каре" дуже личило її зеленим очам. Я обожнюю рудих. Вони мені здаються не схожими на інших. Руді люди, це ніби прибульці з космосу, які з таємною місією прибули на Землю.
Незнайомка була невисокого зросту, але мала струнку фігуру. На ній сиділа зелена в білу клітинку сорочка безрукавка та обтягуючі сині джинси.
І треба ж такому статись...Наші погляди зустрілись. Зелені очі повільно зачаровували моє серце та душу. Це, мабуть, кохання з першого погляду. Я її вперше бачу. Не знаю, хто та яка вона , але відчуваю, що ця людина створена для мене. Незнайомка мені усміхнулась, а я злякався і відразу відвів очі до цікавої книги.
Салон автобуса мав вільні місця. Вибір великий, але руда сіла саме біля мене. Я повільно, як робот, повернув обличчя до неї. Дівчина зробила аналогічний рух. Ми знову, немов на повторі, обмінялись поглядами і я знову злякано зазирнув до книги. Перед очима стояла її краса. Я не міг більше читати. Букви розпливались по якісних аркушах. мозок думав лише про неї.
- Що читаєш? - запитала руда приємним лагідним голосом.
Мені стало ніяково, але потрібно тримати себе в руках. "Будь мужиком. Зберись"
- Меломан: Месник з Пекла. - відповів я показуючи похмуру чорну обкладинку, на якій, головний герой тримає на руках непритомну кохану.
- Чула за неї. - усміхнулась незнайомка. - Моя подруга її нещодавно прочитала. Говорила, що цікаве. Радила мені, але не знаю. Я не любителька кровавих вбивств.
Розмова повільно послабляла мою боягузливість.
- Просто, лиходії вбили Меломана та намагались вбити його кохану. Музика повернула його до життя і він по черзі почав карати злочинців.
- Зрозуміло. - це слово лунало так, ніби "Менці це не цікаво.Закрили тему." - Я Діана.
- Максим. - відрекомендувався я.
- Дуже приємно. - руда протянула мені тендітну долоньку. Я по чоловічому її потиснув.
- Аналогічно.
Я закрив сторінки книги, розуміючи, що розмова з красунею цікавіша за фантастичну історію.
- Десь навчаєшся? - поцікавилась Діана.
- Так. Одинадцятий клас закінчую. А ти?
- Десятий. - руда дівчина змінила тему. - Часто їздиш цим маршрутом?
- Тричі на тиждень. Понеділок, середа та пятниця. В один і той самий час.
Я не міг дивитись в очі. Мені було соромно та страшно. Моє обличчя перетворилось на буряк. Не в прямому сенсі. Я просто дуже почервонів і постійно відводив від красуні погляд, дивлячись то на свою книгу, то на людей в автобусі, то на краєвид за вікном.
- А я двічі. Понеділок та пятниця. І теж в один і той самий час. Хожу до репетитора з Англійської.
- Я теж, але не з англійської. В мене Історія.
- Це теж добре. - Діана підняла свої вищіпані, доглянуті брови. - Я тебе частенько бачу в цьому автобусі.
- А я, якщо чесно, тебе бачу вперше.
Дівчина розсміялась даруючи мені білосніжну усмішку.
- Звичайно. В тебе ж всю дорогу, очі в якихось книгах. Ти книгоман?
- Є трохи. - щиро посміхнувся я.
Дівчина змахнула своїм недовгим рудим волоссям. Її зелені оченята зазирнули у вікно.
- Моя зупинка. Я мушу йти, але сподіваюсь, що ми ще зустрінемось.
- На тому ж місці, в той же час. - задоволено відповів я.
- Так. До пятниці. - дівчина побігла до виходу.
- До пятниці. - повторив я.
Двері відчинились. Дівчина на виході повернула своє миле личко в мою сторону. Її тендітна ручка махала мені на прощання. Я зробив те ж саме.
На той момент мені не хотілось більше читати. З усмішкою аж до самих своїх великуватих вух я вдивлявся в вікно і не вірив своєму щастю. " Я познайомився з гарною, приємною, милою дівчиною. Я з нею говорив. В мене вийшло. Це було насправді? Можливо, я марю?"