Вівторок та четверг пролітав повз мене. Я нервував і схвильовано шукав інформацію про вбивство в автобусі. Кілька разів мої очі потрапляли на жорстоку трагедію, але нажаль, там не писали ім'я вбитої.
Пятниця. День коли Діана повинна повертатись з англійської.
Я увійшов до свого постійного перевізника. Велика гусениця тронулась з місця. Як тільки за мною зачинилися двері, сталося лихо. Серце різко охопив біль. Він стискав мій хворий орган і це заважало дихати. Я стиснув від болю зуби та закрив очі. Мені ставало гірше. Я повільно присів.
Напад минув. Мені полегшало і я підвівся. На моєму постійному місці під вікном, було порожньо, а поруч сиділа вона. Діана дарувала мені милу посмішку.
- Привіт, Максиме. - тендітна рука жваво помахала.
- Привіт. - я усміхнувся і з полегшенням здихнув. Все ж таки вбивця вбив не її. Звісно, шкода невідому дівчину, але добре, що нею виявилась не Діана.
- Сідай. Твоє місце вільне.
- Дякую. - я проліз біля красуні і впав на мяке сидіння.
- Як ти? - запитала руда дівчина.
- Вже чудово. А ти?
- Та якось так. Дивне відчуття, але я потихенько звикаю.
- Яке відчуття? Теж відчуваєш морозний холод? - поцікавився я. - Може, пересядемо на інше місце?
- Ні. Не потрібно. Це наше місце. Ми завжди сидітимемо лише тут. - милим голосом заявила руда.
- Я так за тебе хвилювався. - ділився я пережитим. - В цьому автобусі вбили дівчину, а в понеділок ти не з'явилась.Я вже гадав що то тебе... - Неварто було розмовляти про трагічне. Я вирішив закрити тему.
- Чому ти не прийшла? Ти ж обіцяла.
В зелених очах, немов вода в склянку, наливався смуток. Я дивився в її очі і не розумів.
- Я дотримуюсь обіцянок. Я була тут. Я сиділа поруч.
Я посміхнувшись відповів - Біля мене ніхто не сидів. Місце було вільне. Навіть в переповненому автобусі, люди не бажали сюди сідати.
- Вірно. Ніхто не бажав сідати, тому що тут сиділа я. - з цілковитою серйозністю говорила Діана. - І взагалі. На наших місцях ніхто не буде сидіти, адже вони створені для нас.
Це звучало досить дивно. Я наморщив чоло. - Ти вирішила пожартувати?
- Вибач, Максиме, але мені вже не до жартів.  Я обіцяла і виконала обіцянку. Я чекала на тебе і відтепер, чекатиму завжди. Я постійно знаходитимусь в цьому автобусі.
- Що ти говориш? Я тебе не розумію. - від дивних розмов мені ставало лячно.
Сумні зелені оченята щиро дивились в мої блакитні та трохи налякані кульки.
- То дійсно була я.
- Не зрозумів? - затамувавши подих я чекав відповіді.
- Максиме, я вмерла.
Слова вдарили мене, немов молот Тора.
Я злякано дивився на вигляд засмученої дівчини. Виглядає як завжди. Звичайна жива людина.
- Діано, 1 квітня давно минуло. - я все ще не вірив.
- Я кажу правду. Я в суботу їздила до одноклсниці в гості. Поверталась цим автобусом. На одній із зупинок, залетів злочинець. В нього був пістолет. Двоє патрульних залетіли слідом. Вони відразу відкрили вогонь, щоб знешкодити озброєного вбивцю. Від влучених в тіло куль, злочинець відвів руку в сторону. Куля потрапила мені в серце. Я вмерла на місці, але моя душа залишилась тут. І навіть, не знаю чому. Можливо, що слід було дотриматись обіцянки?
Я з жахом перетравлював почуту інформацію. Діана виглядала засмученою і здавалось, що дівчина говорить правду.
- Я не можу повірити. - з жахом заперечив я.
- Тобі страшно, але не бійся. Це дійсно так. Я мертва, Максиме.
- Якщо повірити твоїм словам...Чому минулого разу я тебе не бачив, а зараз вже бачу?
Дівчина не тягнула час і відразу дала відповідь.
- Живі не можуть бачити мертвих.
- Що?! - закричав я. - Ти хочеш сказати, що я вмер?!
Діана спокійно дивилась на неспокійного співрозмовника.
- Ти бачиш лише те, що хочеш бачити. Роздивись уважніше. - Діана вказала поглядом вперед. Я глянув туди і побачив на вході скупчення людей. Пасажири стали в коло. Там щось відбувалось, щось що я мав побачити. Я встав з місця і повільно підійшов до натовпу.
- Боже, правий! - прокричав з жахом я, але ніхто не відреагував. Люди мене не чули й не бачили.
Моє тіло лежало на металевій підлозі. Люди не знали що робити.
- Розійдіться. Я лікар! - промовив якийсь молодий чоловік і присів біля мого тіла.
- Приступ. Моє серце - воно зупинилось. - промовив я і обернувся до сидячої на своєму місці Діани. - Я знав що проживу мало, але не знав що настільки.
Мені хотілось заплакати, але в привидів не має сліз.
Руда дівчина була зовсім спокійною.
- Не бійся. Ще не настав твій час. Ти повернешся до життя. Ти закінчиш школу і вступиш до омріяного університету. - Діана ніби бачила моє майбутнє. - Я чекатиму на тебе і колись, ми будемо разом. Ти мені сподобався і я знаю, що тобі теж подобаюсь.
Я стояв вкопано, немов пень на одному місці і слухав красуню. Я з болем розумів, що бачу її в останнє.
- Моя душа не залишає межі своєї смерті. Я завжди буду в цьому автобусі. Я завжди чекатиму на тебе. Це місце лише для нас. Ти мене більше не чутимеш і не бачитимеш, але знай - я сиджу поруч. Ти любиш читати книги. Читай їх вголос, щоб і я могла слухати. Домовились?
- Так. - тихо промовив я і кивнув головою.
- Тобі вже час повертатись. - дівчина встала і підійшла до мене.
Ми обмінювались своїми примарними поглядами. Нас ніхто не бачив і здавалось, що ми теж нікого не бачимо. Я і вона. Дві примари серед порожнечі.
- Я чекатиму на тебе і охоронятиму наші місця. Ти прийдеш в понеділок? - на сумному обличчі красуні з'явилась посмішка.
- Так. - легенько посміхнувся я.
- Обіцяєш? - зелені очі обпалювали мої зіниці, чекаючи відповіді.

Я лежав на підлозі. Біля мене сидів молодий чоловік у білій сорочці. Нас оточував натовп людей.
- Повернувся. Живий. - радісно промовив лікар.
Я відчував як в когось грає на телефоні музика.
- Музика! - я підхопився на ноги. - Вона повернула мене до життя. Я, як той Меломан з книги.
- Яка музика? - здивувався чоловік. - Тебе повернув я. Я зробив тобі масаж серця. Довго не виходило, та  все ж таки воно запустилось.
Я не вірив і оглядав людей. Якась жінка дістала з кишені граючий телефон.
- Не вимикайте музику, бо я знову помру!
Вона не послухалась і ....нічого. Я продовжував стояти на ногах відчуваючи своє серцебиття. На мене дивились здивовані люди.
- Хлопче, читай поменше різних дурниць. - дав пораду мій рятівник.
Я у відповідь усміхнувся і обернувся обличчям в сторону. Я дивився на наше з Діаною місце. Воно було порожнім, але я знав, що моя красуня там. Я не встиг дати ій відповіь, тому вирішив зробити це зараз.
Мій голос з щирістю промовив.
- Я обіцяю.

Час летів, а на наше місце під номером 11-12  ніхто не сідав. Привид Діани відлякував пасажирів своєю потужною енергетикою.
Я відчував холод. Холод, який надходив від невидимої красуні. Він давав розуміти - Діана поряд. Я читав книги вголос, щоб моя руденька дівчина могла послухати цікаві історії.
Час від часу я їджу великим синім автобусом за маршрутом №22 і чекаю на день. День, коли ми нарешті зустрінемось. І якщо, нам не судилось зав'язати наші стосунки в житті, то ми це зробимо після смерті. Кінець:)