Я рахував години до нашої наступної зустрічі. Вечір, наступний день та пів дня пятниці минали повільно, ніби Черепаха, яка зібралась в похід з Черкас до Львова.
Я вже не читав книгу, а лиш дивився на приємний сонячний день за вікном і нервово потирав свої зпітнілі долоні.
Зупинка, двері, з'явилась вона. Чудова дівчина Діана.
Біля мене було вільне місце, тому красуня знову сіла поряд.
Ми мали 15 хвилин, до її виходу з великої синьої гусениці, яка повільно нас перевозила за вказаним маршрутом.
Ми розмовляли про хоббі, інтереси, музику, кіно, мистецтво. Одним словом, про все що можна, аби тільки дізнатись якомога більше інформації одне про одного. Розмовляти потрібно багато, а часу  мало.
- Вибач. Мушу вже виходити. - засмученим голосом промовила дівчина.
- Що ж, на все добре. До понеділка? - поцікавився я.
- Так.
Діана підвелась з місця і зробила кілька кроків вперед. Мій голос у спину, змусив її зупинитись.
- Ми в понеділок зустрінемось? - я вже не боявся і дивився прямісінько в зелені притягуючі очі.
- Звичайно. - здивовано відповіла красуня.
- Обіцяєш? - стояв я на своєму.
Я розумів, що зустріч неминуча, але я не бажав відпускати Діану. Я хотів на прощання, помилуватися її приємним голосом.
- Я обіцяю. - з прихованою симпатією щиро відповіла красуня.

Вихідні пролетіли в звичайному темпі. Я провів їх як завжди, з користю. Вчив уроки, допомагав батькам та нарешті дочитав книгу. " Музика, яка оживляє - це досить круто"
  Понеділок. День нашої зустрічі.
За вікном, похмуре небо наводило смуток. Лив дощ. Я дивився на маленькі краплини, які повільно стікали по склі. Щось було не так. Як тільки я всівся на своє постійне місце, мене охопив дискомфорт. Поруч зі мною знаходилось вільне місце. З місця віддавало незрозумілим холодом. Від нього, моє тіло покрилось мурашками.
Люди не бажали ходити по дощу, тому синій автобус був переповненим. Місця всі зайняті. Натовп набився в салоні так щільно, немов шпроти в банці. Єдине вільне місце знаходилось біля мене. морозний холод віяв чимось неприємним. Не одна людина не бажала сідати поряд.
- Місце ж вільне. Сідайте. - запропонував я одній повненькій жіночці.
- Ні. Дякую. Я краще постою.
Тобі був ще пристаркуватий дідусь.
- Вам, мабуть, важко на ногах стояти. Сідайте.
- Дякую, хлопче, але я відмовлюсь. З цього місця надходить якась негативна енергія.
І справді, щось було не так. Неприродній холод пробирався ближче. Я склав руки, аби стало тепліше. Я міг сидіти, а інші відчували щось інше, ніж звичайний мороз.  Місце їх відштовхувало.
Зупинка. Відкрились двері. Я задер вгору, немов жираф, шию, щоб побачити крізь натовп, Діану.
Я чекав, що руда красуня увійде в автобус і як завжди подарує мені свою милу усмішку.
Двері зачинились. Транспорт поїхав вперед. Її не було. Діана не прийшла.
- Не розумію. Вона ж мала їхати сьогодні з Англійської. Вона мала сісти в цей автобус. Вона обіцяла. - говорив я подумки.
Мене охопив смуток. Я дивився у вікно. Сильний дощ не вщухав. На калюжах утворювались бульби, повідомляючи про довгу тривалість зливи.
Неподалік від мене, стояли двоє молодих хлопців, які вели між собою розмову.
- Тобі не страшно їхати цим автобусом?
- А чому має бути страшно? - не зрозуміло запитав співрозмовник.
- А ти що, не чув? Тут таке сталось...
Я відвів погляд від залитого дощем скла і глянув на хлопців.
- Якийсь злочинець втікав від поліції. Він забіг до цього автобусу. Патрульні кинулись за ним. І просто тут, серед сидячих в салоні пасажирів, почалась перестрілка. Одна з випущених злочинцем куль, влучила в молоду дівчину. Вона вмерла відразу. Вбивця влучив їй прямісінько в серце.
- Ого. Вперше чую. - дивувався слухач.
- Це сталось в суботу. Говорять, бідолашна була зовсім юною. Ще до школи ходила.
Школа. Від почутих слів заболіло в серці. Біль сковував тіло. Я схопився рукою за болючий орган.
" Вбили школярку. Діана не сіла в автобус" Дурні думки затьмарювали мій розум.
- Боже, щоб це була не вона. Тільки б не вона. - промовляв я пошепки.
Мої руки дістали з під футболки хрестик, який постійно висів на моїй шиї. Я поцілував святий оберіг.