Вони помалу крокували тротуаром, захованим від проїжджої частини високими деревами. Де-не-де на них все ще трималися за гілля поодинокі листочки. Наче з останніх сил, вони намагались потішити людей своїми барвами. А ті, що все ж не втримались стелились килимом та весело шурхотіли під ногами теплої осінньої днини. Легкий вітерець грав із ними, кружляючи наче в танці із вбраною у золоті шати прекрасною панночкою.

Пустотливий вітер зірвав останній кленовий листочок та покружлявши із ним у химерному танку, жбурнув його просто в обличчя Лариси. Новоявлені сусіди саме зупинились трохи перепочити на прохання дівчини. Ні, вона зовсім не втомилась, але попросила перепочинку аби й Артем віддихався та трохи розім’яв руки, стомлені важкими пакетами.

Дівчина тихо скрикнула, реагуючи на таку неочікувану маску для обличчя. Та розуміння того, що сталось прийшло швидше, ніж вона встигла налякатись.

Вони одночасно потягнулись до листочка, аби прибрати його з обличчя. Їх руки кінчиками пальців зімкнулись навколо тоненької стеблини кленового листка, торкаючись одна одної. Його тепла рука на секунду здавалась такою рідною, що Лара аж зашарілася та поспішила прибрати свою.

Вітер — витівник знову легко подув та прибрав наслідок власної витівки. Артем завів за вушко її неслухняне пасмо, котре вибилось із туго зав’язаного хвоста.

Якусь хвилину вони вдивлялись один одному у вічі. Запанувало незручне обом мовчання. Лара збентежено посміхнулась та відвела погляд, в надії приховати від нового знайомого свої почервонілі щоки. Артем з усіх сил намагався зберегти обличчя та вдати, що нічого надзвичайного не трапилось.

— Коли мені вперше довелось побувати у Канаді, то на одній з екскурсій мені розповіли одне повір’я. Кажуть, якщо двоє людей одночасно спіймають кленовий листок та подивляться один одному в очі, то неодмінно закохаються.

Розповідав Артем, нишком поглядаючи на дівчину.

— І не дивно, що там у таке вірять. У них же і на прапорі кленовий листок, і країну називають країною кленового сиропу. Хоча і в нас кленів не менше.

А Лара наче не зрозуміла спочатку усього сенсу його розповіді, почала ще дивуватись чому клен символ саме тієї країни. Та поволі до неї дійшов нічим не прикритий сенс.

— А чому ти розповів мені це? — запитала, звертаючись на «ти». Не зважаючи на те, що вони мало знайомі для такої неповаги з її боку, зважаючи на різницю у віці. Мигцем, але ж вона помітила рік його народження. Тоді ще її батьки не зустрілися, як він вже напевно вчився говорити.

— Хтозна... Згадалося чомусь. – знизуючи плечима, відповів, продовжуючи нести її покупки. Він і сам гадки не мав чому розповів їй байку для туристів. Мабуть, то момент такий. От і потягнуло на такі романтичні дурниці.

Далі розмова не клеїлась.

Вона не знала як правильно реагувати, зважаючи, що розповідь Артема хоч і навіяна моментом, та її можна розцінювати як загравання.

Артем також губився в думках. Не знав чи варто продовжувати в подібному річище, щоб вкотре не наступити на ті ж граблі.

Прощання біля дверей її квартири вийшло незграбним, а вони наче школярі ніяковіли. Та все ж дівчина вкотре запросила його потім прийти на чай із чимось солоденьким на знак її вдячності за допомогу. А чоловік не знайшов ні сил, ні причин відмовитись.

Ось тільки на велике розчарування Лариси, Артем не заходив ні наступного дня, ні ще один потому. А потім вона вже й чекати перестала.