Знаєте, за що я люблю пригоди? За те, що ніколи не знаєш, де вони починаються і куди приводять. Головне – пам’ятати про небезпеку! Ви згодні?

‒ Аля, нам пора. Йди сюди, доню!

‒ Так, мамо! Ну що, ‒ звернулася Аля до Сера Фоксіні, ‒ Ви зі мною?

Сер Фоксіні ствердно кивнув головою та загадково посміхнувся.

‒ Тож тепер Ви мене зрозуміли, шановний Сер Фоксіні? Який же Ви дивний і загадковий!

‒ Алю, біжи сюди, ‒ мама квапила дівчинку, і у малої зовсім не стало часу на міркування, а у Сера Фоксіні з’явився новий друг. Як цікаво вони знайшли одне одного. Однак чи було це випадковістю?

І знову літак! Яке ж це задоволення – літати! Проте ранній підйом, забагато нових вражень і стомленість приспали Алю, і уві сні вона...

‒ А-а-а-а! Я падаю! Падаю! Паадаю. Та щось ніяк не впаду. А може, це я літаю? Так, я літаю!

Синє небо обіймало Алю, вітер підтримував знизу і підштовхував уперед.

‒ Яке ж казкове відчуття! І зовсім не холодно! Яке синє небо! Яке щастя – літати! Я можу бачити так багато і так далеко! А що там зеленіє вдалечині? Цікаво! Ану ж бо, роздивлюся поближче.

Маленька дівчинка в помаранчевій сукні так вправно маневрувала, що за мить на зеленій галявині стояла Аля з розкуйовдженим рудим волоссям та очима з зірочками, начебто в них кожної миті запалюються феєрверки.

‒ Де ж це я опинилася? Яке дивне місце. І де мої батьки? Я тут зовсім одна?

Щось почало рухатися за її плечима.

‒ Хм, як цікаво: в мене є наплічник, і в ньому щось рууухається! А!

Аля рвучко скинула наплічник і відстрибнула якнайдалі. Але розкрити його вона забула, а отже те, що рухалося всередині, не могло вибратися назовні.

‒ Назви себе! Хто ти?

Але щось продовжувало рухатися, не вимовляючи ані звука. Аля наказувала, просила, говорила, проте було вочевидь, що все це марно. Бажаєш дізнатися, що всередині – дій, боїшся – тікай.

‒ Гаразд! Я не боюся, але обережність перед усім. Може палицю взяти?

Те, що було в наплічнику, зачаїлось. А палиця була вже під рукою, і петелька легко піддалася, а з-під клапана показалися руді вуха, зелені очі, чорний ніс, циліндр і сам Сер Фоксіні!

‒ Сер Фоксіні! Яка вдача, що Ви зі мною! Так, я пам’ятаю, що Ви не розумієте української! Але обійми та мою радість Ви напевне зрозумієте.

Сер Фоксіні щиро посміхнувся і обійняв Алю у відповідь.

‒ Друже мій, чи Ви маєте гадку, де це ми опинилися? І знаєте, я тут навіть літати вмію! І Ви тільки подивіться, яка в мене чудова сукня, і як дивно черевички виблискують на сонці! До речі, а де ж тут сонце?

І справді, на небі не було видно сонця, але все навколо виблискувало дивним промінням, сяяло та мерехтіло. На галявині, де опинилася Аля, самі по собі розквітали кульбаби, виблискуючи спочатку яскравим жовто-золотим кольором, потім квіти закривалися та перетворювалися на пухнасті сріблясті кульки.

‒ Кульбаби! Я їх просто обожнюю. Загадаймо бажання, Сер Фоксіні? Я Вам допоможу дмухнути щосили.

Аля і лис зірвали по одній квіточці, піднесли їх близенько й здивувалися – кожен парашутик, як маленька сніжинка, мерехтів промінцями. Що за дивина! Аля примружила очі, задумала бажання і з силою подула на квітку. Парашутики легко відірвалися від стеблинки і полетіли, лунаючи, як крихітні дзвоники, що калатають.

– Це так ніжно і так магічно! Сер Фоксіні, Ви задумали бажання? Я хочу знову почути цей дзін!

Сер Фоксіні кивнув головою. Аля набрала повні груди повітря і спочатку легесенько, а потім все сильніше почала дути на срібну кульбабу. Залунав ніжний дзвін навколо зеленої стеблинки, а зрештою і вся галявина захвилювалася, квіти почали видзвонювати тут і там. Піднявся сильний вітер, парашутики замерехтіли, все залунало, небо почало затягувати сірими хмарами, дерева похилили свої крони і застогнали.

– Що відбувається? Що трапилося? Звідки зірвалася ця буря?

Земля під ногами Аліни побілішала, стала прозорою і сірою. А десь нізвідки пролунав голос, він гарчав:

– Гееееееть!

Це було так страшно, що Аля прокинулася. Вона сиділа в літаку. Чийсь голос лунав із динаміка невідомою мовою. Мати була поряд. Татко також.

– Прокидайся, щастя моє. Вже оголосили про посадку.