– Нарешті! Це мої перші літні канікули! Я така щаслива, мамо!

– Золотко, збирайся скоріше. Літак не чекатиме на нас!

– Пара кліків, мамо!

– Яких кліків, доню! Ти що ще й граєш там?

– Та ні, це таке висловлювання. Я буду готовою за мить!

Так розпочалися перші літні канікули дівчинки на ім’я Аля. Впродовж всього року Аля дуже старанно навчалася, хоча й не все в неї виходило ідеально, бо ж тільки якщо байдики бити, не зробиш помилки. Отож її батьки так раділи досягненням і старанням дочки, що подарували малій Алі подорож до...

Хай це залишиться маленькою таємницею, як для Алі, так і для нас із вами, бо зараз найголовніше – не куди, а яким чином. Так склалося, що до цього часу Аля ніколи не мандрувала далі ніж за рідне місто ані потягом, ані літаком.

Аж ось батьки вирішили, що саме зараз – прийшов час, та ще й так, щоб і літак, і потяг, і казкова мета попереду, про яку знають лише батьки. Оце так сюрприз! Цікаво? Тоді йдемо далі!

– Аля, хапай свої речі і тримай міцно, щоб не загубити у таксі.

– Так, мамо! Я така схвильована! – Аля і раділа, і нервувала одночасно. Мама подивилася на Алю, зробила довжезний видих і відповіла:

– Я теж, доцю, але давай поговоримо про це у залі очікування – там буде і місце, і час. А зараз заховай усе важливе в кишеню пам’яті.

Хто б знав, скільки всього в тій кишені вже було! Поки вони їхали у таксі, Аля пригадала все, що ховалося в уявній схованці, та навіть додала туди декілька нових речей:

«Ой, і величезна ж у мене та кишеня! Цілий склад!», – не встигла подумати Аля, як таксі під’їхало до аеропорту.

Татко йшов попереду і був дуже зайнятий двома величезними валізами.

– Мамо, навіщо таткові так багато речей?

– Доню, ти дуже здивуєшся, але майже все місце зайняли наші з тобою речі. Таткового там дуже мало.

– Так багато наших речей? Але ти мені навіть ведмедика не дозволила взяти! Що ж там таке величезне? Невже шкарпетки?

– Ти мені цього ведмедика всю подорож пригадувати будеш? Я ж обіцяла, що ми знайдемо тобі нового приятеля, якого ти привезеш додому і познайомиш із ведмедиком. Я впевнена, що вони потоваришують.

Тим часом Аля із батьками вже в аеропорту оформлюють валізи і проходять паспортний контроль.

– Ваш документ, панночко, - звернувся до Алі офіцер із дуже серйозним виглядом. Аля аж розгубилася.

– Доню, будь ласка, дай офіцерові твій паспорт, – спокійно сказала мама.

– Будь ласка, – як заворожена повторила за мамою Аля.

– Дякую, – офіцер уважно подивився на світлину в паспорті, потім – на Алю і додав, – це твої батьки?

– Так, – відповіла і кивнула Аля

– Як тебе звати?

– Олександра Синичко, але рідні називають мене Алею.

– Коли твій день народження? – офіцер продовжував серйозно дивитися то на Алю, то на паспорт.

– Навесні, коли розквітають магнолії у бабусі в садочку, – Аля так нервувала, що забула і місяць, і день свого народження. А офіцер, почувши її відповідь, так щиро посміхнувся, що Аля зрозуміла – її відповідь була правильною.

– Чудової тобі подорожі, красунько! Будь обережна і повертайся додому, країна чекатиме на тебе.

– Дякую, пане офіцере.

Аля взяла свій паспорт і побігла до батька, як завжди серйозного та стриманого. Не встигли вони роздивитися залу очікування, як пролунало запрошення сісти у літак.

Попереду був перший політ у першій подорожі на перших літніх канікулах дівчинки, що ще вчора була першокласницею.