• Цей день настав... День коли я маю стати тим, ким маю бути. Але ким?

                              
                                                                 Пролог

     Я мала сім'ю. Невелику, маленьку сім' ю. Мама, тато і я. Ми жили щасливо. Допоки не стався випадок...
       Одного дня тато кудись поспішав. Говорив, мов, по роботі викликають. Зазвичай на роботу він їздить на метро, але в той день він поїхав машиною. Додому тато завжди приїжджає о 20:00, але його все не було. Наступного дня нам подзвонили з поліції. Аварія... Після цих слів все як в тумані. Сказали, що це нещасний випадок.
     На похороні було багато людей, хоч ми живемо в маленькому містечку Клінтоні. Всі любили мого батька та поважали. Він був справедливою і великодушною людиною. В нього не було ворогів, та й, думаю, ворогом його також не вважали.

     Пройшло 2 тижні з похорон мого батька. Ніби все поступого налагоджувалось, проте легше не ставало,  але потрібно жити далі, мені ж лише 18...

                                                                       ***

- Доню, вставай! Останній день у школі! Ти ж не хочеш запізнитись, так?
- Авжеж ні! Вже спускаюсь!
- Давай швиденько! На кухні тебе ще чекає сюрприз.
- Сюрприз?
- Ходи сюди, і побачиш!
Я швидко спустилися східцями до кухні і побачила те, що не очікувала побачити.
- Мам? А це хто?
- Це твій новий тато. Привітайся, його звуть Пауль.
- Мам, як ти могла? Від смерті батька не пройшло і місяця, а ти вже про нього забула і завела нового?
- Доню, зрозумій, я...
- Досить! Мамо, я тебе незрозумію, тай розуміти не хочу! Все, прощавай! Удачі вам!
      Я швидко вибігла з кухні і вийшла на вулицю голосно вдаривши дверима. Мене переповнювала злість та біль. На очах утворювались сльози, які обливали моє обличчя. Я доторкуюсь руками до лиця, витираючи скорботні каплі сліз, проте все безрезультатно. Вони ніби не закінчувались. Із червоним, заплаканиим обличчям я вхожу в шкільний двір. Я зустрічаю немало поглядів. Одні дивляться на мене з нерозумінням, інші із співчуттям. В  школі з всіма в мене були добрі відносини. Я ні з ким не сварилася, і ні на кого не ображалася. Всі ставилися до мене з повагою. І я не виключення. Проте, в мене є ще одна людина, яка є для мене дуже цінною, і це моя подруга. Її звуть Анабель .
- Ей, Мілено, привіт! Як ти?
- Привіт. Погано. Моя мама завела собі якогось Пауля, і хоче з ним одружитися, уявляєш?
- Жах. Із смерті твого батька пройшло лише два тижні, а вона... Ой, вибач, я не хотіла...
- Та нічого страшного. Ти маєш рацію, не встигла забути, як вже новий з'явився. Ненавиджу її за це.
- І що ти збираєшся робити далі? Будеш жити з ними?
- Ніколи! Я більш не хочу вертатися в той бардак. Більше не хочу бачити свою маму. Вона мене дуже розчарувала. І я не думаю, що її коли небудь пробачу.
- А де ти будеш жити? Ходім може до мене? Так, ходім. В мене є кімната, вона тобі сподобається!
- Дякую, Анабель. Але моя мама може мене знайти. Не хочу цього. Я поїду в наш з татом таємний дім. Він невеликий, але жити там буде краще, ніж з мамою і її "бойфрендом".
- А ми будемо бачитись?
- Звісно що так, дурненька!
Я підійшла до неї і сильно-сильно обняла. З моїх очей знову потекли сльози.
- Ну-ну, чого ти. Не пускай нюні, ну. Я он, сама зараз заплачу!
- Все-все, більш не буду.
- Мілено, мені потрібно йти, скоро урок почнеться, зустрінемось після них?
- Так, звісно... Але давай зустрінемось потім, мені треба багато чого обдумати.
- Добренько, до зустрічі!

                                  ***
     Останній шкільний день вийшов невдалим. Покинувши шкільний двір, я попрямувала до таємного будинку. Погода, як на диво, була сонячна. Проте, знову з'явилося дивне відчуття, яке було пару днів назад. Я не надала тоді  цьому значення, але зараз чомусь впевнена, що хтось слідкує за мною. Я різко обернулась. Нікого. "Треба змінити маршрут, - подумала я, - піду через ліс". Тому я звернула за ріг, і попрямувала до лісу. Я швидко дісталась до будинку, але підійшовши ближче побачила відчинені двері. Я несміливо зайшла в дім. Все стояло на своїх місцях, слідів злому також не було. Зачинивши двері на замок, я плюхнулась на диван. Відчуття неспокою все ще було, тому вирішила піти в татову кімнату. Піднявшись старими сходами нагору, я відчинила ті двері. Все нагадувало про нього. Підійшовши до книжкової полиці, я почала розглядати татові книги. І натрапила на одну, якої раніше тут не було. Діставши книгу з полиці я її відкрила. Прогорнувши кілька сторінок, зрозуміла, що це сейф, замаскований під книгу. Діставши маленьку скриньку та відкривши її, побачила лист, шматок дивного папірусу та каблучку. Лист був написаний татовим почерком:
          
                             "Люба Мі!
                   Знайди ще чотири. Каблучка допоможе тобі побачити.
                                                                                           Люблю, тато".

     На очах появились каплі сліз.
"Я також тебе люблю, - подумки відповіла я". Діставши каблучку та шматок пошарпаного папірусу, я поклала книгу назад на полицю. Каблучка виглядала старовинною. Її окраса була красивою, нічого подібного ніколи не бачила. Камінь, схожий на рубін, був насиченого темного червоного кольору, який неймовірно переливався при сонячному світлі. Я вирішила її приміряти. Вона в міру мені підійшла. Згадавши про шматок папірусу, уважно його роздивилась та побачила невеликий фрагмент рисунку, схожого на карту.  Раптом  стук у двері... Заховавши шматок карти в кишеню, я злякалася... Але пішла до дверей.
      По спині пробіг легенький холодок, наблизившись до дверей я несміливо запитала:
- Хто це?
- Доброго дня! Вибачте за вторгнення. Я гуляв по лісу, і в якийсь момент зрозумів, що заблукав. Хотів подзвонити до своїх рідних, але телефон зовсім розряджений... Довго блукаючи  лісом,  натрапив на ваш дім. І прошу у вас допомоги. Чи можна скористатись вашим телефоном?
- Так, звісно.
Я відкрила двері. Навпроти стояв   хлопець. Доволі симпатичний. Каштанове волосся куйовдилось на голові від вітру та невеликими пасмами спадало на чоло. Погляд був збентежений, крапельки поту текли по скронях. Одяг здався мені незвичним.
- Заходьте!
-Дякую, - відповів незнайомець. - Я Арон.
- Дуже приємно, Мілена, - сказала я, - ось телефон.
       Арон швидко зайшов в дім, зачинивши за собою двері. Проте до телефону він не поспішав, оглядав дім.
- Щось не так? - запитала я.
Арон обернувся. Нічого не сказавши, підбіг до вікна, потім схопивши мене за руку повів у татову кімнату.
- Що відбувається? Відпусти мене! - закричала я.
- Тихіше! Він скоро буде тут. Нам потрібно забиратись звідси!
- Хто він? Про що ти?
- Не зараз. Просто потрібно забиратись.
- Навіщо! Нікуди я не піду! Я тебе зовсім не знаю.
- Я тебе знаю, Мілено!
     Я з подивом подивилась на Арона. Його погляд був серйозним. Він продовжив:
- Я знаю про шматок карти і каблучку. Поки це все, що можу сказати. Тепер забираймося звідси!
      І ми попрямували до іншого запасного виходу...
      Через деякий час ми вже були далеко від будиночку, у лісі. Місцевість була незнайомою, бо в цій частину я ніколи не була. Все здавалось моторошним і водночас загадковим. Ми все йшли далі і далі, не вимовивши ні слова. Скоро ми дістались до старого широченного дерева. Підійшовши ближче, я замітила чималенький отвір у дереві, схожий на дупло білки. Тільки білка для такого дупла мала б бути близько метра заввишки, тому це точно не дупло!
- Ми на місці! - промовив Арон - Каблучка на тобі?
-Так, - пошепки відповіла я.
-Добре, пішли!
- Куди? У дерево? Щось неохота... Може знайдемо інше безпечне місце?
- Ні! Поки без зайвих запитань.
       Він знову схопив мене за руку та потяг у так зване "дупло"...