Я мала сім’ю. Крихітний світ, що тримався на трьох опорах: мамі, татові та мені. Ми були щасливі, допоки не сталося те, що я менш усього очікувала…

   Того дня тато кудись несамовито поспішав. Кинув на ходу, що, мовляв, викликають по роботі. Зазвичай він користувався машиною, але того разу чомусь обрав піти пішки. Він завжди повертався рівно о восьмій вечора. Коли годинник пробив дев’яту, а в замку не повернувся ключ, у грудях оселився холод. Тоді я просто подумала: можлива на роботі затримка чи ще якась причина, тому лягла спати. Але наступного ранку, через сон, я почула у сусідній кімнаті телефонний дзвінок. Мама підняла трубку. І через секунду схвильоване: "Що?!". Як виявилося, аварія — нещасний випадок. Далі — лише сірий туман.

   На похороні в нашому маленькому Клінтоні зібралося мало не все місто. Батька поважали за справедливість і ту особливу великодушність, яка зараз зустрічається вкрай рідко. Здавалося, у нього не було ворогів… Принаймні я так думала. Адже, що цікаво, чому нам не показали його тіла? Я відмовляюся вірити, що тата немає. Він точно живий, я це відчуваю.

— Доню, вставай! Останній день школи, не можна запізнюватися! — голос мами звучав надто бадьоро.

— Вже йду, — відгукнулася я, натягуючи джинси.

— Поквапся! На кухні на тебе чекає сюрприз.

   «Сюрприз?» — промайнуло в голові. Я очікувала побачити святковий сніданок, але натомість завмерла на порозі. Поруч із мамою сидів незнайомець.

— Мам? Хто це?

— Це Пауль, твій новий тато. Привітайся, люба.

   Слова вдарили болючіше за фізичний удар.

— Новий тато? Мамо, минуло лише два тижні! Як ти могла так швидко його викреслити?

— Мілено, зрозумій, я...

— Досить! Я не хочу нічого розуміти. Живіть, як знаєте. Прощавайте!

   Я вилетіла з дому, грюкнувши дверима так, що затремтіли шибки. Сльози обпікали щоки, і як би я не намагалася їх витерти, вони текли знову. У шкільному дворі я ловила на собі погляди — хтось дивився зі співчуттям, хтось із цікавістю. Лише Анабель, моя найкраща подруга, підбігла відразу.

— Мілено, що сталося? Ти сама не своя.

— Мама… вона привела в дім якогось Пауля. Хоче заміж. Два тижні, Анабель! Лише два тижні!

— Жах… — прошепотіла вона. — І що ти робитимеш? Може, до мене? У мене є вільна кімната.

— Дякую, Ані. Але вона мене там знайде. Я поїду в наш із татом «таємний дім» у лісі. Там вона мене не шукатиме.

   Ми обійнялися, і я відчула, як її підтримка трохи втихомирює бурю всередині.

                                                                       ***

   Я різко обернулася. Нікого. Тільки старий дуб похитував гіллям, хоча вітру не було. «Треба змінити маршрут», — майнуло в голові. Серце калатало десь у горлі, коли я звернула з утоптаної стежки в саму гущавину.

   Таємний будиночок зустрів мене відчиненими дверима. Мене пробив озноб. Тато ніколи — ніколи — не залишав дім відкритим. Я несміливо зайшла всередину, затамувавши подих. Повітря в кімнаті змінилося. Воно пахло... металом. Так пахне в повітрі перед сильною грозою, коли кожна волосина на тілі стає дибки від статичної електрики. Я не знала, що це за запах, але від нього мої інстинкти кричали: «Тікай!».

   Зачинивши двері на всі засуви, я кинулася в татову кімнату. На книжковій полиці я помітила сейф-муляж. Усередині — маленька оксамитова скринька, шматок пожовклого папірусу та лист.

           "Люба Мі! Якщо ти це читаєш, значить, час настав. Знайди ще чотири. Каблучка допоможе тобі побачити. Не довіряй тіням. Люблю, тато".

   Мої пальці тремтіли, коли я витягла каблучку. Важкий срібний перстень із рубіном, темним, як запечена кров. Щойно я одягла його, він стиснувся на моєму пальці, ніби став частиною мого тіла. Камінь спалахнув червоним, і в ту ж мить на порожньому папірусі почали проростати золоті лінії. Карта? Як це можливо? Я протерла очі, думаючи, що це галюцинація від стресу, але лінії рухалися, наче живі капіляри.

   Раптом — гучний, важкий стук із дверей змусив мене здригнутися. Від удару з віконних рам посипалася стара замазка, а повітря в кімнаті раптом стало крижаним. Рубін на моєму пальці пульсував болем, попереджаючи про небезпеку.

   Я хотіла б кинутися до вікна, сподіваючись вистрибнути, але шлях мені перегородив несподіваний сплеск світла. Прямо посеред кімнати, наче з нізвідки, почали з’являтися золотаві іскри. Вони кружляли, сплітаючись у складний візерунок, і за мить перетворилися на високу постать.

   Коли сяйво згасло, я побачила хлопця. У нього було розпатлане каштанове волосся, а дивний крій одягу зовсім не в’язався з модою нашого містечка. Він важко дихав, ніби щойно пробіг марафон, і тримався за бік. Проте мою увагу прикували його очі… проникливі, неймовірно глибокі, з виразним золотавим відблиском, якого не буває у звичайних людей.

   Я застигла на місці, приголомшена цим видовищем. Раціональних пояснень тому, що сталося, не було.

— Ти хто? Звідки… — прошепотіла я.

   Хлопець замість відповіді різко підняв голову. Його погляд миттєво сфокусувався на моїй руці, де яскравіло червоне каміння каблучки. На його обличчі промайнуло полегшення, змішане з жахом. Він зробив крок до мене, але похитнувся.

— Це зайняло більше часу, ніж я думав, — промовив він глибоким, але втомленим голосом. Його ніздрі затремтіли, ніби він вловлював у повітрі невидимий запах.

— Він уже близько, — прошепотів він, і від його тону в мене по спині пробіг легенький холодок.

— Що тут відбувається? Хто ти такий і звідки знаєш про карту? — обурилася я, відступаючи до стіни й міцно притискаючи татів папірус до грудей.

   Арон зробив різкий випад і схопив мене за зап’ястя. Я хотіла скрикнути, але слова застрягли в горлі: на його шкірі, прямо під рукавом, я побачила дивне татуювання. Це був той самий герб, що й на татовому папірусі — переплетені зоряні лінії, символ, який я раніше вважала просто родинною вигадкою.

— Тихіше! — обірвав він моє обурення, зазираючи прямо в очі. — Валтор відчув сплеск енергії, щойно ти одягла каблучку. Ти засвітилася для нього, як маяк у повній темряві.

   Моє серце забилося так швидко, що почало паморочитися в голові.

— Валтор? Про що ти…

— Той, кого ти називаєш Паулем, Мілено, — не людина. Він узурпатор, який інсценував аварію, щоб викрасти твого батька через магічну вирву. Твій тато не загинув. Він у полоні в іншому світі, а твоя мати… вона під дією темних чарів. Вони повільно висмоктують її пам’ять і життєву силу, щоб вона не змогла згадати правду. Нам треба тікати, зараз же!

   Я не встигла нічого відповісти. У цей момент вхідні двері будинку знизу розлетілися на тисячу друзків. Це не був звук сокири чи плеча — це був глухий удар невидимої хвилі, від якої затремтів весь фундамент. Чорна тінь, важка і густа, почала просочуватися крізь щілини в підлозі.

— Біжімо! — Арон смикнув мене за руку, і я вилетіла за ним через запасний вихід.

   Ми неслися крізь ліс, але реальність навколо почала спотворюватися. Дерева на моїх очах ставали неймовірно високими, їхня кора виблискувала сріблом, а повітря ставало густішим, солодшим, наче наповненим пилком небачених квітів.

   Арон впевнено вів мене до велетенського дуба з широким темним отвором біля коріння. На мить я перечепилася і поглянула вниз. У дзеркальній поверхні найближчої калюжі замість свого відображення я побачила обличчя Анабель. Вона дивилася на мене з нашого світу, з Клінтона, і в її погляді не було страху — лише спокійна впевненість і підтримка. Її очі на мить спалахнули тим самим золотом, що й у Арона. Вона знала. Вона завжди знала, куди веде цей шлях.

— Стрибай! — крикнув Арон.

   Ми пірнули в дерево. Світ навколо вибухнув білим спалахом. Мене ніби вивернуло навиворіт, легені обпекло холодним туманом, а вуха заклало від дивного свисту.

   Коли я розплющила очі, під моїми долонями була не суха земля Клінтона, а волога, вкрита м’яким мохом, трава яскраво-смарагдового кольору. Арон обережно підхопив мене під лікоть, допомагаючи втримати рівновагу.

— Ласкаво просимо до Імперії Зоряних Вершин, — вимовив він із таємничою посмішкою.