Вага меча в руці була незвичною, але водночас дивно знайомою. Коли я підняла лезо, сонце Імперії, що заходило за гострі піки, відбилося в моїх зелених очах. Я відкинула назад пасмо довгого білого волосся, яке шовковистою хвилею спадало на плечі, і на мить затримала погляд на своїх руках. Тендітні пальці стискали руків’я так, ніби воно було частиною мене, хоча Арон дивився на мене з явним скептицизмом.

   Я стояла на краю плато, відчуваючи, як легкий вітер грає з моїм волоссям. Світ навколо був чужим, але меч у руці здавався єдиною реальною річчю.

— Не стискай так сильно, — голос Арона розірвав тишу. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і його золотисті очі з-під густих брів вивчали мене з сумішшю жалю та обов'язку. — Зброя — це не палиця, Мілено. Вона вимагає поваги, а не відчаю. Давай я покажу тобі хоча б, як правильно стояти, щоб ти не впала від першої ж вібрації повітря.

   Я не відповіла. Моя рука сама знайшла правильний хват, а великий палець ліг на гарду, перевіряючи баланс — так, як я робила тисячі разів у фехтувальному залі Клінтона. У голові промайнув образ: запилений зал, запах каніфолі, дзвін рапір. А потім — тато в нашому гаражі, що тримає в руках шестерню від старого годинника. «Механіка, Мілено. У всього є свій ритм. Знайди вісь — і ти оволодієш процесом».

   Арон зробив крок назад і встав у розслаблену, майже недбалу позу, тримаючи свій меч опущеним. Він явно не очікував від мене нічого, крім незграбних рухів.

— Ну ж бо. Не стій як статуя. Нападай. Спробуй хоча б дістатися до мого плеча. Обіцяю, я буду піддаватися.

   Я прикусила свою губу. Його самовпевненість викликала в мені не страх, а знайомий азарт. Я зробила різкий вдих, виставила праву ногу вперед, змістила центр ваги й пішла в атаку.

   Це був класичний флеш — блискавичний випад, якому мене вчили роками. Мій меч розсік повітря з коротким свистом. Арон ледь встиг зреагувати — він відбив удар в останню секунду, але я не зупинилася. Використовуючи інерцію, я зробила пірует, перейшла в нижній захист і спробувала дістати його корпус збоку.

  Арон відскочив на кілька кроків, і в його очах спалахнуло справжнє приголомшення. Він миттєво перехопив меч обома руками, випрямляючись.

— Що за... — він провів вільним плечем, ніби перевіряючи, чи воно ціле. — Де ти цьому навчилася?

— Ми займалися щотижня, — відповіла я, поправляючи біле пасмо, що вибилося на обличчя. Серце калатало, але це був приємний драйв. — Коли мені було 13, тато возив мене на гурток фехтування. Він казав, що це «корисно для характеру». Але вдома ми йшли далі. Ми розбирали старі двигуни, і він пояснював, що бій — це та сама механіка. Треба знайти точку найменшого опору і вдарити в неї.

   Арон усміхнувся, і його погляд став набагато теплішим.

— Едмунд… старий лис. Він не просто сховав тебе, він заклав фундамент у твої рефлекси. Ти вже маєш форму, Мілено. Але тепер нам треба наповнити її змістом нашого світу.

   Він підійшов ближче, цього разу рухаючись по-іншому — плавно, як хижак.

— Ти б'єшся за правилами. Але Валтор — не має правил. Дивись.

   Арон зробив неймовірно швидкий рух, і замість того, щоб атакувати мій меч, він просто зник з мого поля зору. Я відчула лише подих вітру, а в наступну секунду його дерев’яне лезо м’яко торкнулося моєї потилиці.

— Перший урок: не довіряй простору. В Імперії магія викривляє траєкторію. Твій меч — це не просто сталь, це антена. Дивись не на мій клинок, а на мої золотисті очі. Вони скажуть тобі про намір раніше, ніж рука ворухнеться.

   Ми тренувалися ще трохи, поки тіні скель не стали довгими та гострими, як леза.

— Гей, Мілено! — Кайла з'явилася з боку печери, тримаючи в руках важкий згорток тканини та шкіри. Вона критично оглянула мої земні джинси та світлу толстовку, що вже встигли припасти пилом. — У цьому ти замерзнеш у перші ж десять хвилин спуску, а твій яскравий одяг видно за кілометр. Перевдягайся. Це належало одній з наших розвідниць.

   Вона кинула мені згорток. Я зайшла за широкий виступ скелі. Одяг був дивним: штани з м’якої, але міцної темної шкіри, тонка шовкова сорочка кольору нічного неба і приталений жилет з численними кріпленнями. Коли я затягнула шнурівку на високих чоботях, я відчула себе інакше — легшою, зібранішою.

   Я вийшла до них, на ходу закріплюючи піхви на стегні. Арон окинув мене поглядом, і на мить в його золотистих очах з’явилося щось, що було лише йому відоме.

— Тепер останній штрих, — Кайла простягнула мені довгий плащ із луски нічних криланів. — Сховай своє волосся під каптур, Принцесо. Білий колір — це чудово для балів, але в Чорній Ущелині це смертний вирок. Ти тепер не на змаганнях. Там будуть «випалені».

  Я накинула плащ. Матеріал був прохолодним і майже невагомим. Я заплющила очі, налаштовуючись на те, що попереду. Повітря навколо наче загусло. Я згадала, як ми з татом розбирали складні годинникові механізми — як треба було відчути кожну пружинку, щоб не зламати її. Я уявила Гробницю як величезний замок.

— Я чую його, — прошепотіла я. — Холодний метал… і вітер, який б’ється об стіни. Наче шестерня, що злетіла з осі.

— Це і є «Серце Бурі», — підтвердила Кайла. — Воно зламане Валтором. Твоє завдання — не просто забрати уламок, а ввійти в резонанс із ним.

Я подивилася на Арона. Його золотисті очі світилися в темряві, наче два маленьких сонця.

— Я готова, — сказала я, відчуваючи, як страх остаточно змінюється холодною цікавістю інженера, якому дали найскладнішу задачу в житті. — Якщо Валтор думає, що вивчив мене досконало, він помиляється. Він бачив лише те, що тато дозволяв йому бачити.

— Тоді ходімо, — Арон подав мені руку, допомагаючи стати на вузьку стежку, що вела вниз. — Настав час показати йому справжню Мілену.