Мокра земля. Холодний туман обвиває моє тіло. Піднявшись, я відчула легкий головний біль. Підвівши очі, я побачила розмиту людську постать, котра так само лежала на землі, дивлячись на мене своїми красивими бездонними очима. Це був той незнайомець, якому я відкрила двері у наше з татом потаємне місце. Як його звали? А, точно, Арон. Хто він такий? 

          Не встигнувши отямитись я різко встала, та це було помилкою. Я знову впала, через запаморочення, та не на землю, а на Арона! В той момент юнак міцно вхопив мене, аби я не втратила контроль.

- З тобою все гаразд? - запитав в мене Арон

- Так, я в порядку, просто потемніло в очах на долю секунди.

- Я радий, що з тобою все в порядку.

        Витягнувшись із обіймів, я стала трохи подалі від хлопця аби оглянутися навколо. Тоді, я зрозуміла, що ми вже не в моєму рідному містечку.  Навколо нас були високі дерева, котрі дивували своєю могутністю, а навколо їхніх гілок плелися зелені ліани, яким кінця краю не видно. 

- Де ми?

- Ласкаво просимо до Імперії Зоряних Вершин, - промовив Арон із таємничою посмішкою. - Це місце містить у собі багато таємниць та магічної сили, і, аби дізнатись для чого ти тут, нам необхідно продовжити нашу подорож тут.

- Я чула про це місце від мого тата, але я думала, що це просто вигадки, дитячі історії, котрі розповідав мені тато на ніч перед сном. І я бачила його в моїх снах, та це було дуже давно і я майже нічого не пам'ятаю.

      Арон подивився на мене поглядом, якого я не могла розібрати, та не встигнувши щось сказати, він взяв мене за руку і потягнув далі по лісовій непомітній стежці, котру я зовсім не знаю.

- Куди ми йдемо?

- Довірся мені і йди за мною, скоро я все розповім, і тобі все буде ясно.

          Дивне відчуття не покидало мене з моменту прибуття сюди. Можливо, відчуття дежавю? Я не знаю звідки воно, але я була впевнена в тому, що мені потрібно було йти з Ароном і довіритися йому. Мені чомусь було зовсім не страшно і я була готова до незнанних пригод, які на мене чекають, і чомусь я була цьому дуже рада, адже я була подалі від свого світу, де дорогою людиною для мене залишилась лише Анабель. Поглянувши ще раз в очі Арону, я помітила в ньому рідну душу, що дивувало мене, бо я знала лише його ім'я. Чи я помиляюсь? Помітивши, що ми доволі довго дивимось один на одного, я опустила погляд і сказала: "Веди". Взявши мене за руку він повів мене у незвіданий мною шлях.

          Природа цього місця і справді заворожувала. Дорогу нам проводжували птахи, котрі літали високо над головою, часом викрикуючи певні звуки. Під ногами виринали з-під коріння дерев прозорі потоки води, що розливалися і невеликі річечки.

        Арон провів мене через довгий лабіринт ліан та кущів не прокинувши ні слова, лише зрідка кидаючи на мене косі погляди, аби впевнитись, що я йду за ним, хоча в цьому не було потреби, адже ми весь час трималися за руки. Відкинувши занавіску від високих дерев з опадаючими ліанами я побачила великий водоспад над яким промайнулось сяйво веселки. Вода стрімко падала з величезної висоти, утворюючи хмари рябкості та розпилюючи водяні краплі у повітрі. Від цього явища я не могла відірвати погляд і була зачарована красою дива.

       Пройшовши водоспад, ми натрапили до великої скелі, котра заслоняла подальший шлях.

- І куди нам іти далі? Цю скелю не можливо перелізти, а щоб перейти доведеться витратити багато часу. Тим паче скоро настане вечір в нам доведеться десь переночувати.

- Можеш позичити свою руку з каблучкою на пару хвилин? 

Я кивнула. Арон акуратно підніс мою руку до невеликої виямки у  скелі, що нагадував силует каблучки. В ту ж мить скеля почала розколюватись, утворюючи невеликий прохід, через який можна пройти.

- Скоро ми будемо на місці.

Сказав це Арон і повів мене все глибше і глибше у темноту, оставляючи позаду себе красиві пейзажі лісу, що так чарували мене.