Світ вибухнув і згас.

   Перше, що я відчула, — це не біль, а відсутність ваги. На мить здалося, що я розчинилася в повітрі, перетворившись на попіл. А потім — різкий удар. Легені обпекло крижаним повітрям, яке пахло не пилом і вихлопними газами Клінтона, а озоном, вологою хвоєю та чимось солодким, схожим на мед.

   Я лежала на спині, дивлячись угору. Замість звичного сірого неба над головою розкинулося велетенське шатро кольору глибокого індиго, хоча сонце — якщо це було воно — світило яскраво-золотим.

— Дихай, Мілено. Просто дихай, — почула я голос Арона зовсім поруч.

   Він нависав над мною, так само припавши до землі. Його каштанове волосся розтріпалося, а золотаві очі лихоманково сканували ліс навколо нас. Він не виглядав як герой із казки — він виглядав як солдат, що щойно вирвався з оточення. Його рука все ще мертвою хваткою тримала моє зап'ястя, прямо над каблучкою.

— Ти… ти сказав «Імперія», — прохрипіла я, намагаючись підвестися.

   Голова пішла обертом. Земля під долонями виявилася не просто вологою — вона була вкрита густим, флуоресцентним мохом, який м’яко пружинив під пальцями.

— Не вставай різко! — попередив Арон, але було пізно.

   Світ хитнувся, і я знову повалилася назад. Арон зреагував швидше за блискавку: він підставив свою руку, ловлячи мене. На частку секунди я опинилася в його обіймах. Я відчула, як під його тонкою курткою перекочуються жорсткі м’язи, а від нього самого пахло металом і літньою грозою.

— Дякую… — пробурмотіла я, відчуваючи, як щоки починають палати.

— Потім подякуєш. Коли виживемо, — він допоміг мені сісти, але руку не відпустив. Його погляд знову ковзнув по лісу. — Валтор не просто так відпустив нас. Він міг розчавити будинок разом із нами. Він дозволив нам піти, бо тепер він має твій «слід».

 Я озирнулася. Ми стояли на невеликій галявині, оточеній деревами-титанами. Їхнє коріння випиналося з землі, наче вени велетнів, а з гілок звисали прозорі ліани, всередині яких текла якась світла рідина.

— Це не просто ліс, так? — запитала я, відчуваючи, як каблучка на пальці починає ледь помітно вібрувати.

— Це Межа, — коротко відповів Арон. — Місце, де магія Імперії найгустіша. Твій батько, король Едмунд, створив цей прохід як аварійний вихід. Але тільки ти — його кров — могла активувати ключ.

   Він піднявся і потягнув мене за собою.

— Нам треба йти. Гвардія Зоряної Клятви чекає на сигнал, але я не впевнений, хто з них залишився вірним, а хто схилив коліно перед Валтором.

— Зачекай! — я зупинилася, змусивши його обернутися. — Ти кажеш «король», «гвардія»… Моє життя в Клінтоні було брехнею? Мій тато… він приховав від мене цілий світ?

   Арон зупинився. Його обличчя пом’якшало, і на мить у його очах промайнуло щось схоже на співчуття.

— Він не брехав, Мілено. Він захищав тебе. В Імперії твоє світло — це і дар, і мішень. Він хотів, щоб ти виросла людиною, перш ніж станеш... собою.

   Раптом ліс змовк. Птахи, що до цього видавали дивні мелодійні звуки, одночасно затихли. Повітря навколо нас почало густішати, стаючи холодним і липким.

— Чорні пси... — прошипів Арон, і його рука миттєво лягла на руків’я короткого меча, який я раніше не помічала під його плащем. — Біжимо!

   Він схопив мене за руку, і ми кинулися крізь хащі. Це було схоже на біг крізь сон: гілки дерев розступалися перед нами самі собою, ніби відчуваючи мою присутність, але позаду я чула низьке, утробне гарчання. Це не були звичайні тварини. Це був звук розірваної тканини реальності.

Ми вилетіли до величезної скелі, яка здіймалася вгору, наче стіна фортеці. На ній не було ні дверей, ні виступів — лише гладкий камінь, поцяткований дрібними кристалами.

— Тупик! — скрикнула я.

— Тільки для тих, у кого немає ключа, — Арон притиснув мене спиною до скелі, закриваючи собою, таким способом захищаючи. — Мілено, каблучку! Притисни її до виїмки, швидше!

   Я побачила маленьке заглиблення в камені, що нагадувало сузір’я. Мої пальці тремтіли. Тіні позаду нас почали набувати форми — величезні, напівпрозорі вовки з очима, що горіли фіолетовим вогнем, виходили з-за дерев.

   Я притиснула рубін на каблучці до каменю.

   На мить нічого не відбувалося. А потім… камінь під моєю рукою став м'яким, як вода. Рубін спалахнув так яскраво, що пси Валтора відсахнулися з болісним скавчанням. Скеля почала розходитися, наче важкі оксамитові штори, відкриваючи прохід у невідомість.

— Стрибай! — крикнув Арон.

   Ми пірнули в темряву якраз у той момент, коли перша тінь стрибнула на місце, де ми щойно стояли. Скеля за нами зачинилася з глухим гуркотом, залишаючи погоню позаду.

   Ми опинилися в довгому тунелі, стіни якого світилися м'яким блакитним світлом.

— Ти впоралася, — Арон важко дихав, обпираючись на стіну. Він подивився на мене так, ніби бачив вперше. — Ти справді його донька. Але це був лише початок. Попереду — Долина Забутих, і там нам знадобиться допомога Кайли. Якщо, звісно, вона ще жива.

   Я подивилася на свою руку. Каблучка все ще пульсувала теплом, ніби шепотіла мені щось. Тепер я знала: повернення назад немає. Моя історія в Клінтоні закінчилася. Історія Імперії Зоряних Вершин тільки починалася.