Наші кроки вели через темряву скельного проходу. Не було чутно ніяких звуків, окрім шуму нашої ходи. Я мала відчуття, ніби кожен крок приносить мене ближче до важливої таємниці, яка перетинала мій шлях.
Серце почало битися швидше, коли десь вдалині з'явилося просвітлення, схожого на вихід із цієї скелі. І я не помилялася. Через певну кількість часу, ми вийшли і я побачила красиве місто, що було вкрито яскравими вогниками, і, не дивлячись на те, що було доволі темно, це місце вражало своєю величчю.
"Цікаво, чи зможу я побачити його вдень? Це місто обіцяє зачаровувати себе своєю культурою.."
- Що це за місце?
- Ми у самому центрі Імперії Зоряних Вершин - у Місті Стражів, де все й почалося..
- Що почалося?
- Скоро все розповім, та перш відведу тебе в одне місце, де ти зможеш зупинитися та відпочити, і я розповім тобі усе, гаразд?
- Чому ти не можеш мені розповісти це зараз? Чому я взагалі за тобою йду, я ж тебе не знаю.
- Може це дежавю? - відповів Арон із тією самою таємничою усмішкою.
Відповідь мене насторожила, адже це було справді так. Відчуття такого чогось знайомого, що не пояснити словами. Та втрачати вже нічого, бо я вже тут, і вже погодилася довіритися йому. І чому я така довірлива. Життя нічому мене не вчить. А мала б бути хоч трохи обережнішою, але ж цей мій характер до добра не доводить. Ех, Мілено, ну в що ти знову вляпалась...
- Мілено, ти тут?
- А? Ну, так, то ж не вдомаа..
Арон подивився на мене та нічого казати не став, а просто знову взяв мене за руку та повів по дорозі, яку, схоже, так добре він знав. І що він собі дозволяє. Хоча, чому я це дозволяю? Відповіді на це питання поки що і сказати не можу.
Шлях був не довгим, і майже зразу я побачила перед собою великий замок, який значно вирізнявся серед інших будівель у місті Стражів та вабив своєю величчю. Його масивні стіни, збудовані з сивого каменю, височіли у повітрі, захищаючи його таємниці. Замок розташований на величезній гірській вершині, яка підноситься над містом, надаючи йому вигляд неприступності.
Вхід до замку побудований через великі масивні ворота, котрі охороняли вартові, прикрашені символами та гербами королівства. Голубий та золотий кольори напевне були королівськими барвами, так як містилися там. Якщо придивитися уважніше через темінь, можна помітити древні рунічні знаки, що таємничо виткані золотими нитками від лівої до правої сторони воріт, які, певне, відігравали велике значення для королівства. Самі вартові були вдягнуті у свою форму, яка на вигляд була масивною, як і належить бути. Підійшовши ближче до воріт замку нас помітили солдати, що із відкритим незадоволенням дивилися прямо на нас через свої шлеми.
- Вже пізно. Ти знаєш правила Арон. Хто запізнився, той запізнився, в замок не можна до ранку. Комендантська година, забув? А це хто з тобою?
- Це вона, тож пустіть, інакше ноги вашою тут не буде, якщо король дізнається, що ви не пускаєте нас.
Вартові переглянулися із подивом подивилися на мене.
- Як ми можемо вірити тобі, що це саме вона?
- Ви осліпли? Не бачите через темноту її колір очей?
Вартові уважніше придивилися та мене і зомліли. Колір очей? Вони ж просто карі, як і в Арона, нічого ж особливого, так чому ж вони так дивляться на мене?
- Ясно голубі із золотими прядками... - відповіли солдати, -проходьте.
Що? Ясно голубі? Та ще й із золотими прядками? Що це означає? Не може такого бути, що я не пам'ятаю свій колір очей. Що відбувається зі мною? В туж мить я відчула, як в моїх очах почало темніти. Я старалась триматися, та темінь заполоняла мене все дужче й дужче. Все, що я пам'ятала, як сильні руки обхватили мене, не давши впасти на землю.
***
-Мілено....Мілено....Вставай...
- Ммм..? Мам, ще 5 хвилиночок...
Я почула сміх. Це був точно не мамин сміх. Я різко встала, і пізно зрозуміла як в мене боліла голова.
- Не вставай так різко, гірше ж робиш.
Переді мною сидів на ліжку той самий кароокий юнак. Арон. Але що за форма на йому? Схожа на гвардійську.. Він гвардієць?
- Де я?
Я озирнулась. Переді мною розкривалася велика і простора кімната, прикрашена золотими оброб ками та мистецькими деталями. Високі вікна пропускали проміння сонця, яке дарувало кімнаті теплоту та світло. Меблі були вишукані та елегантні, виготовлені з дорогоцінних порід дерева та прикрашені вишуканими тканинами.
- Це твоя кімната, Мілено. Ти можеш тут відпочити і зібратися з думками, - сказав Арон слідкуючи за моєю реакцією.
- Ароне, скажи, будь ласка, для чого я тут? Яка моя роль в цьому? Тато розповідав багато чого про Імперію Зоряних Вершин, та я майже нічого не пам'ятаю, бо це було дуже давно, тай я думала, що це лише його вигадки.
- Мілено, розкажи, ти щось знаєш про Зоряний меч?
- Зоряний Меч? Тато згадував про нього, що він символізує мир та порядок.
- Ти права. Зоряний Меч несе в собі могутню силу, і, потрапивши не в ті руки, він може приносити війну та розруху, як це сталося у Великій Битві давним давно.
- Великій битві? Чому вона сталася?
- Зоряний меч потрапив до злих рук, через що постраждало багато людей і було зруйновано багато міст. Після цього всього меч було пошкоджено і він розколовся на чотири уламки, котрі рознеслися по різним місцям. З роками люди почали забувати цю трагедію. Велика битва та Зоряний Меч відтоді став лише легендою.
- Якщо люди почали забувати про все це, то чому ти кажеш, що Імперія Зоряних Вершин знаходиться в небезпеці, і яким боком тут я?
- Наступає лихо. Все може повторитися. Нам необхідно знайти уламки першими, аби в світі був мир. В саме ти взмозі нам допомогти.
- Чому я?
- Мілено, ти принцеса Імперії. А твій батько Едмунд - король. Він розпорядився захищати тебе та допомагати тобі на всіх перешкодах, що можуть стати нам на заваді.
Мій розум заповнили сплутані почуття. Принцеса? Король? Це все звучало як казка, але переді мною сидів Арон з такою впевненістю і серйозністю, що мені було важко йому вірити.
- Ароне, я не знаю, що сказати. Я жила звичайним життям, ніколи не догадуючись про своє походження. Чому батько мені ніколи не розповідав про це?
Арон вдивився в мої очі і відповів з трохи сумним виразом на обличчі:
- Твій батько був надто обережним. Він хотів захистити тебе, але можливо, забув про важливість розповісти тобі правду. Часом батьки приховують таємниці, думаючи, що це краще для дитини, але істина завжди знайде шлях до світла.
Слова Арона змусили мене замислитись. Можливо, батько захищав мене, приховуючи правду про моє походження. Але чому саме зараз ця істина вийшла на поверхню? Чи насправді весь світ знаходився в небезпеці, як стверджував Арон?