З чого б це почати? Напевне варто зазначити, хто я і коли цей «щоденник» було написано? Так… Напевно з цього я і почну, бо біс його знає, коли ця книга побачить ще світло свічки. Зараз дев’ятсот тридцять сьомий рік Епохи Південних Вітрів. Можливо зміниться не одна епоха, до того, як мої кістки найдуть шукачі пригод, чи науковці, то хоча б знатимуть мою справжню історію, а не ті вигадки, що ї розповідає влада. Таких, як я, не ховають по-людськи. Мої кості навіки залишаться у цих катакомбах. Що ж, ще трішки зарано про це говорити. Варто вернутися до того, ким була ця гірка кісток.

Звали мене Ендеріл Грандел, але потім імен у мене добавилось. Для багатьох людей я був нічним жахом, а не людиною. Дияволом во плоті, хоча я б ще сперечався, хто тут диявол. Згідно з пропагандою емісарів, я був крадієм та вбивцею, що жорстоко розправлявся з чесними купцями та невинними дворянами. Ну, тут я не можу заперечити, я справді вбивав багатьох дворян і торговців, але… хто сказав, що вони були невинними? В мене було багато причин, про які говоритиметься нижче, але це не виправдовує мене в очах «закону», звичайно же ж. Хоча, все ж є люди, яких я погубив проти своєї волі. Невинні, хороші люди. Моя жадібність, моя самовпевненість, мої прорахунки погубили їх. Лише про них я жалію, але шлях би точно не поміняв. Шлях – один, на ньому будуть жертви, але варто змінити лише кілька моментів і стільки б людей вціліло. Проте, що зараз жаліти? Вже нічого. Хто помер – у руках Хурнора, а усі решта знайдуть вихід. Я знаю, вони зможуть. Ну про себе я розповім пізніше. Зараз потрібно вернутись трішки назад, щоб взагалі зрозуміти, з чого все почалось. Загальні речі, про які знає багато начитаних людей у мій час.

Почнемо з того, в що вірив мій народ. Фактично… це одна з причин, чому я зараз тут. Релігія була основною причиною більшості конфліктів, у моєму випадку так само це зіграло певну роль. У моїй батьківщині розповсюджено думку, що цей світ, в якому ми живемо – живий. Древній і живий Світ, що оберігає нас, бо ми - його діти, його творіння. Він створив нас, як нащадків великого багатства, яке нам мало дістатися від перших дітей землі – «Зниклих», як їх називають сьогодні. Ми мало знаємо про них, адже ніхто, навіть найстарші діти Світу, не застали «Зниклих», але дослідники багато нам про них розказували. Вони відкривали нам їхні багатства, міста і поселення, релігію та культуру знаходячи зображення на стінах в «палацах знань». Ми поволі переймали ці знання, формувався наш світогляд і з часом люди узбережжя увірували не в безліч богів, а в єдиного – Світ, який ми, люди узбережжя, називаємо Урланом, Творцем Життів.

Він створив все, що ми любимо і шануємо, що ненавидимо і вбиваємо, що бачимо і чого нам ще не дано побачити. Він був у всьому довкола і всередині нас. Творець, що став для нас землею, на які живемо ми. Проте з часом на місце старих традицій та вірувань прийшли більш агресивні релігії, що пропагували нерівність та війни в ім’я Творця. Утворилось безліч релігійних общин, деякі попробували укорінитись тут. Більшість з них рахували світ не самим Урланом, а його дарунком нам. Я особисто вірю в Урлана, але моя віра дещо відрізняється і від віри мого народу, і від віри чужинців, це має своє підґрунтя. Та й в «Зниклих» я не дуже вірив, адже це все звучить, як якась маячня. Ціла раса зникла, залишивши по собі лише старі руїни? Це просто смішно. Я схиляюсь до думки, що це колись Покровителі спустились у світ смертних, щоб підготувати його до нашого приходу. Такі собі помічники Урлана. Тепер же ж вернемось до історії цього світу і мого народу зокрема.

 Ще в часи Епохи Народження, служителі культу «Великого Творця» говорили: «Війни – частина світу і їх неможливо уникнути, тому воюйте і добувайте славу в боях, нехай Творець побачить, що ви померли з честю і прийме ваші тіла назад, в землю, з якої ви вийшли». І люди йшли та брали в руки зброю. Так і почались перші завойовницькі війни людської раси, а серед племен землі андарської явився перший король – Лард Кістяний Меч. Він був засновником династії Лард, вогнем і мечем об’єднав племена, аби протистояти оркам, що жили ще тоді на захід від ріки Хвилястої. Так утворилось Королівство Андар. Точніше, так про це розповідає історія, записана у безлічі підручників. Вірити історії, що її писали переможці… таке собі діло. Проте з часом Лард пав, його син також і до влади прийшов Король Ерламір, який був неймовірно таємничим і оповитим різноманітними легендами. Одна з них була мені невідомою до певного моменту, коли я познайомився з очевидцями історії, а деякі відкрились раніше, з уст моїх друзів.

Так до свого кінця доходила Епоха Народження, перша епоха з приходу людей, і змінилась вона з появою створіння, що зуміло об’єднати хаотичні орди пітьми та повести їх на всесвітню війну. Явився Повелитель Пітьми з горнила війн та кровопролиття, що почались по усьому світу між усіма расами. Тоді ж священники відсторонились від людей та створили свою общину, що згодом розрослась у Теократію Лаір, яка зробила собі ім’я, як воїнство Творця, що мало подолати Владику Зла, але разом з цим вони просували свої інтереси і воювали на два фронти. Всюди були смерть та відчай, принесені брехливими словами «святих» людей і мечами темних створінь, весь світ пав у хаос, тисячолітня Епоха пройшла. Так прийшла нова ера, Ера Кривавих Струмків.

У цей час, люди узбережжя, або андарівці, вели війну з Лорксотами, Нан-Крітоном та Альянсом. Лорксоти - це кочівники, які жили на північ від великої ріки Хвилястої, що відділяла нас від решти континенту, та за гірським хребтом, який заважав їм атакувати наші землі. Нан-Крітон - клаптикова імперія, північна частина якої належить лорксотам, південь - народу Наназоку, і лише центральна частина була істинною Імперією Нан-Крітон, але північні та південні землі приєднались значно пізніше у склад однієї з найбільших держав. Альянс – об’єднання держав, що мали за спільну ціль захоплення багатих земель Андару, але більш детальніше про цю сторону конфлікту буде розказано у одній з легенд.

В цій війні ми перемогли з великими втратами, але тоді ж явився той, хто підкорив наш народ своїй волі. Владика Зла заснував центр своєї влади в Андарі та за кілька сотень років завоював весь світ, а ось деталі цієї війни я дізнався набагато пізніше, посередині свого шляху. В результаті, підчас останньої битви за світ, Повелитель Пітьми пав і його імперія розлетілась на безліч держав. Це було близько семи тисяч років тому, очевидців тих подій навіть серед ельфів залишилось доволі мало. Звісно, були якісь архіви, але і до них добратись було важко і… довіряти писанині переможців, як я вже говорив, доволі тупо.

Ця війна нанесла важкі рани нашому Батьку Урлану, адже ніякий батько не хоче бачити смерть своїх дітей. Цей біль вилився в ріки і перетворив раніше прозорі, сині води в криваві потічки по цілому світу на цілих два місяці. Люди добували воду як могли, але більша частина дітей Урлана пала, особливо кочівники з півдня, адже там і без того було мало води. Не знаю, як весь світ не вимер, але це значно скоротило кількість населення, навіть підземний світ постраждав. Здавалось, що на цьому мала б прийти епоха миру, але ні. Ще не все горе принесла доля цьому світу. Почався Великий Мор. Близько половини населення Королівства Андар загинуло і їхні тіла було перевезено далеко в незаселені частини королівства, внаслідок чого на півночі, в підніжжі Золотої Вершини, як її тоді називали, утворилось гігантське кладовище, а землі ці покрила пітьма. Різні подорожні розповідають, що проходячи повз цю гору чули голоси мертвих і з тих пір цю скелю називають Горою Мертвого Шепоту.

Ця ера тривала два тисячоліття і несла лише горе, через що мій народ занепав, а старі королі покинули нас. Наше королівство пало, розділилось на маленькі клаптики і незалежні поселення, а держава, що зберегла назву Андар перетворилась на республіку. Могутня нація перетворилась на легку ціль для набігів ворогів, хоча цим вони так і не скористались. Після ери Кривавих Струмків прийшла нова і довгоочікувана ера Благословення Творця. У церковних проповідях говорилось, що Урлан потратив власні сили, щоб благословити нас і світ та вивести нас з важких часів, аби народи всього світу знову могли розвиватись та процвітати. Не знаю, яка правда, але тоді й справді були найбільші врожаї, найспокійніші часи, хоча й відбувались бойові зіткнення, та найкращі вина, що лились ріками замість крові, але ця ера була не довгою. Після неї прийшла Епоха Чорної Смерті, що тривала двісті років, а після неї епоха Миру. Епоха відносної стабільності і відносного миру.

Ця епоха тягнулася приблизно чотири тисячі вісімсот років і вона до цих пір тримається непорушно, проте її назви змінювалися. Перші двісті років називались Ерою Відновлення, що символізувала відродження земель та народження нового, більш мирного покоління. Дальше прийшла Ера Тихих Вітрів, яка тягнулася біля шести сотень років, а дальше все ділили по тисячоліттям, перше з яких отримало назву Ера Приходу, адже тоді на землю вийшли низькорослі народи, які розселились в горах Драконячих скарбів, що східніше Хребта Дракона. Ну, це з відомих низькорослих. Пізніше появилась ще одна держава, але вона дуже далеко і про неї сенсу розповідати я не бачу.

В самому хребті всі боялися селитись, окрім як в кількох перевалах, які були оточені гігантськими горами з усіх сторін так щільно, що навіть дракон боявся б пролетіти між ними. Щодо причини страху, то він виник, оскільки всі каравани, які хотіли зрізати шлях через ці гори губилися і ніколи не поверталися. Тільки один купець вцілів і розповів про гігантську тварюку з кам’яним тілом, яка не дає нікому пройти. Ніхто йому звісно не повірив, за що ще не одна експедиція поплатилась життями. Навіть гноми змогли поселитись лише в одній з гілок гірського хребта, що якраз таки і називалась горами Драконячих Скарбів.

Проте, це було далеко не першою появою низькорослих народів на континенті, ні. Скоріше, це можна назвати їхнім сходженням на континент. Вони брали участь у давніх війнах, про які вже мало хто пам’ятає, співпрацювали з ельфами і людьми, торгувались з нами, але не мали власної держави на поверхні. Крім того, їхня чисельність була дуже низькою, як і їхній вплив на світ, аж поки цілі нації не почали шукати притулку на поверхні, через що цю еру також ще називають «епохою Становлення». Гноми та інші створіння вийшли з-під землі і стали влаштовувати власні держави в горах та на рівнинах, приносячи все нові та нові технології і міняючи світ кардинально. Нові способи обробки металів, нові секрети ковальства і гірничого діла – це все стало проривом для розвитку цивілізації. Ера Приходу, Становлення і Розвитку.

Друге тисячоліття називалось Ерою Холодних Війн, через постійні політичні конфлікти між дітьми Урлана. Не сказав би, що це були конфлікти, що змінили цілий світ, але держави значно наростили свою військову міць, а на нашій землі появилось кілька основних сил, як ось: Республіка Андар, Кардерлен і Дарнерлун. Вони почали об’єднювати довкола себе клаптики колишнього королівства, стаючи силою, з якою навіть Імперія Нан-Крітон була повинна рахуватись. Попри те, що королівство було розірвано на клаптики, його землі ніхто так і не завоював, оскільки люди вміли самоорганізуватись і захистити свою територію від нападників, навіть якщо перед цим вони бились одне з одним не на життя, а на смерть.

Третє тисячоліття принесло мир, та привело великих Покровителів, посланців Урлана, і були вони найсильнішими з дітей Творця. Вони також окутані таємницями, не менше ніж Повелитель Пітьми, навіть попри те, що прибули вони відносно недавно. Їх вважають служителями стихій і покровителями ремісників, тими, хто сотворив цей світ разом з Урланом. Ці мудреці прийшли до нас з Армінських рівнин - царства Урлана, де він безроздільно править світом, як говориться у канонічних писаннях. Вони принесли мир і процвітання нашим землям, але згодом вони зникли, залишивши по собі лише храми, створенні для поклоніння їм, а також безліч нових релігійних груп. Це тисячоліття назвали Епохою Мудреців, адже кожен з них приніс нам нові вчення і ремесла, неміряну мудрість та досвід. Їх шанують майже так же ж само, як і самого Урлана. Навіть Теократія признала, що вони є першими дітьми Господа, які якраз таки і допомагали йому творити світ. Раніше всі поклонялись лише Урлану, але завдяки тому що прийшли Покровителі, все дещо змінилось і тепер бог був один, а довкола нього - Покровителі.

Усіх Покровителів, і темних, і світлих, визнавали близькими до Урлана, його улюбленими дітьми. Саме така є легенда, але ніхто не відміняв того факту, що попри офіційне визнання цієї версії у більшості конфесій, церкви шанували лише своїх Покровителів, а не всіх водночас, часто називаючи інших злом. Так ось Теократія Лаір пропагувала віру в Урлана та Емораса – Покровителя Світла; церква сільфів – у Урлана та Сільфтара – Покровителя Вітрів; а темна церква – Гуркаша, це друге ім'я Урлана, і Ішрама – Покровителя Пітьми. Таких церков було дуже багато, але їх об’єднювала одна постать – Урлан. І здавалось би, що конфліктів на релігійній основі не мало б бути, все ж таки Бог-Творець один, але релігійна експансія Теократії не спинялась ні на мить, як і її боротьба проти церкви Ішрама. Вона розповсюдила свою релігію у більшості людських країн, проголосила расову нерівність і звернула свій погляд на звіролюдей, оголосивши їх нижчою расою, що мала прислуговувати людям. Звісно, такої точки зору притримувалась в основному лише Теократія, оскільки у інших держав, що були послідовниками цієї церкви, були абсолютно нормальні відносини з державою звіролюдей - Гра-Улом. 

Щодо темної церкви, то вона розділилась на три основні течії: Церква Ішрама, Церква Гуркаша, Церква Аш-Габад. Було ще дуже багато інших, як ось Церква Гніву, Церква Крові, Секта Чуми, але там були одиниці послідовників. Останню з трьої основних ще називають церквою Повелителя Пітьми, що пропагує віру не в богів, а конкретний рід, що підчас ери Кривавих Струмків завоював ледь весь континент, але потім якимсь чином програв. Детальніше про цей рід також розповідатиму пізніше, оскільки я доволі часто зіткався з згадками про нього. Проте, повинен зазначити, що церква Аш-Габад доволі швидко занепала, оскільки вони так і не змогли знайти нового Владаря Темряви. Залишились лише поодинокі жреці, що вірять і чекають на повернення священного роду, які мандрують світом та шукають нового Владаря, що завоює підземний та наземний світ і втримає його у своїх кігтях, чого не зумів зробити його попередник.

Сьогоднішня ж ера є переломною. Наразі вона називається Ерою Південних Вітрів, але її скоро може замінити нова – Ера Великої Битви. Хоча зараз царює відносний мир і існують лише локальні конфлікти, кожна країна нарощує свій військовий потенціал і ніхто з лордів не збирається цю силу стримувати. Релігія проти релігії, світогляд проти світогляду, армія проти армії. Кожному з них мало того, що вони вже мають, і кожен хоче отримати хоча б шматочок земель від іншого лорда. Появляються чутки зі сходу, що Теократія Лаір знову нарощує міць, щоб остаточно запанувати на континенті і кинути виклик темним створінням, а з підземного світу чути, як гупають молоти по ковадлам. Ця пісня війни стає дедалі гучнішою, а причиною цього є жадібність, ненависть і чутки, що Повелитель Пітьми ось-ось має відродитись. Ми на порозі справжнього хаосу, що має охопити весь світ, як і багато тисяч років тому. Я ж став безпосереднім учасником і навіть очільником хаосу у західній частині континенту.

А називається ця епоха в честь Південних Вітрів, адже наймогутніші королівства та імперії розвивалися в далеких південних землях, якщо не рахувати Ордунар, і до нас прийшла їхня культура, чому ми дуже раділи. Королівство гномів розквітало, як ніколи раніше, Султанат і Імперія Бхарат привозили все більше нових і нових страв, напоїв, винаходів, Магічне Королівство міняло світ довкола силою природи і богів. До нас прийшла нова зброя, нові знаряддя праці, нові закони, які принесли новий порядок та багатство, але ми не забули й своїх традицій і навчилися їх цінувати, як ніколи. Деякі поселення людей узбережжя почали об’єднуватись знову в велике королівство, що викликало надію на краще майбутнє. Республіка Андар зникла з історії і на її місце прийшло Відроджене Королівство Андар, що його очолював Король Фарандор, який заявляв, що він являється представником однієї з гілок давнього королівського роду. Він привіз технології переробки чорної води, що зветься нафтою, магічні креслення для створення особливої зброї, а також військо найманців, що мало захищати населення королівства.

Загалом в наших краях є багато міст та поселень, але серед них варто виділити вісім найбільших, таких як: Граунд, Нагр-ге-долл, Карларден, Загремн, Хорліт, Дарнерлун, Імлот – Шарлан, Ормлан. Колишня столиця – Імлот–Шарлан, зараз належить до Відновленого Королівства Андар. До нього також належать Нагр-ге-долл, Хорліт та Граунд. Решта лендлордів вирішили, що їхня самостійність важливіша за все і їм потрібні землі сусідів, щоб підготуватись до самозахисту, через що почались невеликі сутички на кордонах їхніх володінь, поки Андар нарощував військову міць. Утворились нові держави, появились повстанські рухи і навіть Відновлене Королівство не могло одразу впоратись з такими різкими змінами. На заході знову почався хаос. На той момент я ще не знав королів і лендлордів, тому про них я згадаю пізніше, як і про все інше. Проте, дещо про Андар таки розповім.

Мій край має п’ять островів і вісім держав, в тому числі і Андар. Хороша зброя, обладунки, багаті врожаї – все про нас, але у минулому. Зараз же ж багато полів згоріли у конфліктах, а замість зброї – металобрухт. Проте, у нас міняються пори року, у той час як на всьому континенті існують різні кліматичні зони, де або вічна жара, або вічно холодно. Також ми відомі доволі великим рибним промислом, створенням керосину, великими портами на ріці Хвилястій і просторими вулицями у містах. Зазвичай, у нас мало провулків і більшість центральних доріг створені так, щоб там могло проїхати чотири карети одночасно. А ще наш край відомий корумпованими політиками, хорошим пивом і гарною архітектурою. Останнє скоріше стосується Імлот-Шарлану та Граунду, там справді дуже гарно, але столиця особливо вирізняється своїм стилем. Попри те, що вона раніше була ледь не в руїнах, коли я її побачив  - міг відчути на собі велич давнини, коли будували не просто «коробки» у яких можна було жити, а справжні витвори мистецтва.

Крім мого краю було більше шести десятків великих країн і з п’ятнадцять маленьких міст-держав. Про кілька з цих країн ви дізнаєтесь з цієї книги, адже я був ну хоча б в п’яти з них. Традиції, жителі, будівлі, все що я бачив, постараюсь описати, якомога чіткіше. Всі вони такі різні, унікальні у всьому. Наприклад в Нан-Крітоні живуть кілька національностей разом і там є все: від пустель до тундри, від води до найдорожчих вин, від західної їжі до страв крайнього сходу. Могутня, різносторонньо розвинена держава, яка не придушувала чужі культури. Я дуже захоплювався цією імперією, свого часу.

Що ж це я все про історію говорю та й про лише історію? Варто вже перейти до самої суті, до самої оповіді. До мого життєпису. Напевно, раз ви вже взялись за цю книженцію, вам цікаво, як я застряг в цих катакомбах? З чого все почалось? А як може початись звичайна історія про мандри? Звичайно же ж не з того, що ти зібрав сумку і пішов куди очі бачать. Так ніколи не буває. Завжди є причина. Якийсь мотив. І так, у мене були і причини, і бажання, і певні амбіції.

Почалось все одного вечора, коли вісімнадцяти річний придуркуватий юнак з сім’ї коваля задумав нечисте діло. Цим юнаком був я… як не важко здогадатись. В свої вісімнадцять років я мало помагав батькові, в той час як всі інші парубки намагались створити підґрунтя для того, аби перейняти сімейне діло. Я, замість роботи в кузні, старався роздобути трохи монет для того, щоб вирушити у подорож до гномів, адже я хотів принести креслення їх технологій для батька, який кував зброю и лати для воїнів всіх лендлордів, на чому досить таки збагатився, але батько не погодився дати грошей на таку авантюру.

Ми жили в дуже вигідному місці, а саме на перетині доріг двох великих міст, шести поселень та королівства Андар, що дозволяло вести торгівлю з багатьма лордами нашого краю. В нашому містечку, Орлек його звали, знаходився центр всієї торгівлі на заході від Хвилястої, хоча по зовнішньому вигляду цього не було видно. Дерев’яні стіни неправильної форми, старі башти, які ось-ось розваляться, оскільки всі балки вже давно перегнили і ні однієї кам’яної будівлі окрім ратуші. Ганьба для торгового міста, адже його могли просто у будь-який момент розграбувати, а я вже не говорю про можливість крадіям втекти. Але торгова інфраструктура була розвинута дуже добре. Було багато складів, площі добре освітлені, багацько таверн і гостьових дворів, великий ринок в центрі міста на якому можна було найти все що душа забажає: від хлібу до екзотичних фруктів, від ножів до якоїсь дивної вогняної зброї, від хутряної одежі до найкращих панцирів на всьому континенті. Просто всі багатства стікались сюди, хоча наш край і не був найбагатшим. Можу лише сказати, що бідняків у Орлеку було дуже мало. Лише ледачий чи безрукий не міг заробити хоча б на горщиках чи хустинках.

Такий наплив купців мене завжди дивував, наче немає кращих ринків для збуту товарів. Дивина, але це допомагало нашій країні-місту не надто сильно відставати від усіх інших. Загалом, у нашому місті був розташований гарнізон чоловік з п’ятсот, чого хватало для підтримання порідку, але казарми і укріплення бажали кращого. Така ж трухля, як і стіни. Все це виглядало трохи незграбно, але це дім і він кращий за всі міста. Ну тоді я так думав.

Отже щодо мене, то я подумав підзаробити грошенят. Вправністю рук і силою я не вийшов, тому я не міг та й не хотів працювати в кузні, зараз це звучить для мене смішно, ви пізніше зрозумієте чому, через що шукав досить легку роботу. Першою і останньою роботою була караульна служба на складі голови міста. Як зараз пам’ятаю, як я тоді «прекрасно» відслужив. Скажу так, те що мені не відрубали руки було чудом, не інакше. Якийсь проклятий злодюжка зі складу вкрав три меча, три арбалета, п’ять фляг з вином, два мішки з зерном і три комплекти кольчуги, поки я «пильно слідкував» за складом. Одна людина винесла це все! Одна, а я навіть не помітив! Це було б смішно, якщо б не так плачевно.

Ну але як ви бачите, руки при мені, адже я пишу цю кляту книгу. Так ось, щодо нечистого діла. Після цього я зрозумів як можна легко підзаробити. Це чисто відступ від основної історії, для розуміння загальної картини. Звичайно, що я потім почав навчатись взламувати замки, для цього мені спритності рук хватило, красти з кишень, тихо рухатися і бути тінню. І як ви думаєте, що сталося? А сталося те, що я попався на спробі пограбувати дім глави міста. Як я попався? Ну напевно мені не повезло, тому що я був досить вмілий в цьому «ремеслі». Відмичка стала моєю зброєю, але красти з кишень я перший час так і не навчився, проте проникати незамітно в мене досить добре виходило, на мою думку. Проте цього не хватило, щоб мене не замітили. Ну а тепер до самої історії.

Все ж таки за роботу сторожем мені заплатили, оскільки товар найшовся, але всього лише двадцять мідяків замість двадцяти срібних, а поїздка, згідно з моїми дуже наївними обрахунками, коштувала п’ятдесят мідних, туди і назад, і до того всього потрібно було купити їжі на тиждень, меча, на випадок засідки бандитів, що вартувало біля п’ятнадцяти срібних і ще чотири срібних і вісімдесят мідяків потрібно було виплатити коротконогим за креслення, за розмовами продавців на ринку. Після цього я довго проклинав тих торгашів, ну але я щось відхилився від теми. Звичайно же ж я влаштував скандал, що мені не заплатили за «безсонні» ночі на що мені лагідно відповіли ударом в носа.

Звісно, я не міг не погодитись з таким серйозним аргументом, а тому забрав свої двадцять мідяків, поклав в старий підсумок та пішов на торгову площу, подивитися, може чого і найду. Сповнений образи і відчуваючи, як юшка тече з мого носа, я просто не міг уявити, що мені робити з цим "великим багатством". Щоб заїсти своє горе, вирішив щашличка кілька шпажок купити там, чи хоча б трішки солодкого. На більше навряд чи хватило би.

Ходити довго не довелось. На ринку я найшов якогось продавця з далеких країв і доволі дивним асортиментом. З чого я це взяв, що він здалека? Одітий у все чорне, лице та руки темні, як шоколад, з викривленою шаблюкою і продавав якісь небачені раніше знаряддя праці, але одне я впізнав серед цього всього, а саме відмички і чорний плащ з капюшоном і маскою. В цей момент мене осінило! Дві події сплелись у прекрасну ідею. Я зрозумів, як забрати те, що не виплатив мені міський голова Шарлам. Тільки ось... як ці відмички ще не було конфісковано сторожею я так і не зрозумів, як і сміливості продавця. Швидко купивши ці «знаряддя праці», поки ніхто не бачив, я вирішив пройтися по головній площі, на якій знаходився дім мера. І так, я навіть не задумався, чому так співпало, що ці речі коштували рівно двадцять монет.

Три поверхи, скляні вікна з візерунками, стіни з рідкісних порід дерева, ну в нас таке точно не росте, та добре шліфованого каменю, біля входу два охоронці, ззаду дому був вхід в підвал чи погреб, важко сказати, і балкон. В той момент я подумав, що він «чуть-чуть» знахабнів. Раніше мені щось очі застилало, не давало побачити цієї розкоші. Такого багатства не доб’єшся чесною працею і мене аж перекривило зі злості, проте, покрутивши в руках пакет відмичок, я трохи засмутився, адже я був в цей момент схожим на нього. Таким ж підлим крадієм, але зі словами «Дороги назад вже немає» я пішов додому, обдумуючи свій план.

На місто повільно впала яскрава заграва, міняючи сонце на місяць, і годинник на ратуші пробив восьму годину. Орлек раптом ніби переродився, адже замість замучених роботяг я бачив щасливих людей, які збираються відвідати корчму, щоб відсвяткувати вдало завершену роботу, бачив як вечірня зміна охорони змінювала ранішню, замість торгових яток – артистів, які співали, показували фокуси, вогняні вистави, розказували історії про далекі краї, рицарські поєдинки і так далі. Також прибули й мандрівні маги, які кожен рік, весною, відвідували наше містечко і ділилися своєю мудрістю.

А вид… а вид був неймовірним, нічні факели освітили місто і тіні від людей пропливали по стінам будинків утворюючи химерні, проте прекрасні картини, а головна площа сяяла від ліхтарів гномів, дивних ліхтарів з півдня, блиску магії і феєрверків. Навіть дерева п’янили запахом їхнього цвіту, що аж дихати було важко, підкреслюючи цей святковий настрій. Цей солодкий запах цвіту вишні, персиків, яблунь, груш та інших фруктових та ягідних дерев створював завісу, проходячи через яку розум затуманювався і доводилося зупинитися, щоб насолодитись цією п’янкою сумішшю.

Орлек зажив новим, більш веселим життям і тільки мені було на душі не спокійно і тяжко, адже замість того, щоб чесною працею роздобути грошей, я вирішив їх вкрасти. «Що сказала би мати?» - спитав я себе та вже подумував відмовитись від цієї ідеї, щойно дім показався перед моїми очами. Відмовитись і забути про мандри та про багатство, яке могла б принести ця подорож.

Перше, що я почув, прийшовши додому, - тяжкі удари молотом по ковадлу. Якась невидима сила потягнула мене до батькової майстерні, наче зачарованого, адже попри мою нелюбов до ковальства, слідкувати за татовою працею я любив, його майстерність і полум'я горну мене зачаровувало. Зупинившись перед поворотом, я вирішив підглянути одним оком, що робить батько, чи то меча кує, чи може робить інструменти для якогось теслі. Він дуже любив свою справу, незалежно від замовлення, і часто наспівував одну і ту ж саму пісню, яка скоріше за все мала велике значення для нього. Того вечора він співав саме її.

За рікою десь в селі, хто із рання трудиться,

Упершись поглядом в вогонь, хто суворо хмуриться,

Хто важкий свій день почав з іменем Анога,

Хто в повазі у людей, під покровом Бога.

Ковалі – чаклуни, що з вогнем іграють

І з усмішкой на вустах молот підіймають

Сам Аног їм молот дав і поміг з ударом

Почаклуй-но, брат коваль, подружись з металом.*

Обережно висунувши половину обличчя з-за кутка, я побачив як важкий ковальський молот впав на стальну заготовку і від неї відстрибнули яскраві іскри. Раз за разом батько бив молотом по ковадлу, щоб сформувати клинок і раз за разом ці іскорки відскакували від гарячого металу і ті, які падали на сталь, відстрибували від неї ще раз, як дикі коні в широкім степу. Це було надзвичайно. Цей вид мене заворожив і я стояв, як вкопаний хвилин з десять, насолоджуючись цією красою. В цих іскрах я бачив бій, бачив як вони висікаються під важкими ударами мечів та щитів, серед кровопролитної борні. Юнацькі мрії про мандри і славні подвиги. Яким я був тоді наївним.

-Чого стоїш за кутком, як крадій? Може підійдеш і обіймеш старого Грандела? – промовила до мене темна постать мого батька, що стояла навпроти горну. Тінь його була довгою, як змія і досягала аж до моїх ніг і широкою, наше гірський хребет, але попри це, я відчував у його словах прив’язаність і теплоту. Я підійшов до нього і обережно обняв стариганя. – Якийсь ти не такий. Знову з Марком чи Ітою посварився? Чи може дівку собі найшов, а вона тебе відшила? Невже Іта? Шкода мені тебе, шкода. Характер її противний до неможливості.

-Та ні, тато. Шарлам, зміюка стара, не виплатив мені двадцять срібних за місячне чергування, оскільки при моїй вахті зі складу пропали товари. – сказав я трохи почервонівши від сорому, на що Грандел голосно розсміявся, хоч було чути в його голосі нотки злості та розчарування.

-Хехехе, ти до того старого на роботу ходив? Ясно, де ти пропадав ночами. От дурень ти, звичайно. Цей скнара ще нікому не виплатив повної суми, тому і набирає всіх підряд. Ти подивись на себе, який з тебе охоронець? – насмішкувато сказав старий коваль, ткнувши мені в груди грубим пальцем. – Проте, добре що хоча б якийсь досвід отримав, навіть якщо гіркий.

Оскільки вогнище в горні мене трохи сліпило, я вирішив встати поближче до ковадла і тоді я побачив не темний силует мого батька, а його сурове обличчя. Це був кремезний чоловік, віком п’ятдесят три роки, ростом під метр сімдесят – метр вісімдесят, з м’язистими руками, довгою, полум’яною бородою, в якій пробивалась сивина і декілька локонів було закручено в косичку. Лице було кругле, як головка сиру, рум’яне та пітне від полум’я, поморщене від старості, але ще не нагадувало печеного яблука; губи вузькі, полущені від жару печі; брови густі, сиві і прямі, як стріли. Очі карі і по-батьківськи добрі, але одночасно сурові і зосереджені на роботі, ніби нічого важливішого ніж горн і ковадло в цьому світі немає. Все у чому він був одітий: штани, ковальський фартух та рукавиці, що лише підкреслювали його харизму. Ось такий він – мій батько.

-Краще б мені помагав, бо лежить зайвий молот на столі і ковадло є запасне. В дві руки швидше впорались би з замовленням Короля Фарандора. Ех, жаль, що нема креслень хоча б звичайного скорострілу, зробив би один такий і працювати б вже ніколи не потрібно було. – протягнув він, після чого кілька разів вдарив молотом по сталі, з замріяним виразом на обличчі. - Гноми знають толк в хороших винаходах, о так. Знаю це з свого… ем… просто знаю.

-Батьку, куди ж мені в ковалі? Руки ростуть не з того місця, я й молота не підніму. Може я краще поїду до гномів? Двадцять срібних монет має хватити на покупку креслень і подорож. – сказав я з надією, що відмички мені ніколи не пригодяться.

Ковалів завжди і всюди шанують, а особливо настільки майстерних, як мій батько, завдяки чому ми жили не бідно. Сім’я у нас була середнього достатку, дозволити непередбачувані витрати ми могли, та й в харчах себе не обмежували, як і в одежі. Дивно, що тато не вирушив до гномів раніше, але я спинятись на цьому не хотів. Я любив читати і хотів власну бібліотеку, бажав навчитись хоча б якимсь основам магії, якщо я взагалі можу її використовувати, а також мати достатньо великий дім, аби я міг в ньому розміщати трофеї і виховувати трьох-чотирьох діток. Так, бажання непомірні, але більшого не прошу. Ні мером стати не хотів, ні королем. Просто мати трішки більше ніж всі інші, а для цього потрібно було лише один раз пройти злегка тернистий шлях. Проте, тато одразу мене висміяв.

-Що? Двадцять срібних? Ахахаха! Ох, яка нісенітниця. Дурний зовсім? Ти ні мечем махати не вмієш, ні з лука стріляти. Я ще й не кажу, що це більше місяця часу дороги возом. Та й гноми чужинців не люблять і свої креслення їм не продадуть, як і зброї. Ти чому думаєш ще ніхто не має на озброєні скорострілів, гармат чи пороху? – сказав, дивлячись на мене та з гнівом в голосі, старий коваль, що в нього аж борода почала тремтіти. - Тебе вб’є перший гоблін, якого ти зустрінеш на дорозі. Ти сидиш тут і помагаєш мені кувати зброю і крапка.

-Ну чому!? Якщо я можу покращити тобі життя і нашій сім’ї, то чому я не маю права цього зробити? Мечі в тебе є, та й військовим ти був, навчиш мене шаблюкою махати! В чому проблема?

-Тому що ти безвідповідальний бовдур, який тільки й думає про різні авантюри! Я сказав, ти нікуди не їдеш. Бери молот і до роботи. – буркнув в мою сторону батько і кинув мені ковальський фартух.

-Добре, батьку.- похмуро відповів я, але в голові я вже прийняв рішення.

Мені стало дуже тяжко на душі, але не через те, що він мені не дозволив, а через його засмучений вигляд, а ще більше це підсилювалось моїм відчуттям провини. Я не хотів обманювати його і свою матір, але іншого виходу, якщо я хотів хоча б чогось добитись, не було. Поки ж я неохоче брався за роботу, Грандел нахмурив брови, поклав молота та повернувся до мене.

-Ти не ображайся на мене, синочку, я ж не зі зла. Не треба мені тих креслень, якщо за них доведеться заплатити твоїм здоров’ям. – сказав ледве посміхнувшись батько. – Ти – найбільший скарб для мене і твоєї матусі. Краще буть у безпеці, вивчи ковальство досконало і тоді… тоді зможеш завести собі сім’ю, виростити дітей. Ти ж… ти ж не хочеш собі лихої долі? Не потрібно намагатись стати тим, ким ти не являєшся, Ендеріле. Живи спокійно, а як вже знайдеш свій шлях, який точно буде належати лише тобі, то хоча б статок матимеш, аби пройти по ньому легше. Не ображайся.

-Та як я можу ображатися на тебе, батечку? Я розумію, що ти за мене переживаєш, але ж не вічно я буду під твоїм крилом.

-Іди-но сюди. – сказав Грандел через хвилинку роздумів та поманив мене рукою.

Навіть не задумавшись, я підійшов до батька і зупинився біля ковадла. На ньому лежала розпечена заготовка сталі, сформована у тонкий клинок, але ще кілька дефектів можна було замітити. Десь потрібно сильніше вдарити, а десь навпаки – кілька разів нанести слабший удар, аби клинок вийшов ідеальним. Проте, тато покликав мене не задля цього.

-Дивись уважно, синку. – прошепотів бородатий старигань і різко вдарив молотом по розпеченій заготовці, від чого з-під молота пострибали яскраві іскри. – Я, як і ти, народився в сім’ї коваля, але перш ніж знайшов собі ремесло до смаку, мені вже вручили молот. Взагалі, у тому краю, де я народився, тільки молот і був у пошані. Там особливо вибору не було.

-Але хіба ти не народився в Орлеку?

-Це довга історія, про яку я не хотів би згадувати. Для всіх я – Грандел з Орлеку і іншого мені й не треба, поки поряд зі мною є Лоріана і ти. – відмахнувшись промовив тато, після чого я знову зосередив погляд на ковадлі. - З тих пір я й сиджу в кузні і я ніколи не задумувався над тим, чого б я хотів. Але подивись на ці іскри. Вдивись в них. Саме ці іскорки і є життям. Ми живемо задля іскор – моментів в житті, які є світлими і щасливими. В кожного є свої іскри: будь то його ремесло чи подорожі, несподівані моменти чи помірне життя. Я найшов свої іскри під моїм молотом, але найбільшою іскрою було твоє народження. Я пообіцяв собі, що не позбавлю тебе права вибрати свій шлях, навіть якщо він буде темним, як підземне царство, але я хочу попросити, щоб ти не спішив. Попрацюй зі мною ще з місяць, щоб я встиг здати замовлення вчасно. Та й може тобі сподобається ковальство, а як ні то вибереш будь-яку роботу в місті. А тепер, нумо за роботу. Фарандор не чекатиме.

Я дістав ковальські кліщі, молот та інші інструменти, одягнув фартух і приступив до роботи. Все ж таки в свої вісімнадцять років я навчився дечого в ковальському ділі, хоча сил і бракувало. На душі був важкий тягар образи, гніву та відчуття несправедливості, серце відчувало гіркоту, хоча і грілось від батьківської любові, але в очах горів вогник надії. Це був бунтарський вогник, який ось-ось перетвориться в яскраве полум’я.

Поки руки махали молотом, загартовували сталь і робили руків’я для мечів, в голові роїлись думки про далекі і суворі північні землі, засніжені та горді гірські вершини, широкі степи і грайливі струмки. Іскри… Саме це і було моїми іскрами. Але ці прекрасні і величні картини змінились темними думками. Я хотів помститись Шарламу за його обман ще більше, після того як дізнався, що не я один був ним обманутий і я знав, як це зробити. Знав, як змінити своє життя і втілити свою мрію про мандри.

Примітка: * - перероблений варіант пісні групи Сколот.