Ну а далі буде цілий монолог Нормара, який ми з великим задоволенням вислухали. Легенда була довгою, цікавою, а тому я обов’язково запишу її, як лише запам’ятав. Ах, Нормар. Як ще ж в нього потім боліла мордяка, після безперервного балакання. Проте, це він обирав легенду, а не я, а значить і провина його. Треба було щось менше обирати. Перейду до суті і запишу все так, як говорив він.

«Ця легенда доволі відома і кажуть, що вона близька до істини. Дуже стара легенда, хоча в основному усі сприймають її за факт, постійно лякаючи усіх нею. Що монстр повернеться і тому подібне. Не суть. У легенді говориться, що що підчас епохи Кривавих Струмків, коли землі Єдиного Королівства Андар були охоплені полум’ям війни, а води перетворились у кров, правив у цих землях Король Ерламір. Правителем він був добрим і милосердним, а воїном – жорстоким і кровожерливим. Полонених він не брав.

Кочівники з півночі, воїни з Нан-Крітона та альянс Мерхлітів з Орфеоном пішли війною проти нашого королівства. Тоді ще південна частина Хребта Дракона належала Орфеону, тому пройти до Андару вони могли й без дозволу короля Нан-крітону, а кочівники висадились на кораблях в північній частині країни. Ці три сили хотіли забрати Андар собі, а людей використовувати, як рабів, але ніхто з них не знав, що їхні сусіди також виступили на наші землі.

Король Ерламір не міг впоратись з трьома ворогами водночас і тому віддав наказ відвести всі війська до столиці, щоб вберегти мирне населення від побоїща і зберегти військовий потенціал, адже удар всіма силами був би набагато ефективнішим, ніж захист окремих міст місцевими гарнізонами. Проте і кочівники, і війська альянсу, і легіони Нан-Крітону вважали, що їх очікують славні бої, зброя, багатства, а отримали міста без захисників. Вони були розлючені такими діями і вирішили знищити ці міста, а населення - вирізати. Вони забули про свої плани і перетворили весь наш край на гігантське кладовище, а після цього вирушили до Імлот-Шарлану.

Люди втікали в ліси, печери, шукали сховок будь-де, щоб врятуватись від розлючених армій. В цій війні більше половини населення Андару було винищено. Король Ерламір не очікував, що великі королівства дозволять собі вчинити таку криваву бійню і впав у відчай, але здаватись не збирався. Він укріпив столицю, зібрав всі війська і вивів всіх жителів столиці у катакомби, щоб вони вціліли. Прекрасне місто перетворилось на військовий табір. Білі стіни, на яких майоріли знамена Андару, обсіли лучники, в чанах готувався окріп і розпечена смола, на вуличках зводили барикади, а ворота завалили каменюками та деревиною. В хатах сиділи воїни, щоб оточити ворога, якщо він прорветься всередину. Близько п’ятисот тисяч солдатів зі всієї країни встали на захист столиці і корони. На захист свого знамена.

Першими до Імлот-Шарлану добрались війська альянсу. Сотня тисяч зібралась перед воротами величного міста. Вони оточили Імлот-Шарлан і через два дні пішли на штурм. Король не ховався за мурами свого палацу, а вийшов на стіни і на рівних з рештою солдатів обороняв місто. Союзники почали атаку в двох напрямках: головна група штурмувала ворота, друга – брала приступом стіни. Нічого мудрішого ніж лобова атака вони не придумали, тому втрати їхні на підступах до стін були неймовірно великі. Від одного залпу під стінами лягло біля двадцяти тисяч солдатів в наслідок чого земля перетворилась в криваве болото. Поразка військ альянсу була неминуча, але все ж таки вони приставили драбини до стін і почали їх штурмувати. Ворота тримались під важкими ударами тарану, оскільки їх укріпили завалами, але чи на довго цього хватить ніхто не знав.

Ворожі лучники почали масовий обстріл стін, щоб не дати висунутись нашим. З першого залпу андарівці втратили близько тисячі чоловік. Раптом по полю бою пронісся спів сурм легіону. Війська Нан-Крітону вже підійшли до міста, але не наступали. Друга група загарбників стала табором одразу за воїнами альянсу. Це воїнство вирішило домовитись з лідером армії альянсу про об’єднання, що у них успішно вийшло, і почали розкладати штурмові машини. Союзники ж вирішили відвести свої війська назад, навіть не вибравшись на стіни. Втрати першого дня боїв складали п’ять тисяч вбитими зі сторони Андару та близько п’ятдесяти тисяч зі сторони альянсу.

Андарівські лучники були найкращими на всьому континенті, в той час, і складали третину всієї армії. На стінах же ж знаходилось близько тридцяти тисяч далекобійних воїнів під час бою, у той час як інші знаходились на вулицях міста, чекаючи можливості змінити своїх товаришів, що боролись за свободу Андару на стінах. Саме вони нанесли нищівну поразку альянсу. Проте на кінець битви об’єднана армія альянсу та Нан-Крітону становила біля семисот тисяч солдат. Вороги переважали кількістю, а стіни були надто малими, аби ще більше лучників могли вести прицільну стрільбу.

Хоча втрати ворога були надзвичайно великими, він міг просто тримати облогу і заморити андарівців голодом. Король Ерламір знав, що на підході ще одна армія – кочівників, тому віддав наказ всім перепочити перед важким боєм, оскільки він був готовий контратакувати, щоб прорвати ряди ворога та відступити в ліси, де були лісні стрілки - елітні підрозділи армії Андару. В містах та на відкритій місцевості від них користі мало, адже вони майстри маскування та засідок, тому в бою при Імлот-Шарлані вони не брали участі. На наступний день, коли війська Андару збирались на прорив, війська легіону почали обстріл стін з катапульт. Вони вирішили, що якщо взяти місто не вийшло, то знищать його до фундаменту.

Війська Андару гідно тримали оборону, але що вони могли зробити проти такої сліпої люті? Коли ворог брав числом і просто нищив місто залпами катапульт та требуше? На стінах встояти не міг ніхто, каміння те й діло збивало десятки солдат, сіючи паніку у рядах воїнства Андару. Паніка була непоборною. Велетенські каменюки літали над головами, нищили хати, стіни, храми та башти. З стін падали шматки людських тіл, які розносило снарядами катапульт, і через кілька годин таких обстрілів війська були просто вимушені покинути стіни, розбігаючись по місту, аби зменшити втрати. Страх поселився у серцях воїнів, але відступати з вулиць вони не збирались.

Його Величність Король Ерламір вирішив, що ттак втримати місто не вийде. Тут не було жодного шансу на перемогу, якщо ворог прорветься через ворота, надто вже широкі вулиці бої, де довелось би приймати бій. Спинити таку ораву ворогів було неможливо, хоч як не намагайся. Потрібно було йти за підкріпленням, а останньою надією Його Величності були Сірі Каптури – елітні рейнджери Андару.

Зібравшись з духом, правитель наказав підготувати десять тисяч вершників та очолив їх у самовбивчому прориві, який мав мінімальні шанси на успіх. Він вірив, що, чого б то йому не вартувало, прорветься до лісів та відіб’є свою країну спільно з Сірими Каптурами, що він встигне вдарити в тил ворогу і відіб’є місто. Залишивши всю свою армію у місті, аби вони захищали Імлот-Шарлан якомога довше, Ерламір осідлав коня і стрімголов помчався через діру у стіні, прориваючи передові загони ворога, що вже збирались входити у місто. Десятитисячне військо вершників Андару, наче бурхлива ріка, вилились на поле бою з дір та воріт, змітаючи десятки тисяч ворожих солдат, що навіть не встигли сформувати захисний стрій.

Вірні присязі даній королю і народу Андару, вершники не спинились, аби розбити передовий загін ворожої армії. Вони стрімголов помчались на основну частину легіону, а саме до польовогу штабу. Хтось скаже – самовбивчий план, адже там мала бути найміцніша оборона, проте ніхто і не говорив, що буде атака у лоба. Вже на половині свого шляху, армія вершників розділилась на дві частини і вони стали мчатись у ослаблені фланги армії ворога, з яких вже встигли перекинути списоносців до штабу. Такий маневр був доволі ризиковим, проте допоміг відволікти воїнів з списами легіону. Довелось легіонерам протиставити проти кінноти сто п’ятдесят тисяч лучників, поки воїни з списами мчали на свої позиції по флангам. Побачивши такі маневри, два загони вершників кинулись у розсипну, але було надто пізно. Лучників у ворога було надто багато.

Вони безперестанку стріляли по кавалерії Андару, аби не дати їм добратись до рядів воїнства Нан-Крітону. Стріли, як град, почали падати на сміливих вершників, що все не збавляли темпів наступу, навіть попри смерті своїх товаришів. Прикривались щитами, пробували хоча б якось врятуватись, проте все було марним. Після п’яти залпів з двадцяти тисяч вершників залишилась лише одна. Усі решта лежали на полі бою, без змоги продовжувати бій. Мертві і ранені всіяли все поле, а згодом серед ранених опинився й сам Ерламір.

Він звалився з коня, коли стріла попала йому у плече, пробивши щита, але попри це, Його Величність піднявся і хотів заскочити до одного з воїнів на коня, якщо б лише вийшло, але друга стріла пробила його ногу, позбавляючи можливості вибратись з цієї братської могили. Залишки вершників хотіли вберегти короля, хоча б якось витягнути з поля бою до столиці, але їх чекала така ж доля, як і їхніх товаришів. Усі двадцять тисяч воїнів пали на цьому полі бою, усіх ранених добивали солдати альянсу та Нан-Крітону і лише Ерламір стояв серед десятків тисяч тіл, весь в крові, та ридав. Ридав, бо для його держави, для його народу все було закінчено.

Мільйони невинних та сотні тисяч військових пало, а все через непомірну жорстокість трьох правителів і солдат, що жадали бойової слави. Стоячи на колінах, Ерламір голосно закричав у небо, наче ранений звір. Не зміг їх захистити. Своїх близьких і свій народ. В одну мить, Король Ерламір втратив все, що любив та цінував. Проте, ненависті у його серці не було. Ні. Був лише жаль, що він не зумів зберегти все, чим володів. Противник же ж, отримавши значну перемогу, вислав свої війська, щоб добити усіх ранених, але Ерламіра ніхто не посмів вбити. Його схопили, зв’язали і поволокли до воріт Імлот-Шарлана. Бої за місто тривали ще три дні, але більшість воїнів здались, щойно перед ними поставав побитий, понівечений правитель, що мав вернутись з підкріпленням. Велика столиця найбільшої держави заходу Імлот-Шарлан пав під натиском семиста тисяч воїнів Альянсу та Нан-Крітону.

Об’єднані війська окупували столицю і одразу ж почався грабіж. Попри те, що Імперія Нан-Крітон рахувалась доволі потужною і передовою державою, вони вели себе наче варвари. Ніхто з них не бачив настільки прекрасних витворів мистецтва, такої архітектури, такого різноманіття їжі. Вони грабували все, що лише можна було витягти, але при цьому промовляли, що дарма закидали місто камінням. Імператор Нан-Крітону Аркнар Тінгор, будучи очільником війська, хотів навіть перенести столицю з Грейфелу до Імлот-Шарлану, дивуючись неймовірній красі міста.

Закінчивши з грабежами, солдати одразу ж стали шукати усіх мирних жителів. Було очевидно, що їх десь сховали, тільки ось ніхто не хотів говорити, навіть під тортурами. Пройшло ще два дні, перш ніж солдати знайшли вхід у катакомби. Звідти вивели всіх жителів, зганяючи їх у один з районів міста і замикаючи їх там, аби запобігти бунтам. Ніхто не міг вийти з дому, допоки не оголошувалось про вручення добових пайків. Цілодобова комендантська година.

Придушення усіх бунтівних настроїв зайняло лише два дні. Публічні побиття і страти дали своє, але цього все ще було надто мало. Потрібно було зламати надію, а для цього потрібно стратити того, хто цю надію дарував. На третій день зібрали велику частину жителів на головній площі, привели усіх полонених воїнів, довкола вишукували тисячі воїнів, щоб стримувати натовп, а серед площі побудували ешафот. Мала відбутись показова страта останнього з представників королівського роду.

Того дня на площі зібрались і живі, і мертві. Тіла воїнів Андару, що боролись проти нападників, зібрали в одну велетенську гору, прямо за ешафотом, бо вороги хотіли спалити їх, коли буде страчено Ерламіра, аби ніхто не міг оплакати воїнство. Це було найвищим проявом зневаги загарбника, який лише могли проявити інтервенти. Не дати оплакати воїнів, що гордо боролись за свою батьківщину. Жорстокий і ниций крок, який водночас показував і те, що навіть мертвих андарських воїнів противник боявся, після бійні на вулицях міста.

Імператор Нан-Крітону був людиною, що любила славу і увагу, а тому він не міг пропустити можливості сказати кілька слів перед усіма. Він скористався своїм правом переможця і встав поряд з Ерламіром, зв’язаним по рукам та ногам, схопив його за волосся і задер голову Короля Андару: «Ваша країна пала! Ваші війська розбиті! Ваш король ось-ось помре! Нікчемні раби та боягузи, що втекли з своїх міст! Ви не заслуговуєте на життя, але ми милосердно вам дамо другий шанс! Тепер ви будете служити нашій Імперії! Великій Імперії Нан-Крітон!»

Слова його почули всі громадяни Андару, горе в серцях все наростало, але Аркнар Тінгор не припинив промови. Після короткої паузи, він звернувся до своїх воїнів, аби привітати їх з перемогою. «І вас вітаю, легіонери! Легіон – сталевий! Легіон – непереможний! Ви вкотре довели, що меч легіону – найгостріший, а щит легіону – найміцніший у світі! Столиця нашого ворога пала під чоботом легіону, прямісінько у ваші руки! В честь такого свята, кожному солдату я гарантую одного раба, з жителів чи військових цієї клятої країни, виплату розміром в десять місячних зарплат і шмат родючої землі у цьому краю, аби ви боронили його і надалі! Створіть свої поселення і збережіть цей край за нами!  А щодо союзників, альянсу Мерхлітів та Орфеону, які понесли найбільші втрати, то вам ми залишимо половину всіх земель Андару!»

Війська раділи, а простий люд ридав. І без того знедолений народ, що пережив багацько війн, таки не зумів вистояти. Ворожі солдати вже почали ділити між собою жінок та дітей, а військовополонених хотіли вислати до кар’єрів та на відбудову міст, але раптом запанувала тиша. Весь гамір, все хвилювання, всі слова зникли в одну мить. Як і в традиціях Андару, так і в традиціях Нан-Крітону, засуджений до страти мав право на останнє слово і Ерламір цим скористався.

«Народе Андару! Сини і доньки моєї держави! Сьогодні для нас чорний день, але я вірю, що наша горда кров не дасть нам скоритись ворогу! Ми стільки років боролись, гордо тримали рубежі! Одна поразка – ніщо перед вашою силою! Ви воскреснете і ваші предки та ваші нащадки будуть горді за вас! Саме ви відновите сю країну та землю! Вернете її собі і змиєте ганьбу поразки, що я їй дозволив лягти на ваші плечі! Простіть мене. Простіть. Слава народу Андару! Вічне життя Королівству Андар!»

Голос короля був сильним, навіть попри те, що сам король знаходився лише у одній миті від смерті. Ні, це був голос не приреченої людини, а владаря, що проголошував свій наказ. Наказ народу відновити королівство, наказ Андару жити вічно. І на емоціях народ підхопив: «Слава королю Ерламіру! Вічне життя славній королівській крові!».

Грім голосів був таким сильним, наче ціле військо закричало ці слова. Загарбники не на жарт перелякались, адже цей натовп міг просто повалити їх кількістю, бо біженцям вже нічого було втрачати, а місцевим було за що боротись. Воїни одразу ж наставили списи на натовп, що почав підніматись з колін, викрикуючи гасла. Вони знали, що боротись не вийде, що потрібно зберегти життя, аби потім повернути все мерзотникам сповна, але показати свою непокору, аби їхній король перед стратою побачив проблиск надії, ці люди хотіли. Хотіли провести в останню путь Його Величність хоча б так.

Слухаючи викрики натовпу, Імператор Аркнар Тінгор не міг і слова сказати. Він мав вселяти жах у серця людей, він мав бути для них богом, що їхні долі вирішує, аж тут вся держава, що лише мить тому стояла на колінах, гордо кричала слова «Слава королю!». Лідер загарбників так почервонів зі злості, наче його лице в окріп запхали і з його писка став вириватись несамовитий крик. «Значить слава королю!? Слава народу Андару!? Немає ніякого Андару! Андар пав, як і паде зараз ваш король! Четвертуйте цю погань! Він не заслуговує легкої смерті!» - прокричав Імператор, наче мала дитина, а Ерламір просто посміхався, озираючись довкола.

Ця посмішка не була розгубленою, чи награною. Ні. Попри поразку, попри жертви, Ерламір посміхався, оскільки він бачив, що це ще не кінець. Він посміхався, бо дух його народу не був зламаний, так само, як і його волелюбність. Якщо він, будучи лише третім королем, зумів так змінити розрізнені племена Андару, то не соромно йому буде дивитись в очі предкам, що чекатимуть його у Криниці Душ, перед судом Хурнора.

Привели легіонери Нан-Крітону чотирьох коней, прив’язали Ерламіра за руки і ноги до них і стали вершники чекати команди. Раптом, світле небо застелили хмари, яких на небі до того не було взагалі. Чорні хмари, як сама пітьма, через які жоден промінчик сонця не міг пробитись, аби торкнутись землі. Воїнству довелось запалювати факели, деякі люди навіть розбіглис від страху, а у Ерламіра закалатало серце. Він вперше бачив, щоб світло зникло, наче цілий світ окутали пеленою пітьми. Жодна найтемніша ніч не могла зрівнятись з тим днем, аж раптом час зупинився.

Лише король лежав і міг рухатись, у той час як усі довкола нього завмерли. Навіть полум’я факелів, що волелюбно танцювало у ритмі вітру, завмерло та посіріло, наче кольори покинули цей світ. Про цей момент Ерламір розповів лише своєму сину, а той записав у щоденник після падіння країни. Ця ж книга потрапила у руки літописців, що передавали її з рук у руки і згодом, як стверджував автор «Збірнику міфів та легенд Андару», ця книга потрапила і до нього. І тут, серед натовпу появилась темна хмара, чи то дим, що повільно насувалась на Ерламіра, але чим ближче вона підбиралась, тим менш загрозливою здавалась королю. Згодом, ця  пітьма окутала коней і через мить замість породистих рисаків там опинились лише голі скелети, без каплі крові чи плоті. І ось, темна хмара зупинилась біля короля і поділилась на п’ятеро окутаних чорною аурою постатей, різних розмірів та форм.

«Мало ж-ж-жиру! Мало м’яс-с-са! Я щ-щ-ще не наїлас-с-сь!» – мовила найбільша тінь, злегка тремтячи. Раптом пітьма навколо неї розвіялась і перед королем постала змієподібна фігура, що все ще трималась дещо в тіні, але згодом вона повністю показалась і приклонилась перед Ерламіром. Довжиною метрів з десять, висотою три-чотири, з тулубом людини, лицем та руками, покритими коричневою лускою змії, довгими кігтями і з двома іклами, з яких скапувала отрута, а також довгим чорно-зеленим волоссям. Була ця жінка з народу наг, але вперше бачив Ерламір таку велику нагу, настільки схожу на змію, а ще й з іклами. «Вибач-чте, мілорд, я перес-с-с-старалас-с-сь. Мож-ж-жливо ви хотіли залиш-ш-шити їх ж-ж-живими?» - єхидно спитала зміюк, наче насміхаючись над королем. – «Мене з-звуть Урс-с-сілла, до ваших послуг. Я з-з народу наг.»

 «Урсіло, ми же не уклали угоду з ним, а ти вже помагаєш.» – незадоволено протягнув центральний силует. Пітьма розсіялась і довкола нього, відкриваючи очам чоловіка в чорній, як ніч, шкіряній броні, в капюшоні, але без зброї. Лице його було блідим і дуже ніжним, можна було подумати, що він – жінка з довгим чорно-полум’яним волоссям. Тільки одне видавало, що він не людина - очі. Зіниці звужені, як у змії, а райдужна оболонка переливалась червоними відтінками, як полум’я. Губи його вигнулись у легкій, щасливій посмішці, коли він подивився на Ерламіра, після чого і він вклонився перед королем. «Перепрошую за мою неввічливість. Мене звуть Мордрат, Володарю. Я – демон великих катакомб Імлот-Шарлана та слуга стихій. Ми прийшли по поклику вашої душі та серця.»

«Мордрате, ти як завжди прибріхуєш.» – мовила персона з крайнього правого силуату, після чого з тіні вийшла висока, худа дівчина, з крилами кажана, червоного, як кров, кольору. Приємна на лице, трішки простувата, але було щось у ній таке, що манило б усіх чоловіків до неї, наче котів – котяча м’ята. Розуміючи, що навіть Його Величність був зачарований нею, дівчина не зуміла стримати посмішки і тоді ж показались два гострих ікла, з яких скапувала свіжа кров. Темно-фіолетове з чорними вставками плаття облягало її тіло, на голові виднілись невеличкі роги, а за спиною те й діло мелькав гострий хвіст. Суккуб.

«Ми зобов’язані вберегти короля, навіть якщо він ще не уклав угоди з нами.» – мовила вона і повернулась до Ерламіра. – «Володарю, мене звуть Ерлана. Я – суккуб і посланець держави Елізарі, що на другому ярусі підземного світу. Прибула за наказом Її Високості Принцеси Сарене Утурди. Ах, перепрошую. Її Величності. Зовсім забула, що незабаром має пройти коронація. Подорожую то туди, то сюди, і ось стою перед вами. Ми явились сюди по вашій волі, Господарю. Ви на волосині від смерті, але не проклинаєте і не ридаєте, не просите милості у переможця, а тільки мрієте, щоб ваш народ не пав. Ви - великий повелитель. Лідер, якого більше ніде у світі не знайти. Душа ваша чиста, як перший сніг. Вона не окутана гнівом та ненавистю, але в ній царює віра в людей та щира віра у відродження Андару. Нас послав Творець, щоб допомогти вам і врятувати від смерті ваш народ.»

По закінченню цієї фрази, з тіні вийшли останні дві постаті. Першою була молода темна ельфійка, одіта в темну мантію та з посохом із костей. Її чорні очі з червоними зіницями наганяли жаху навіть на найсміливіших воїв всього континенту. Фігуриста, красива, але жахаюче холодна. Її ім’я було відомим серед кланів дроу, але ніхто не насмілювався його називати. Усі звали її «божевільна з посохом». Простеньке прізвисько, але воно міцно до неї прикріпилось, бо всі розуміли, про який посох йдеться.

Другий же був воїн, одітий в подерті лахміття, через яке мало б було бути видно тіло, але у цих дірках виднілась лише порожнеча. Просто просвічувалось наскрізь, наче у цього монстра не було тіла. Проте, щойно він підійшов ближче, як з-під каптуру показалось обличчя вояки. Ні очей, ні шкіри, ні волосся не було. Тверда, біла кістка, на якій виднілась тріщина, від ока і до середини лоба. Це був просто скелет з двома мечами при собі, який повинен був розвалитись від старості, але щось підтримувало у ньому… життя.

«Мілорд, мене звуть Шра-Ора.» – мовила ельфійка, також вклонившивсь Ерламіру. – «Я з народу темних ельфів. Ми щиро здивовані побачити таку чисту душу в людини, яку ось-ось вб’ють. Як казали мої товариші: ні ненависті, ні гніву. Саме до таких людей ми приходимо, адже вони варті жити дальше. Такі люди й творять майбутнє, Мій Господарю. Як велів Гуркаш, ми повинні допомогти вам.»

«Але не забувайте, що пітьма завжди поряд і боятись її не варто. Ми, її створіння, готові вам служити. Вам тільки варто домовитись з нами і ми станемо вашими вірними помічниками та слугами, а ви отримаєте таку силу, що всі вороги падуть на коліна і проситимуть вас, зберегти їхні жалюгідні життя.» – сказав скелет і розсміявся. – «Де ж мої манери, господарю? Я – Роберто, воїн-скелет, посланець з держави мертвих та вірний слуга пітьми.»

Дивлячись на спантеличеного Ерламіра, темні створіння навіть спершу не знали, що їм робити. Він нічого не говорив, а просто здивовано озирався у різні сторони, наче намагаючись зрозуміти, що тут відбувається. Звісно, темні створіння лише у той момент задумались, а чи не звільнити їм Його Величність, після чого Роберто махнув мечем, розрубуючи мотузки на руках і ногах короля. Ерламір повільно встав і з долею страху став дивитись на створінь довкола, що наче зійшли з сторінок легенд.

«Що за чудернацькі… Чому ви прийшли до мене? Чому ви обрали саме мене, дияволи? Невже таким грішним був мій шлях?» - питав король, не розуміючи причин появи цих створінь перед ним, але ті лише засміялись, почувши його слова.

 «Дияволи? Ні, ні, мій пане. Може ми й породження пітьми, але ми служимо добру, хоча й ненавидим світло.» – посміхнувся Мордрат. – «Як говорив мій брат: «Я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого».»

 «Ми прийшли, щоб врятувати вас, Наш Володарю, і запропонувати вам наші послуги. Ми готові укласти з вами договір.» – мовила суккуб, схиливши голову. – «Наша вірність вам безумовна, Владарю!»

Навколо запанувала тиша, а пітьма розвіялась остаточно. Лише чорні хмари над землею залишились, поглинаючи світло сонця. Це був час на роздуми. Роздуми короля, який не знав що відповісти, але вічно так мовчати неможна було, звісно, а тому втрутилась Урсіла. «Ви напевно хочете переконатис-с-сь в наш-шій с-с-силі, пане?» - сказала нага, оглядаючись довкола. – «Можливо, мені варто перебити ус-с-сіх ваших ворогів, щ-щоб ви повірили?»

«Ні. Я укладу з вами договір! Назвіть свою ціну та пообіцяйте лише, що врятуєте мій народ!» - мовив король, дивлячись на людей, що на площі стояли, наче на власних дітей.

«Ви ділова людина, Володарю. Не бійтесь, душа ваша занадто чиста для нас, тому її ми не будемо вимагати. Користі жодної, як не глянь. Все що нам потрібно - щоб ви відкрили свою силу, а дальше вже ви й самі зробите все, що нам потрібно, навіть не усвідомлюючи цього. Ви навіть не замітите, що цей договір існує, мій лорде.» – відповів Мордрат, хижо усміхаючись, але разом з цим, в очах його було видно проблиски щирої радості. – «Ми даруємо вам силу, якої немає жоден з існуючих в цьому світі, але я повинен попередити вас, що якщо ви будете занадто часто використовувати пітьму, то самі станете її слугою.»

 «Якщо це дасть можливість врятувати мій народ, то я згідний!» – мовив король і покірно схилив свою голову перед п’ятьма створіннями.

«Прекрасно! Прошу, тримайте це. Ось ці тринадцять зернят. Най вони відчують вашу душу, вашу сили. Най прокладуть вам шлях вперед. Тринадцять знарядь, сковані з пітьми, металів, душ. Жоден ворог не буде вам страшний, жоден противник не зможе встояти проти вашої зброї. Кров поглинатимете і душі захоплюватимете своїми знаряддями. Саме ця кров і ці душі будуть вашою силою, Владарю! Вашою і лише вашою! Сам Великий Шандрау вклав у нього свої сили, розпалив горн своїм багаттям, а скував це спорядження – Аног!»

І перетворились тринадцять зернят, що їх передав Роберто в руки королю, на дивовижні вироби. Перстні, обладунок, зброю. Все це одразу ж лягло на тіло Короля Андару, але не відчував він ваги обладунку чи зброї, наче вони були легші за пір’їну. Дістав меча з піхов Ерламір і став оглядати його, все більше і більше дивуючись побаченому. Цей клинок був чимось особливим для Його Величності. Для цілого світу.

Меч цей був повністю чорним, а руків’я обмотане білим полотном. Клинок двосторонньої заточки, але одна сторона була хвиляста, а інша - викривлена дугою. В руків’ї було п’ять каменів: смарагд, алмаз, рожевий діамант, білий корал та аметист, але були й порожні місця. Для прикрас, ці камені виглядали надто незґрабно, а магії від меча Ерламір не відчував.

«В руків’ї меча є п’ять каменів, які зв’язують нас з володарем цього меча. Ми можемо привести під ваше знамено орди нежиті, одну з рас демонів, наг, темних ельфів, жахів та іншої нечисті, щоб вони служили вашій волі. Та й ви самі можете підняти свою армію. Озирніться довкола. Скільки тут трупів свіженьких, а скільки ще лежить в катакомбах, а?» – мовив демон та вказав на гору з тіл захисників Імлот-Шарлану. – «Це місце – безкінченне джерело для вашого війська, що може покорити цілий світ. Викликайте! Піднімайте їх, Мій Володарю! Нехай їх ненависть та гнів на загарбників перетворяться в вашу силу! Але воскресіть тільки сотню, адже більше для вас забагато буде для початку.»

Час відновив свій хід і замість того, щоб побачити короля, що лежить на землі, усі довкола побачили шість фігур. Кості коней розлетілись у різні сторони, під вагою лицарів, загарбники були в паніці. Перед ними постало п’ять демонічних слуг Короля Ерламіра і сам Володар Демонів, а з коней, які мали розірвати Ерламіра залишились тільки кісточки і жодної каплі крові. Складалось враження, наче вони попали у жах, тільки ось вони не спали. Жах відбувався перед їхніми очами, у їхній реальності.

Ерламір лише махнув рукою та крикнув: «Встаньте мої воїни! Нехай воскресне сотня мертвих і обернуть свій гнів проти їх вбивць! Помстіться за себе і за свій народ!». І рознісся голос по місту і затремтіла гора з тіл, що була позаду нього. Звідти почали вилізати тіла. Порубані, побиті, понівечені тіла захисників Імлот-Шарлану піднялись з братської могили і почали кидатись на ворогів.  Вони були не живі, але й не мертві, але невпинно рухались до Імператора Нан-Крітону, щоб здійснити свою помсту. Проте, легіон не спав. Легіонери встали в стрій і сформували стіну щитів, щоб захистити командирів, а армія альянсу перейшла в наступ. Неживі стримували їх, але ворогів було забагато. Мерці відривали руки, відгризали голови, рубали мечами легіонерів, але таки були розбиті альянсом. 

Темні створіння вже хотіли вмішатись у бій, щоб показати свою цінність новому володарю, але Ерламір став панікувати. Він розумів з самого початку, що сотні мерців буде надто мало, але коли побачив, що вони таки зуміли прорідити ряди воїнства Нан-Крітону, вирішив викликати ще. Цього темні посланці ніяк не передбачили, а тому і не встигли спинити Його Величність від божевільного кроку.

 «Я не дам вам знищити мій народ! Я не дам вам навіть шансу на втечу! Не дам можливості помститись! Я верну все, що ви вкрали у мене, мого народу та моєї держави! Прийдіть, мої вірні воїни! Вбийте їх! Помстіться за свою смерть!»

Крик його вкотре рознісся по місту і гора з тіл почала ворушитись поволі, а разом з тим – воїни, що ще залишились під стінами лежати. Усі вони повстали з мертвих, щоб служити одному королю, тільки ось цей правитель заплатив за їхнє воскресіння величезну ціну. Ціну, яку не кожен може сплатити, залишившись живим.

Очі Ерламіра окутало багряним полум’ям, а лице його втратило колір. Здавалось, наче лише три кольори залишилось у його єстві: білий колір шкіри, чорний колір броні та червоний – очей його. Страх та гнів охопили Ерламіра, щойно він відчув, що може втратити можливість для порятунку його народу, і криком своїм пробудив усе воїнство, що за стінами і у стінах міста цього лягло. Сотні тисяч живих мерців перекрили шляхи відходу для армії альянсу і стали рвати її на шмаття, оминаючи лише полонених та місцевих жителів.

В паніці, сили альянсу та легіону, хотіли втекти з міста, але вони не знали, що на полі бою була ще одна армія неживих, які перекрили шляхи відступу. Скільки б вони не намагались тримати кругову оборону, скільки б вони не боролись за свої життя – все було марним. Все вороже військо полягло на головній дорозі міста, перетворивши її на суцільну ріку крові. Це було справжнє побоїще, адже мерці не знають жалю. Кров, кінцівки та нутрощі – все що залишилось від загарбників, що по собі залишили смерті, спустошення та руйнацію. Навіть Імператор Аркнар Тінгор не зумів врятуватись і голову його принесли мерці до ніг Короля Ерламіра.

 З усього війська загарбників вціліли лише сто осіб. Вони кинули зброю прямо перед Королем Ерламіром, а тому він встиг скомандувати мерцям оминати їх. Усі ж решта, скільки б вони не намагались потрапити в полон, все закінчувалось лише смертю. Бій за Імлот-Шарлан було завершено. Вціліла більша частина жителів міста, сто тисяч воїнів Андару, але решта… решта держави було спустошено. Всі багатства вивезено, більшу частину населення винищено, а землі – спустошено. Андар перетворився з квітучого краю на руїну, а це ще лорксотів не було знищено, що несли загрозу решткам великого королівства. Ситуація була відчайдушною.

Вояки Андару, отримавши змогу знову взятись за зброю і допомогти мерцям, також бились проти воїнів Нан-Крітону, проте не для того, щоб спокутувати вину за поразку, а лише задля помсти. Вони вважали, що ніколи не заслужать пробачення, а тому йшли в останній бій. Кожен думав, що він – зрадник, в очах народу. Що він не заслуговує на прощення. І вернулись вони з битви до свого короля, аби отримати кару за свою слабкість і дезертирство, проте впізнати його не змогли.

Сила, що її використав Ерламір; вся ця міць, що її дали п’ять темних створінь Владарю своєму; - все це мало свою ціну, про яку ті п’ятеро і говорили. Велику, страшну ціну. Сто солдат підняти з мертвих можна було без наслідків, але більше – заборонена магія, яку знати смертні не повинні. Скориставшись нею, Ерламір зруйнував власну душу, розламавши її на безліч кусків і знищивши свою людську подобу. Ці ж уламки перетворились на пил, який витав тепер, намагаючись об’єднатись у одне ціле, як це було до того.

Лати хоча й сиділи, як на звичайній людині, але ні шкіри, ні м’язів у Ерламіра більше не було. Чистий скелет, з палаючими пекельним вогнем очима, закутий у чорний обладунок, що його дарувала сама пітьма, а також жахаючим мечем, що він тримав у руках. Чорна корона лежала на його чолі, яскраво виділяючись на білому черепі, що лише ще сильніше наганяло жаху.

Солдати, що присягали на вірність королю, не знали що робити. Вони бачили перед собою саме породження пітьми та смерті, що лише недавно було їхнім королем. Воно стояло між темними створіннями, що наче появились з повітря, дивлячись на усіх довкола, але ніхто не знав, що він зробить далі. Проте, воїни все ж встали на коліна перед королем, бо присягали вони на вірність його роду, а значить навіть після смерті його повинні вірно служити. Мерці, люди та п’ятеро демонів приклонили коліно перед королем, чекаючи на його слово. А від слів його віяло могильним холодом, який важко було витримати навіть досвідченим воїнам.

«Армія мертвих може бути вільна! Ви виконали свій обов’язок, навіть після смерті, та захистили Андар. Нехай Творець прийме ваші тіла та душі, як героїв.» - промовив Ерламір і цієї ж миті яскраве світло заполонило площу і стало воно вливатись у мертві тіла, витягуючи залишки душ з мертвих тіл, аби ті відправились у Криницю Душ.

Тіла перетворились на попіл, що встелив усю велетенську площу, а Ерламір підняв руки до неба і проголосив молитву, замість священника, проводячи загиблих в останню путь. З тих пір ту площу називають Площею Вознесіння, а центральну дорогу міста – Шляхом Відплати. Тоді ж прийшов час взятись і за воїнів, що не стримали ворожої навали. Всі чекали на вирок Його Величності, але ніхто не вірив у милосердя мерця. Думали, що загине воїнство, проте Ерламір, навіть будучи скелетом, мав рештки душі людини.

«Підніміться з колін, вірні сини та доньки Андару. Не вам стояти на колінах перед мною, бо поразка – не ваша вина. Це цілком моя провина. Потрібно було дати бій ще на початку, а не відступати, налякавшись кількості ворогів. Потрібно було врятувати всі міста і одразу задіяти військо Сірих Каптурів. Ці руїни – лише моя вина. Але я вірю, що ми зможемо все відбудувати. Вірю, що сила, яку я отримав, допоможе відновити Андар, зробить його сильнішим і допоможе знищити усіх загарбників, що лише посміють звернути свій погляд на нас. Ми вернемо славу нашому королівству і помстимось ворогам! А тепер, потрібно нагородити кожного з тих, хто боровся за нашу державу! Кожного з вас!»

Король не покарав дезертирів, але і не залишив їх без уваги. Він знав, що кожен з воїнів, що стояли перед ним, боровся до останнього, поки була надія. Вони кинули зброю лише через те, що він сам зазнав поразки, але до того відчайдушно боролись за свою державу, за своє місто. І знаючи, що землі його спустошені, правитель не міг віддати скарби свої, бо потрібні ці багатства на відновлення, а тому кожному вцілілому воїну видав ділянку землі під столицею, аби вони допомогли відновити державу, починаючи з Імлот-Шарлану.

І здавалось, кому потрібна земля, коли нікому буде на ній працювати? Проте, це право власності було для воїнів найбільшою винагородою, яку лише можна було придумати. Земля при столиці. Її можна було продати, чи використати у своїх цілях, а також використовувати усі ресурси своєї землі, аби забезпечувати місто товарами, які точно би розійшлись, наче гарячі пиріжки, а особливо якщо враховувати. Що більшість продукції до столиці направлялось з віддалених сіл, аби під стінами не було жодної зайвої будівлі, а лише голе поле. Де взяти робітників? Всюди. У Імлот-Шарлані завжди знайшлись би робочі руки, особливо після падіння держави. Кожен був готовий пахати землю, валити ліси та камінь обробляти, аби відновити столицю. Так можна було почати відновлення Андару, не лише коштами держави. Проте не знав ще народ, що працювати будуть не лише вони. Що Андар змінився кардинально.

Щодо населення, то воно отримало пільги. Жодних податків, допоки не буде відновлено державу. Багатство ж для забезпечення армії і відновлення держави Ерламіру пообіцяли темні створіння, що грабежами золота набрали стільки, що навіть не кожен дракон стільки має у своєму лігві. Величезні багатства рікою потекли до Імлот-Шарлану з підземного світу, а разом з ними – нові жителі Андару та нова армія з створінь пітьми. Народ Андару спершу боявся їх, довго люди не виходили на вулиці без гострої потреби, але з часом цей страх пройшов і люди змогли співіснувати з темними, що облаштувались в їхніх землях. Так Королівство Андар стало Темним Королівством, погляд на яке звернув цілий світ, а особливо – церковники.

З того часу, Ерламір мало коли показувався в Імлот-Шарлані. Він провів дуже довгий час у походах, аби позбутись лорксотів, що розбрелись по державі, грабуючи вцілілі землі півночі. Вони могли нанести удар по столиці у будь-який момент, висадившись на кам’янистих пляжах, прямо під скелею, на якій стояла столиця. Ця загроза постійно турбувала Ерламіра, а тому він зібрав залишки військ, підняв армію з древніх мерців, що чекали у катакомбах свого часу, та відправився звільняти свої землі, починаючи новий етап кровопролитної війни.

Це військо на своєму шляху направило безліч біженців до Імлот-Шарлану, завдяки чому населення у місті прибавилось, а довкола нього почали утворюватись невеликі села, очолювані колишніми воїнами, що не могли відправитись у похід через рани. Керувати ж ними було поставлено Мордрата, диявола катакомб Імлот-Шарлану, завдяки чому буквально за рік столицю і довколишні території було відновлено. Звісно, не обійшлось без репресій, він забороняв покидати околиці столиці всім, концентруючи усе населення держави в столичному регіоні, але це допомогло його максимально розвинути, після чого почалось повільне розселення людей у інші регіони Андару з подальшою відбудовою міст.

Щодо походу, то він тривав цілих п’ять років. Ерламір п’ять років відвойовував свої землі, знищуючи своїх ворогів та приносячи криваву жертву темному воїнству. Усі полонені лорксоти ставали рабами і працювали над відновленням Андару до самої смерті, навіть коли війну було завершено. Коли ж останнє місто було звільнено і лорксоти покинули Андар, Його Величність повернувся до столиці і став мирно правити своїм королівством.

Міста та села відновлювались і зростали, населення Андару розбавилось демонами, темними ельфами, мерцями, появились цілі їхні поселення, а згодом доєднались ще й орки та гобліни. Розуміючи, що усі раси не зможуть вжитись в одному місці, Король Ерламір був вимушений розділити Андар на регіони, залишаючи столицю і довколишні поселення за людьми; Граунд передав демонам Мордрата; оркам дісталась центральна частина держави, при самому кордоні з Нан-Крітоном, аби вони могли здійснювати набіги на землі імперії; північ відійшла мерцям, очолюваним Роберто; а Урсіла отримала ледь не усі прибережні регіони, аби наги жили у комфортному середовищі. Усі інші також отримали свої міста, утворивши такі собі столиці для рас, але вже вони могли спокійно співіснувати з людьми, будучи більш до них подібними і менш агресивними, ніж інші створіння.

Якщо ж говорити про Ерламіра, то він найшов собі королеву, яка не тільки не злякалась його зовнішності, а й вірила в його добру душу та королівську мудрість. Як би це дивно не звучало, в них народився син, з чорним, як смола, волоссям та карими оченятками. Його величали Етріаном, хоча Ерламір хотів назвати його Еріан, аби утворити цілу династію Ер. Звучить дивно, але це так. Проте, певно у всіх появилось запитання: «Як у скелета появився син?», на що відповім – не знаю. Ніхто не знав і знати не міг. Були навіть ті, хто стверджував, що дружина Ерламіра зрадила йому, але Король-Скелет запевнив, що це не так. Ну, інтимне життя його залишимо досліджувати історикам. Нас цікавить зовсім інша історія.

Мирні роки йшли, та нажаль вони були не вічними. Сусідні правителі побоювались Королівства Андар, дивлячись на темпи його розвитку, а також зважаючи на те, що правив ним Король-Скелет, могутній Некромант та Повелитель Демонів. Страшне створіння, що збирало сили з підземного світу. Люди ніколи не готові змиритись з тим, що їх лякає, і намагаються або протистояти тому, хто страх викликає, або підкоритись і надіятись на виживання. Особливо це відноситься до тих, хто тримає владу у своїх руках. Королі вибрали бій і чергова війна розгорілась на землях Андару. Вона прийшла раптово, але король швидко відбив атаки, завдяки темним створінням, і вступив на землі своїх противників, аби окропити їх кров’ю і розширити свої володіння. Крок за кроком, країна за країною, всі пали під ударами мерців та демонів, Імперія Нан-Крітон зникла з карти світу, а всі землі на захід від Хребта Дракона опинились у руках Короля-Скелета. Океан та гори відділяли його державу від усього світу, але вже було надто пізно. Страх поселився у його душі.

Король Ерламір боявся, що хтось знову попробує атакувати його країну, що його народ знову буде страждати, а тому вирішив він принести горе у чужий дім, аби воно у його домі не поселилось. Над світом запанувала пітьма. Небо окутали чорні хмари, що позбавили сонця весь світ. Почалась велика війна. Війна, яку навіть Урлан не міг зупинити. Бій за боєм, місто за містом, держава за державою. Через кілька сотень років континент опинився у владі Ерламіра, але панування його було не довгим. При останній битві за світ, безсмертний король зник, не залишивши по собі жодного сліду, його нащадок також пропав, а по всій темній імперії почались повстання.  Сонце знову зійшло на небо, місяць та зорі розвіяли нічну пітьму. На розвалинах імперії виросли нові держави. Почався новий хаос.

Кров лилась ріками, адже кожна нова держава хотіла відірвати собі кусок побільше, почалась війна і на землях Андару, що змусила темних створінь вернутись у підземний світ. Усі ці війни, всі ці походи перетворили всі води світу на крові, загинули мільйони, зникли цілі раси. Світ назавжди змінився. Так закінчилась пора Короля-Скелета і великої держави Андар. Ну вроді все. Звичайно же ж це все вигадки, але Король Ерламір дійсно існував, але потім кудись пропав. Нічого не відомо.»