Пролітали дні, а я сидів з батьком в кузні і вечорами вчився користуватися відмичками, підкрадатись до людей та махати мечем. Двічі втікав від патрульних, після невдалої спроби витягти з кишені купця записки, грошей я не крав, а також втікав одного разу, коли пробував одну з скринь на складі Шарлама відкрити. Звісно, прогрес був не лише у "темних" справах. Результати моєї роботи у кузні були також очевидними, адже хоча я і залишився худорлявим парубком, без усіляких м'язів, але руки вже могли тримати меча по-людськи, без зайвої напруги, як личить. Також, за цей час я навчився дещо краще користуватись ковальським спорядженням, батько приклав усіх зусиль, аби навчити мене усьому, що він знав, у найкоротші терміни, завдяки чому ремонт чи створення зброї більше не були проблемою, хоча якість була далеко не найкращою.

Весь цей час, плащ мій лежав під моїм ліжком, а відмички – у моєму підсумку. Слава Урлану, ніхто в моїх речах не порпається і прибираю під своїм ліжком я сам. Якщо б мати чи батько знайшли ці речі, то мені б... було непереливки. Мені від однієї думки про це починають боліти сідниці, а що було б, якщо б батьки знайшли ці речі? Ось і я про це. Ні, плащ і відмички були у надійному місці. Вони чекали свого часу.

Цей час прийшов доволі швидко. Звісно, я не висидів весь місяць, про який говорив Грандел. Наша розмова була у квітні, числа тринадцятого-шістнадцятого, точної дати не скажу, але вже після мого вісімнадцятого дня народження, що ми святкували двадцять шостого квітня, я став задумуватись, як вибратись з дому незамітно. Так, на момент, коли я працював на Шарлама, мені було майже вісімнадцять. Я просто округлив, щоб не говорити "вісімнадцять без тижня" чи щось таке. І ось, прийшов травень. Прекрасний місяць, який з перших днів порадував нас жаркою погодою, а також фестивалями. Шкода лише, що мені було не до свята, навіть коли друзі кликали прогулятись.

Я працював у кузні, а по ночам практикувався у крадіжках та відкриванні замків. Мене перестали замічати, тінь стала для мене хорошим сховком, а руки більше не тремтіли, коли я брався за "знаряддя праці". І ось, теплим травневим вечором промайнула лише одна думка: «Пора!». Прийшов час навідатись до Шарлама і забрати те, що належить мені. Щоправда, йти туди без зброї було божевіллям, а пропажу меча батько замітив би одразу, тому я взяв хорошого дрючка, щоб при необхідності оглушити охоронця чи зміюку Шарлама. Все було готово, весь інвентар крадія, але потім я усвідомив, що чіткого плану у мене нема. Я не знав, де і що лежить, де варта ходить, я навіть не провів попередньої розвідки. Помилка новачка, але відкладати діло я вже не збирався. Просто вирішив діяти надзвичайно обережно, а якщо мене побачать і почнеться переслідування - відразу втік би до лісу, щоб вони ганялись за мною там. Впіймати крадія у старому лісі, де ще й феї можуть ввести в оману, не видавалось мені реальним.

План був, імпровізувати я умів, а тому, щойно тато вернувся до роботи, коли почало заходити сонце, я вирішив покинути дім. Одягнувши плаща та прикривши лице капюшоном з маскою, я зупинився напроти дзеркала, сам не розуміючи, кого там бачу. Темна постать в чорні одежі, прикрита плащем, а в карих очах чітко було видно страх. Хоча я цього не відчував, серце не калатало, я все ще боявся, сам того не розуміючи. Дивне відчуття, але я вирішив просто проігнорувати його та зайнятись своїм зовнішнім виглядом. 

Чорне, як смола, волосся спадало на плечі, тому я вирішив зав’язати його в хвостик, щоб його можна було сховати під каптуром, адже воно могло видати мене. Не варто давати сторожі зайвих прикмет злочинця, а особливо якщо настільки чорне волосся - рідкість у наших краях. Мінімізувати усі ризики, ось перший закон злочинця. Зробити все, щоб тебе не впіймали і не зуміли опізнати. Чесно кажучи, я навіть подумав, що варто волосся обрізати, але з цим не квапився. Мені подобалось саме довге волосся.

Попри усю підготовку, сумніви все ще виникали у моєму серці. Змагались між собою мої демони та янголи. Одні казали послухатись батька, а інші - забути про все та обчистити дім Шарлама, бажано від підвалу і до стріхи. Звісно, схилитись до думки дрібного покидька з рогами було заманливим, оскільки я був переконаний, що там багатств було не просто багато, а буквально море, але вирішив спинитись на "золотій середині". Вкрасти лише те, що я рахував за своє. «Якщо я цього не зроблю, то мій батько й дальше буде гарувати, як проклятий, в цій кузні, а я ніколи не покину цього міста.» - подумав я, щоб дещо мотивувати себе, і набравшись сміливості вийшов з дому.

Я вийшов з дому і одразу ж пішов до головної площі, поміж будиночки. І знову я застав ту ж саму картину, що й того вечора, коли вертався від Шарлама. Люди заполонили вулиці, всюди музика, вистави, а діти ловили хрущів. Багато купців і артистів зібралося на головній площі Орлека, через що пройти до хати Глави Шарлама незаміченим не складало ніяких труднощів. Хто у цьому натовпі замітить чоловіка в каптурі, особливо якщо поволі почали клубитись хмари? Та й людей в каптурах було багато, тому затримувати мене навіть не намагались. Якщо і проходив повз сторожу, то вони лише презирливо дивились, лаючи мене, сприймаючи за якогось найманця. Смішно. Лаяти тих, хто отримує за таку ж саму роботу у рази більше - прекрасний прояв людської заздрості. 

Звісно, я успішно добрався до дому Шарлама і одразу обійшов його. Позаду людей не було, а тому я лише радісно усміхнувся, розуміючи що це - ідеальний шанс для проникнення. Варто лише було знайти шлях всередину, а далі вже не дуже проблематично обчистити кілька кімнат. Я пройшовся вздовж задньої стіни дому, поправив каптура та маску і почав шукати шляхи для проникнення в хату, окрім тих, що я підмітив раніше. Звісно, нічого нового не знайшлось, але... балкон був для мене закритий. Фізична форма не дозволяла вилізти на нього. Ось мінуси буття слабаком. Всього я найшов два входи, через які я міг проникнути незаміченим, а саме: двері до підвального приміщення і вікна. Нажаль інших шляхів я не найшов.

Потрібно було оглянути обидва входи, щоб визначитись, який буде кращим, що я і зробив. Спершу, я підійшов до крайнього вікна, чомусь був переконаний, що центральні вікна кимось охороняються, і побачив, що там знаходились мітли, відра, швабри і багато чого ще. Кімната була вузенькою і темною, так що я міг там заховатися від охорони за скринями, накрившись плащем. Хороший варіант, як для першого кроку, але залишався ще один вхід – до підвалу.

Я дістав відмички і почав підбирати, якою було б краще скористатися для навісного замка, що відділяв мене від багатств підвалу. Після чотирьох хвилин розваг з замком, я таки зумів відкрити його, але в підвалі було дуже темно, що доводилось ходити буквально на дотик. Зрозумівши, що з цього нічого хорошого не вийде, нічого для освітлення я не захопив, я виліз з підвалу і попрямував до вікна, в яке я вже заглядав перед тим. Пропхавши тоненьку фанерку в щілину під вікном і здійснивши кілька маніпуляцій, я відчинив його і обережно, оглядаючись по сторонам, вліз у приміщення. Перший успіх.

Щойно опинився в середині, я зачинив вікно, глянув де можна краще сховатись, якщо випадково попадусь комусь на очі, і на носочках попрямував до дверей, щоб мене не було чути. Спочатку я хотів відкрити двері і піти далі, але подумав, що хтось може опинитись поряд. Так легко попастись міг лише дурень, а тому вирішив глянути, що робиться у наступній кімнаті, через замкову щілину.

Через щілину я побачив, що двері виводять до кімнати слуг, там було багато ліжок і кілька шафок та тумбочок, але нікого поряд не було, тому я обережно відкрив двері і зайшов в кімнату. Кімнатка була невеликою, навіть трохи тісною, особливо для такої кількості людей, на яку вона була розрахована. Все багатство тут складало по п’ять ліжок, шаф, тумбочок і скринь. Місця же ж для умивання, чи хоча б невеликої розминки не було. Ще тісніше, ніж у коморі. «Так ось що значить працювати на багатія? Скільки ж він платить своїм слугам?» - промайнуло в мене в голові.

Довго озиратись я не став, а тому одразу вирішив глянути у замочну щілину наступних дверей, аж раптом почув, як скрипнула підлога. Скрип лунав з протилежної сторони дверей, сильно мене налякавши, і відразу кинувся в комірчину, сів за скринею і накрився плащем, прикидаючись чи то ящиком, чи то гігантським відром. Проте, ніхто так і не відчинив дверей навіть через кілька хвилин, і я виліз з-за скрині. Хоча я на той момент тільки проник в дім, лише почав оглядатись довкола, але вже встиг перелякатися не на жарт. Крадій з мене, як з тата - балерина. 

Тихенько, крадучись, я ввійшов до головної зали і почав обшукувати кімнату за кімнатою. Шукав будь-що цінне і не дуже громіздке, але таких речей не було. Ні монет, ні прикрас, ні навіть шматочка срібла чи золота. Так, гарно оздоблені кімнати, велика кухня, досить велика банкетна зала, але ніде не було чогось, що б влізло мені у кишеню і мало певну вартість. З цього я зробив висновок, що скарби він добре заховав, а може просто тримав у своїй кімнаті чи у кабінеті. Довелось шукати далі і обійшовши половину маєтку, я таки наткнувся на кімнату господаря.

Спершу, я хотів увійти всередину тихенько, вирубити дрючком Шарлама і тоді подивитися, чи є чим набити свої кишені, але почув з-за дверей крик: «Я просив принести звітність за цей місяць, а не список з потрібним обладнанням! Якщо Нормар ще раз замість звітності дасть оцю купу паперу, я тебе нею нагодую і відправлю до твого дорогого братика, щоб знав як клянчити в мене, а не приносити прибуток! Пішла звідси, погань!»

Я, звісно, вчергове переконався, що Шарлам - тварюка, що не варта життя, але хто ж знав, що відбудеться наступної миті. Щойно я хотів увірватись всередину, як почув кроки і вирішив сховатись за однією з статуй. Сховок я найшов вчасно, оскільки через мить з кабінету вибігла заплакана служанка, тримаючись за руку. Я її розгледіти не встиг, але примітив, що вона була поранена, оскільки за нею залишалися криваві сліди. Спершу я дещо розгубився, але потім мене охопив такий гнів, що щоки аж горіли від злості, а руки чесалися задушити цю гниду Шарлама, але чомусь я пішов не до кімнати мера, а за цією служаночкою, ніби щось потягнуло мене за нею. Наче щось... штовхнуло у її сторону.

Не маючи змоги чинити супротиву цьому бажанню, я став бігти за нею, навіть не розуміючи, для чого я це роблю. Я повинен був просто обікрасти Шарлама і зникнути, без всяких пригод, але все пішло не по плану, чому я несказанно радий згодом. Служанка вбігла до тієї кімнати, з якої я прийшов, і почала бинтувати руку, навіть без попередньої обробки ліками, лише поливаючи рану сльозами. Шарлам ввіткнув вилку в долоню цієї бідолашної дівчини, але загалом вона була ціла, без слідів побиття, що вже було добре. Кров з руки скапувала на біле простирадло, а бідна служанка ридала чи то від болю, чи то від образи на таку важку долю, а у мене в серці творилось щось незрозуміле. Я не бачив її обличчя, я не був знайомим з нею, але щось казало мені, що я повинен підійти до цієї дівчини. Дивне, невідоме мені відчуття змусило зробити мене божевільний крок. Я підійшов до неї ззаду і швиденько затулив їй рота долонею, щоб вона не здійняла галасу, після чого прошепотів. 

-Не бійся, я не нашкоджу тобі. Кивни, якщо ти не будеш кричати, коли я заберу руку, - я намагався сказати це якомога більш лагідно, але голос мій мимоволі тремтів.

Вона також вся тряслась зі страху, але таки кивнула і я опустив руку. Вона не кричала і не просила не вбивати її, а просто повернулась і подивилась мені в очі. В темряві цієї кімнатки я не міг добре її роздивитися, але я назавжди запам’ятав її великі карі очі, що були ясними і здавалось, що вони дивляться не на мене, а у саму мою душу. Раптом я відчув, що трошки розчервонівся, але не міг відірватися від її прекрасних глибоких очей, нічого більше не замічаючи, наче зупинився час. Вона підняла руку і наче зачарована протягнула її, щоб зняти з мене маску, але я одразу її зупинив, дістав мішечок з травами, який я завжди ношу з собою, оскільки в кузні є чим порізатись, і подав їй.

-Ось, візьми. Це лікувальні трави. Вони загоять твої рани досить швидко, а біль і запалення пропадуть через півгодини.

-Дякую вам. – сказала дівчина, злегка поклонившись. 

Голос її був надзвичайно ніжним і лився, як чиста водиця, насолоджувався б ним цілу вічність, але в мене не було часу на те, щоб сидіти і теревенити. Хоча я б з задоволенням послухав, як вона співає. Її голос був створений для цього, готовий присягнутись, що це так. Створений для співу, для сміху, для того, щоб заспокоювати чужі серця і нести радість.

-Де решта слуг? – різко запитав я, отямившись від її чарів. 

-Працюють по дому, а дехто в місті скупляється. Ви тут, щоб пограбувати мого господаря чи вбити його? – спитала незнайомка, але вже не ніжним і рівномірним, а холодним і тремтячим голосом, наче вона сама боялась власного питання.

Не важко було здогадатись, скільки він їй вчинив кривди, що вона стала над цим задумуватись. Вона справді хотіла його смерті, це було видно по очам, навіть попри страх, який переважав над всім. Мені було жаль її розчаровувати, але іншого виходу не було. Я не збирався вбивати людину, без особливої причини, навіть якщо це був покидьок, що обкрадав людей і знущався над ними. 

-Я не хочу нікого вбивати, але за те що він робить з своїми робітниками він поплатиться і своїм добром, і здоров’ям. Я ось чого не розумію: чому ти працюєш на нього? В тебе, як я зрозумів з розмови, є брат. Чому ви не втечете з міста, або не розпочнете власне діло?

-Для власного діла потрібен дозвіл міського голови і кошти, а в нас ні того, ні іншого немає. А втекти ми б і раді, але куди? Гобліни бігають по дорогах, в лісах і перехоплюють мандрівників, та й без дому лишатися в чужому місті також неможна. І мій господар не відпустить нас просто так. Відразу пошле гвардійців за нами і вб’ють або мене, або Нормара. - у розпачі промовляла дівчина, змушуючи моє серце защемити. 

-Як тебе звуть, кароока? – спитав я, легенько посміхнувшись.

Звісно, було дуже неспораведливо питати її ім'я і не показувати своє обличчя. Якщо я вимагав від неї довіритись мені, то і сам повинен був проявити певну довіру. Усвідомивши це, завдяки її невпевненому погляду, я вирішив зняти маску. Я був впевнений, що вона не здала б мене сторожі за жодних обставин. Якась дурна, сліпа віра, яку неможливо було пояснити логічно, якось аргументувати.  Це було чисто моє бажання. Я хотів, щоб вона побачила, що мені можна довіряти, але моя дія її сильно здивувала, хоча очей вона не відвела. Дівчина уважно дивилась на моє, освітлюване місячним сяйвом, що пробивалось з вузенького вікна, обличчя, наче намагаючись запам'ятати кожну лінію і кожну рису. При цьому, її очі дивно сяяли, але тоді я ще не міг зрозуміти, що це означало. Хе-хе. Юнацька недосвідченість. Вроді вже давно повнолітній, а такий далекий від світу. 

-Лаіріель. Мене звуть Лаіріель.- відповіла вона, - А вас?

-Я назвусь потім, Лаіріель. Обіцяю, я поможу тобі і твоєму братові вибратися звідси. Головне не плач, сльози твоїх очей не прикрашають. – якомога лагідніше сказав я і легенько витер слізки з її обличчя. – Слухай, може тут є якась свічка чи світильник? Темно, хоч око виколи. 

Без зайвих питань, дівчина швиденько пішла в комірку, де я раніше ховався, і вийшла з запаленою свічкою в руках. Лише тоді я зумів добре роздивитись цю красуню. Була це дівчина приблизно мого віку, середнього росту, хоча біля мене вона здавалася зовсім низенькою, чорняво-каштанове волосся спадало на плечі, а лице було ніжне і прекрасне, як польова квіточка серед жита. Бліді губи не сильно виділялись на фоні білосніжної шкіри, але все ж її легенька посмішка була неймовірно яскравою. Ніс прямий і трішки довгуватий, але це ніяк не псувало її зовнішність. Брови тоненькі, густі, але схоже вона сама придала їм такої форми. Тоненька талія, маленькі груди, ніжні та маленькі руки, - ну просто все в ній було ідеальним. Якщо ж говорити про загальне враження, то я міг впевнено сказати, що навіть у важкі часи вона залишалась жінкою і доглядала за собою. Звісно, одежа на ній була службова: білий фартух та комір, чорне плаття. Максимально простий наряд.

Щоб хоча б якось приховати свою розгубленість, ну дуже вже вона мені сподобалась, потрібно було діяти. Я взявся за її руку, розмотав бинти і став повільно, обережно обробляти її ранки травами, після чого відірвав трішки тканини від плаща і знову перебинтував руку. Просто бинтів більше не було, а старими якось не дуже хотілось користуватись. Від них дивно пахло сирістю та грибком. Дивлячись на те, з якою обережністю я перемотую її руку, Лаіріель трішки зачервонілась, але не стала ховати цього, а навпаки - щиро усміхнулась. Серце затрепетало в грудях від її прекрасної посмішки, але я старався не показувати цього на обличчі і одразу опустив голову, прикидаючись зосередженим на перев'язці.

-Так ти знаєш, де зберігає грошенята ця погань?

-Так, звичайно. Більшість він тримає в себе в кімнаті, у позолоченій шкатулці, але частину він заховав, судячи по його словам.

«Підслуховувала значить?»: - промайнула думка у мене в голові.

-Добре. Дуже добре. Значить так, знайди брата, йдіть до головної площі, а звідти - до західних воріт. По дорозі ви наткнетесь на кузню. Там працює мій батько. Скажете йому: «іскри – це наше життя і він найшов свої», - і сховаєтесь в Грандела. Якщо він спитає, де я, то нічого не говоріть. Я постараюсь незаміченим забрати побільше добра і прибігти до вас. Тоді, якщо мене не замітять, я виведу вас з міста, а сам повернусь додому. Якщо ж мене побачать, то доведеться мені з вами тікати.

-Добре, але прошу тебе, будь обережний. Я не хочу, щоб ти постраждав через мене. – сказала Лаіріель і знову заплакала.

-Ну що ж ти так? Я буду цілий і вернусь до Грандела, як тільки зможу. Йди. Скажеш на вході охороні, що тебе послали забирати документи, ті що потрібні Шарламу, а я вилізу через вікно. Можливо, я тільки зранку вернусь додому, так що можете заночувати на моєму ліжку. А тепер біжи.

Не знаю, чим я думав, коли говорив їй, куди йти... взагалі не розумію, про що я думав тієї миті, але щойно дівчина зникла за дверима, як я вмастив собі добряче по обличчю. Який дурень. Дав зачарувати себе. Проте... вона була прекрасна. Справді, просто неймовірно красива. Проте, довго сидіти, літаючи у мріях, часу у мене не було, а тому я направився до кімнати Шарлама. Потрібно було закінчити те, що я почав.

Я йшов через пітьму коридорів і крок за кроком переступав закони нашого міста, закони моралі. А все через те, що я хотів вирватись з клітки, що зветься "Орлек" і врятувати одну прекрасну леді. Юнацький запал і повна безвідповідальність. Вони відрізали мені дорогу назад, змушуючи моє серце об'єднатись з довколишньою темрявою. Та невпевненість, що кілька хвилин тому змушувала мене оглядатись назад, зникла без сліду. залишивши лише шлях вперед. Так я дійшов до дверей кімнати Шарлама, але заходити не квапився. Обдумавши усі можливі варіанти, а також можливість того, що я зіштовхнусь з ним, коли він виходитиме з кімнати, я зрозумів, що дрючок був такою собі зброєю. Ним сильно погрожувати не вийде, як і відбиватись від сторожі, що могла збігтись на шум. Потрібно було знайти кращу зброю, що я і зробив одразу, кинувши погляд на стіну. Шарлам, будучи колекціонером, любив збирати мечі різних держав, щити, а також обладунки, завдяки чому, прямо поряд з дверима висів щит і два меча. Так, це були декоративні щит та мечі, але з металу. Навіть тупий меч міг слугувати за зброю у відчайдушній ситуації, а тому я одразу зняв одного, глянув на доволі гостре лезо і тихо відкрив двері.

Озирнувшись по сторонам, я спершу здивувався скромності кімнати господаря маєтку, а також її розмірам. Так, звісно, це не була тісна спальня, де навіть меблів не поставиш, але і не просторе приміщення, у якому між столом і ліжком метрів п'ятнадцять. Велике ліжко з балдахіном, кілька малих тумбочок, шафа, столики для квітів, кілька вітрин з прикрасами, велика тумба з одежею, обабіч якої стояли ще шафи, вітрини з колекційною зброєю, книжні полички, письмовий столик, обідній столик, три м'яких крісла, одне з яких було розташовано навпроти каміну, кілька стільців та кілька підсвічників, що освічували приміщення. Сам же ж Шарлам сидів у кріслі навпроти каміну, курячи люльки. Я вже подумав, що він мене не замітив, тому хотів підкрастись і вкрасти шкатулку, яка лежала на тумбі біля ліжка, але раптом він встав з крісла і обернувся до мене. Почувши скрип, я й сам різко повернувся до нього, вихопивши меча з-за поясу. Переляк, який я пережив в той момент, важко описати словами, але можна було порівняти з переляком кролика перед вовком. Худого кролика з гострими зубами перед товстим вовком. 

-Багато шуму, як для крадія. Перший раз на ділі, чи що? – насміхаючись говорив старий, ховаючи руки за спиною. – Якщо ти за грішми, то всі в шкатулці.

Чомусь, я був впевнений, що попри спокій у голосі, Шарлам боявся мене. Ну, інакше у нього не було б причин одразу розповідати мені про те, де його скарби. Не знаю, звідки взялась у мене ця наївність і віра в те, що він не закричить. Я просто підійшов до тумби і відкрив шкатулку, навіть не оглядаючись назад, але щойно я побачив те, що там було всередині, як завмер, забувши про усе довкола. Там було біля двох сотень золотих монет і всього лише одна срібна, що виглядала дуже підозріло. Я вперше в житті бачив таке багатство, на цю суму можна було жити і жити в своє задоволення. Я навіть забув, що хотів забрати лише двадцять срібних монет. Одразу взяв шкатулку і вже збирався втікати з нею з дому, уявляючи собі невеличкий дім у великому місті, кількох слуг, що доглядатимуть за батьками, а також безмежний світ, що відкривався перед мною, як раптом Шарлам дістав з-за спини якусь небачену раніше штуку.

Якась витягнута злегка палка, з металевими частинами і отвором спереду. Дивна річ. Дуже дивна, але від неї я відчував небезпеку. Я хотів кинутись кудись у сторону, але було вже надто пізно. Шарлам натиснув на гачок, з діри вискочило полум’я і пролунав оглушливий, як удар грому, звук. Перш ніж я встиг зрозуміти хоча б щось, мене відкинуло до стіни і плече пронизав різкий біль. Він був такий сильний і раптовий, що аж в очах потемніло, я подумав що втрачу свідомість, але таки зумів взяти себе у руки. Шкатулка впала, з неї вилетіли всі монети, розлітаючись у різні сторони, а Шарлам лише злорадно реготав. Я знав, що на цей шум збіжиться охорона, тому не на жарт перелякався.

-Ну що, падлюко, ще живий? Перший раз пістолета побачив, так? - самовдоволено промовляв старий виродок, готуючись до нового пострілу. - Гноми роблять прекрасну зброю, але продають її тільки своїм, так що мені довелося її вкрасти. Я стільки сил потратив на це, що тепер мене не раді бачити в Нарн-громі, але це і не важливо. Проте, хто міг подумати, що дорогоцінна частина моєї колекції колись врятує моє багатство? 

Розуміючи, що наступний постріл буде куди більш точним, я став збирати залишки і сміливості. Я не міг загинути там. Не міг і не хотів. Я ще надто мало всього бачив, ще стільки всього міг зробити з таким багатством на руках. Просто здатись я не міг. Щойно Шарлам дістав невелику металеву кульку з кишені, як я різко піднявся і стрімголов побіг до нього, міцно стискаючи меча. Мій розум застелила лише одна думка - вижити за будь-яку ціну, Переборюючи біль, я зірвався на рівні ноги і побіг до Шарлама, чого він ніяк не сподівався. У мене був лише один шанс, один удар і я наніс його прямо по руці Шарлама, що тримала пістолета, чи як він там назвав ту штуку. Швидкий і точний удар, що відділив кисть з зброєю від тіла.

Кров залила усе довкола, у тому числі і моє обличчя, а кисть покидька відлетіла до дверей. Шарлам несамовито закричав від болю, падаючи на коліна, аби підняти цілою рукою зброю, але я швидко відштовхнув його, підняв пістолета і кинувся збирати ту частину золота, що все ще лежала купкою біля шкатулки. Все, що я зумів зібрати - близько п'ятдесяти золотих монет і одну срібну, після чого ще раз кинув погляд на Шарлама і вибіг з кімнати, у напрямку спуску на перший поверх.

Звісно, спокійно покинути маєток я не зміг, оскільки сторожа вже бігла на другий поверх. Мені довелось сховатись в одній з кімнат, перечекати, поки всі пройдуть повз мене, після чого я таки спустився донизу, але і там на мене чекав сюрприз. На виході з маєтку мене вже чекала охорона, а тому з парадного виходу я б цей маєток не покинув, але і спуститись донизу, не привернувши їхньої уваги я не міг. Довелось нагло пробігти у них перед носом і вони одразу ж побігли за мною. Якщо б не рана, то я б спустився з другого поверху через балкон, біс вони б мене впіймали, але тепер я трішки запанікував. Довелось вийти тим же ж шляхом, яким я і заліз у маєток. Я вистрибнув через вікно і зник за першим кутком, радіючи тому, що варта в обладунках не могла так спритно стрибати, але все ще з насторогою озирався, блукаючи по вуличкам.

Вертатися додому було небезпечно, оскільки вони могли прочісувати вулиці, а я ще й залишав по собі кривавий слід. Залишався один варіант - амбар, де я і заховався відразу в сіні. Хороший варіант, щоб перечекати, але потрібно ще було спинити кровотечу. В той момент я пожалів, що віддав весь мішок з травами Лаіріель, але діватись не було куди, тому я відрізав від плаща ще кусок тканини і перев’язав плече, хоча далось це мені дуже важко. І ось пройшла година, але я все ще чув крики і шум за дверима амбару. Оскільки пошуки ще тривали і найти мене могли в будь-який момент, я вирішив переховуватись в темряві і пробувати пробиратися додому. Ще довше сидіти в сіні я не міг, а інакше втратив би свідомість через крововтрату, а можливо б просто і вмер. І ось, коли я вже хотів вилізти з скирти, як раптом хтось закричав:«Стояти! Хто тут!?», – і я давай втікати з амбару, ледь не вибивши двері. 

Я не бачив, куди мене несли ноги, я не встигав слідкувати за шляхом. Просто біг, наче за мною гнався сам Хурнор, не озираючись назад. Головне було забратись якомога далі, сховатись десь, де мене не знайдуть, чи де просто не будуть шукати. І ось, на останній думці я себе і спіймав. Де не будуть шукати? Якщо я почну петляти вулицями, то ніхто не зрозуміє, коли я зник, а тим часом я зумію просто відсидітись у чиїйсь хаті. Варіант безвідмовний, якщо правильно все зробити, а тому я одразу ж почав кружляти між хатами, що таки дозволило мені дещо відірватись від сторожі. Розуміючи, що обігнав їх на два повороти, я одразу забіг в перший дім, що мені трапився, сподіваючись, що там всі вже сплять, або хоча б нікого вдома нема, але ці сподівання були марними. У цій домівці саме збиралась спати ціла сім’я: мати, батько, бабця і п’ятеро дітей.

Щойно я увірвався до хатини, як батько швидко заховав за собою всіх дітей і жінок, а сам взяв кочергу. Дивлячись на його руки, вони були міцні, м'язисті, я буквально відчував, як та кочерга гнеться об мій хребет, але чоловік не квапився відбиватись від наглого крадія, що увірвався до його дому. Навпаки, він закрив собою свою рідню, не відводячи очей від мого покривавленого меча, і тримав кочергу, наче меча. Одразу видно, минуле його пов'язано з військовим ділом. 

-Якщо ти прийшов грабувати нас, то даремно, нічого немає. Шарлам не виплатив зарплати за місяць, тому я звільнився. Грошей нема. – сказав чоловік спокійним голосом, але все ще не опускаючи кочергу. - Його і йдіть грабувати. 

-Дядьку, не збираюсь я вас грабувати, повірте. Мені тільки сховатися від охорони потрібно, бо женуться за мною ще від маєтку міського голови. Прошу, можна поки що заховатись тут? – спитав я через силу, тримаючись за плече, яке дедалі сильніше починало боліти. - Буквально на кілька хвилин, я піду, щойно пройдуть повз його пси. 

-Ти біжиш з маєтку? Так ти на багатство Шарлама спокусився? – здивовано спитала бабця, але у її старечому голосі я не відчував настороги, а захоплення, наче вона справді була рада, що я пограбував того мерзотника.

-Не зовсім. Я хотів забрати те, що він завинив мені за місяць роботи, але він замітив мене та вистрілив з якогось пістолету, хоча тепер він більше красти багато не зможе, без руки то. – дещо хвалькувато відповів я, простягнувши цю чудернацьку, вкриту кров'ю зброю чоловіку. - Гроші також вкрав. 

-Ти відрубав руку Шарламу?! Справді!? - здивовано спитав чоловік, а коли я підтвердив свої слова коротким кивком, він аж підстрибнув на радощах. - Сучий ж ти сину! І ще й живий стоїш! Прям таки герой! Залишайся тут скільки потрібно. Якщо прийде охорона, то заховаєшся до підвалу. 

Ці слова стали для мене справжнім порятунком. Мені наче камінь з душі впав. Хоч хтось, кому я міг довіритись. Чергова наївна думка, але я не міг не повірити їхній щирості. Вони справді раділи, що Шарлам нарешті отримав хоча б якусь розплату, а все завдяки мені. Звісно, ця сім'я прийняла мене, як рідного, завдяки чому я був врятований. Кілька хвилин на перепочинок - все, що мені потрібно було у той момент, аби я зумів повернутись додому. Звісно, я не був невдячною скотиною. За добре діло, я хотів якось віддячити їм, але як?

-Дякую вам, дуже дякую. – вклонившись відповів я, беручи келих з водою, що мені його подала бабця, і поклав п’ять золотих на стіл, як плату за порятунок. – Оскільки ви також жертва Шарлама, то думаю, що частка багатств належить і вашій сім'ї. Якщо ж вам таки кортить працювати, то старий коваль Грандел скоро буде шукати собі учня. Можливо вам повезе і ви зможете з ним спрацюватися.

-П’ять золотих і робота?! Юначе, дуже дякую за твою щедрість. Я колись тобі відплачу за доброту. – мовив, поклонившись, чоловік, не ставши лицемірно відмовлятись від бажаного золота, що мені подобалось у ньому. 

-Не варто, добрий чоловіче. Це твоя заслужена зарплатня за твою роботу на цього жадного біса. - з усмішкою сказав я, мимоволі махнувши раненою рукою.

Гострий біль швидко змусив мене пожаліти про це. Він був таким раптовим та таким сильним, що у мене аж в очах потемніло і підкосились ноги. Я впав, як дошка, на підлогу, хоча мені все ще пощастило залишатись при свідомості. Сил, щоб самому піднятись, в мене вже не було, ймовірно біль та кровотеча повністю вимотали мене, але не лише я вмію бути вдячним. Побачивши, що я гепнувся на землю, до мене швидко збіглася вся сім’я, допомагаючи мені піднятись на ноги. Вони одразу ж посадили мене на лавочку біля столу, після чого молода жінка побігла до комори, поки чоловік сів біля мене і глянув на моє плече. Я й не замітив, як пов'язка розв'язалась і з рани знову задзюрчала кров.

-Ну ти й налякав нас, юначе. - промовив чоловік, допомагаючи мені зняти сорочку. - Дай-но моя жінка огляне тебе. Зараз підлікуємо. 

-Дякую. Я б і сам підлатав себе, але мій мішечок з травами вдома. Скажи, як тебе звуть, добродію? 

-Мене звуть Ларганом, жінку – Гінара, а мати мою – Горона.

-Приємно познайомитись. Молитимусь Урлану, щоб вашу сім'ю він беріг. 

-Немає чого молитись. Якщо б ти не від Шарлама втікав, то давно б вже за двері виставили. Ми допомагаємо тобі лише через те, що ти показав нам, що влада Шарлама не безмежна. Можливо тепер люди виберуть нового мера і все майно нинішнього глави міста відійде в скарбницю.

-Було б добре, адже в нього там золотих монет ще з пару сотень лежить. Я ось тільки одну найшов срібну монетку. – сказав я і показав Ларгану її, аби той також відчув те здивування, що і я тоді, коли побачив її, але чоловік лише нахмурився, побачивши цю монету. 

-Срібну говориш? Ану, дай мені її сюди. 

Не розуміючи, що Ларган такого побачив у монеті, я передав її чоловіку, Звісно, він одразу став уважно її оглядати, після чого поклав на долоню, наче перевіряючи вагу, взяв на зуб і лише після того передав мені, але куди більш обережно, ніж брав її. Тим часом, Гінара перев’язала мені рану і заліпила лікувальними травами рану, що одразу ж вгамувало біль і дозволило мені вдихнути на повні груди. Звісно, чоловік не квапився говорити, він наче щось обмірковував, але глянувши мені у очі, все ж таки вирішив розповісти правду. 

-Молодий ти, ось і не бачив ще таких металів. Платина це. Я на шахті все життя пропрацював, так що точно знаю, що це платина. Така монетка варта сотні золотих. Вона трішки віддає синявою, в той час, як срібло має чистий колір.

-Платина? - я спершу не повірив словам Ларгана, але коли він кивнув, я не зумів стримати щасливої посмішки. - Схоже я забрав більше ніж планував. Ну раз так, то за те що розказав мені про це, ще з п’ять золотих зобов’язаний дати вам, як винагороду. 

-Дуже дякую тобі. Цього хватить на дуже довго. Ми ніколи не забудемо твоєї доброти.

-І я не забуду вашої. - схиливши голову сказав я, після чого злегка порухав плечем, аби зрозуміти, у якому я стані. - Дякую, що полікували мене, але мені вже пора. Потрібно квапитись, поки вартові не почали перевіряти домівки. 

-Ну що ж, тоді нам пора попрощатись. Сподіваюсь, ми ще побачимось і я буду радий назвати тебе другом своєї сім’ї. 

-Якщо ви таки підете працювати ковалем, то нехай Аног закаляє ваш метал і береже вашу сім’ю. – промовив я, подивився через вікно чи нема кого поряд і вийшов на вулицю.

Звісно, йшов я неквапливо, аби кроки були якомога тихішими, але впевнено, аби не привертати до себе зайвої уваги, щоправа кожного разу, що я бачив факели, у мене аж серце завмирало. Я вже думав, що зараз кинуться на мене, але зазвичай усі проходили повз. Лише у випадках, коли я чув не поодинокі кроки, а цілу ораву, що гупала, наче коні, мені доводилось ховатись, оскільки ці вже могли мене загребти з собою. Таким чином, іноді повільно крокуючи, а іноді і перебіжками від хати до хати, я таки добрався додому. До рідних стін, що були моєю цитаделлю. Проте, замість того щоб зайти додому, я оглянув майстерню, щоб зрозуміти, наскільки давно тато покинув її, і заглянув до хати через вікно, щоб з'ясувати, який у нього настрій. Ну, звісно, хотілось дізнатись, чи повернулась уже матінка з гулянки. Так, її запросили бути помічницею нареченої, як досвідчену жінку. Це одна з наших традицій, для чоловіка обирають есмітів - представників Покровителів, що дають свої благословення, а для жінок - елмій, які стають помічницями нареченої і також дають благословення від імені Покровителів. Основними Покровителями, що повинні схвалити шлюб, являються Вальдар - Покровитель Відданості та Хоробрості, а також Лілія - Покровитель Кохання. Перша пара у Армінських рівнинах. Більш детально у це не буду вдаватись, але часто елмії повинні залишатись біля нареченої цілодобово, готуючи її до весілля. 

Мами й справді не було вдома, але тато вже сидів, весь такий насуплений, розмовляючи з кимось. Дещо змінивши ракурс огляду, я побачив, що навпроти нього сидить Лаіріель, що вже переодягнулась у простеньке сіре плаття, з її братом. Не сторожа, слава Урлану. Розуміючи, що там нічого мені не загрожує, я зі спокійною душею ввійшов у дім і тоді добряче роздивився Нормара - брата Лаіріель. Це був досить кремезний молодий чоловік, коротка світла борода прикрашала його обличчя, а світле волосся спадало трохи нижче вух. Його обличчя було видовженим, щелепи дещо широкими і навіть трішки квадратними, але попри досить серйозний вигляд, його світло-сині очі залишались неймовірно щирими та добрими. Взагалі, він був досить симпатичним, лише ніс картоплиною змушував мене злегка посміхатись. Його ніс не вписувався у загальний образ взагалі.  А щодо одежі, то на ньому були лише легкі штани, сорочка та потерті черевики, все у пилі та подерте. Скоріше за все, у цьому одязі він працював в шахті та вирішив не міняти одежу. Вирішив. Знаючи Шарлама, у Нормара певно грошей не було, щоб купити одежу і для Лаіріель, і для себе. 

-Батьку, перш ніж бити по обличчю, хоча б послухай мене. – вигукнув прищурившись я і відразу втягнув шию, ніби хотів заховатися, як черепаха в панцир.

-Дурень! Ти такий дурень! Знав би, прибив би ще немовлям! – кричав старий вогнебородий велетень, щойно почув мої слова. – Ти ж міг загинути! Тебе могли поранити! Якого біса ти поліз до нього?! Хотів гроші свої забрати?! Хотів креслення купити у гномів?! Я ж тобі говорив! 

-Я знаю, знаю, але ти лише глянь, що я знайшов у цього покидька! - мовив я і показав йому пістолета. - Як на мене, це куди цінніше того золота, що я забрав у нього. 

-Що це? - злегка здивовано спитав Грандел, беручи у руки зброю, аж раптом він завмер, бубнячи собі  під носа наступні слова. - Я знаю цей стиль. Пахне порохом. Невже вони таки зробили вогнепальну зброю? 

-Це те, що ти хотів отримати давним давно. Зброя гномів. Я незнаю як вона працює, але ти точно розберешся. – промовив я і весело посміхнувся.

-Я знаю, що це зброя гномів! Я впізнаю всяку зброю, що вони зробили! Я знаю їхній почерк краще, ніж ти можеш собі уявити! Прокляття, як лише вони це зробили? Коли я говорив, що це можливо... так. Потрібно... розібрати його і вивчити. - занурившись у роботу став бубніти тато, оглядаючи пістолета, після чого глянув на мене. - Пістоль. Саме так називали цю річ, коли вона була лише на папері.

-Не пістолет?

-Пістолет? В когось рот кривий, що він нормально вимовити не може слово. Пістоль.

-Зможеш створити ще такий?

-Звісно, що так. Потрібно два-три дні, аби я розібрався у принципі роботи і в матеріалах. Але ти, малий негідник. Таки зумів мене здивувати. Кажеш, у Шарлама вкрав?

-Ну не те щоб вкрав. -- дещо винувато протягнув я. - Він вистрелив з нього і мені довелось відрубати руку цього негідника, щоб забрати пістоля. Вибач.

-Вистрілив? Дякую тобі, що хоч живий вернувся. Ця штука може пробити навіть сталеву кірасу, якщо використати хороший снаряд та порох. – весело відповів Грандел і ударив рукою по лівому плечі. 

Знаєте, я завжди любив свого батька. Навіть попри те, що цей старигань був бурчливим і противним, я завжди поважав його і любив, але у той момент я був готовий облаяти його з голови до ніг за те, що він зробив зі мною. Він вдарив мене по раненому плечі, яке лише недавно перестало сильно боліти та кровоточити. А рука Грандела важка, наче сталевий злиток. Мені було боляче, коли він просто по спині мене хлопав, а тут ще й по рані. Я ледь не зомлів в той момент від болю і швиденько сів в крісло напроти каміну, аби не розпластатись на підлозі. Хоча я й був щасливий, що батько отримав бажане, що він мене похвалив, стримати лайку було дуже важко.

-Тат, можна ти так більше не робитимеш? - проскреготів я, дивлячись на розгубленого стариганя. 

-Так цей виродок таки попав у тебе!? 

-Так. Прямісінько попав мені в плече.

-Та я тій зміюці голову відкручу і хвоста молотом розплющу! – він кричав в гніві і так розмахував руками, що ледь не зніс мені голову, але я швидко його заспокоїв, поклавши покривавленого меча на стола.

-Спокійно, тато. Він більше не постріляє, без руки то.

-Ну так, ти правий. До речі, що це за люди до мене прийшли? – спитав тато, після того як дещо заспокоївся. - Заявились, сказали мені про "іскри". Я навіть не знав, що думати. 

-Ах, я її найшов у маєтку Шарлама. Та паскуда пробила їй руку виделкою і не платила її брату зарплатню. Побачивши це, я задумався, а чи не вб'ють її наступного разу. Сам розумієш, залишити її не міг. Я хочу допомогти їм добратись до іншого міста, де вони зможуть почати все заново, та й сам сховаюсь на час, а ти скажеш, що я вже два дні як поїхав за металом до гір. Буде мені алібі. 

-Пф. А казали, що поганцем будеш. - бовкнув велетень, лагідно усміхнувшись, але у усмішці все ж проглядався і сум. - Як шкода. Що ж, тоді тобі справді потрібно буде привезти металу якомога більше. Можливо, цілий візок. І я не погоджусь прийняти якесь там залізо. Потрібна справді хороша руда, або злитки хороших металів. Сподіваюсь, що ти не забудешся в дорозі і таки вернешся до свого дому. 

-Навіть якщо новий дім знайду, вас з мамою у цьому місці немає як залишати. - усміхнувшись відповів я. - Краще заберу до себе, аби за домом пильнували, поки я по горам лізу, чи через ліси пробираюсь. Грошей то тепер у нас багацько. 

-Дурень ти, Ендеріле, дурень. Невже ти думаєш, що грошима можливо вирішити все і навіть змінити власну долю? - з гіркою усмішкою спитав Грандел. 

-Можливо, долю і не зміниш, але спростити шлях - значно. Ліпше жити у безпечній державі, ніж у задрипаному містечку, яке у будь-який момент може стати полем бою, батько. Ти сам розумієш, де ми знаходимось і що чекає на Орлек у найближчі п'ять-десять років. Фарандор замовляє у тебе мечі не для того, щоб прикрашати ними стіни. Завдяки цим грошам, я зможу відправитись у мандри, куплю якусь домівку, найму слуг і пошлю за вами. На ці гроші можна влаштувати нам безбідне життя у Нан-Крітоні, поблизу гір та океану, а потім заберу тебе та матінку. Так я буду хоча б впевнений у тому, що вам нічого не загрожує і зможу мандрувати з спокійним серцем. 

-Далі ти про свої мандри. А може... вже прийшов час? - Грандел задумався на мить, наче якась тінь лягла на його серце, але потім продовжив. - Що ж, це твоє рішення, але сподіваюсь, що ти хоча б з матір'ю попрощаєшся. 

-Якщо Урлан позволить і сторожа забуде про мене.

-Добре. А тепер, скажи ж мені, що це за гості? 

-Пане Гранделе, дуже дякуємо вам за вашу гостинність і надіюсь, що зможу колись відплатити вам тим ж самим. – піднявся Нормар. – Завдяки вашому сину ми зможемо почати своє життя по-новому.

-До речі, я так і не представився. Мене звуть Ендеріл. – сказав я веселим голосом та вклонився.

-Дякую вам, Ендеріле. Ви змогли досягти своєї мети? – промовив двадцятирічний чоловік.

-Звичайно же ж, Нормаре. Я пообіцяв вашій сестрі вивезти вас подальше і не збирався вернутися без нічого.

Скажіть, якщо непогана зарплатня становить близько двадцяти срібних монет, то скільки часу людина може прожити на п’ятдесят золотих? Проста математика. Одна золота – сто срібних, а тобто п’ять місяців безбідного життя з м’ясом, хлібом і овочами щодня. П’ятдесят золотих – п’ять тисяч срібних, а отже двісті п’ятдесят місяців життя. Ділимо на дванадцять і отримуємо близько двадцяти років життя, які можна провести без роботи. Залишаючи собі на життя одну золоту, а усе решта вкласти у кілька видів бізнесу, як ось кондитерська, ресторанчик, чи навіть кузня, яких бракує у селах. Дуже сильно бракує. Менше, ніж п’ятдесят золотих, після того, як я б розміняв платинову монету, давати Нормару і Лаіріель я не збирався.

-Дякую. Щиро дякую, Ендеріле. - вклонившись промовила Лаіріель, викликаючи у моєму серці якесь дивне, але дуже приємне відчуття. - Ми ніколи не забудемо твою поміч. 

-Малий, ану, відкинь-но плаща. - раптом скомандував батько, дещо нахмурившись і я, без зайвих думок, таки вирішив послухатись.

Попри біль, я повільно зняв плаща та розв'язав своє волосся, дозволяючи чорним, довгим пасмам знову впасти на мої плечі. Як би не було дивно, щойно я позбувся плаща, як залишкове відчуття напруженості покинуло мене і лише тоді я відчув себе в безпеці. Проте, татове серце різко завмерло, колі він побачив, що уся моя чорна сорочка просочилась кров'ю. Вона прилипла до мого тіла, що аж довелось розрізати її, аби дати татові можливість підлікувати мене.  Завдяки травам Гінари, я міг все ще сидіти, а не втратив свідомість прямо на порозі, але трав і простої пов'язки було надто мало. Рана не наскрізна, кулю потрібно було ще дістати, чим Грандел і зайнявся, взявши маленькі, ледь не ювелірні, кліщі. 

-Де ж чорний корінь? Чорний корінь, чорний корінь?

-Він у правій шухляді. 

-Ах, так. Знайшов! Ну а тепер тримайся, малий. Пожуй корінь з хвилин п’ять і почнем.

Я знав, що іншого виходу не буде. Знав, що я буду мучитись, але варто було підготуватись. Чорний корінь був неймовірно терпким, навіть дещо гострим, але я все жував і жував його, аж поки біль не почав знову зникати. Звісно, він не пропав повністю, це було б надто ідеальним, але я міг більше-менш вільно рухати рукою. Зрозумівши це, Грандел дістав міцний алкоголь, змочив щіпці та ножа, після чого обережно надрізав рану, що було достатньо боляче, дещо розширив її і запхав туди щіпці. В мене склалось таке враження, наче він пробує жили витягнути в мене з ноги через плече, чесне слово. Не знаю, як я не закричав, але це було дуже боляче, що я аж нігтями пробив шкіру у долонях. Кров бризкала у різні сторони, проте згодом куля вже лежала на долоні мого батька. Не сказавши жодного слова, він пішов мити руки та попрямував до полички з маминими ткацькими інструментами. 

-Де ж та стара, коли вона потрібна!? – буркнув батько і взяв голку з ниткою. – Доведеться самому шити. 

-Постривайте, Гранделе. – мовила Лаіріель, піднявшись з свого місця. – Я можу помогти Ендерілу.

-А ти що, шити вмієш?

-Ні, але... просто повірте мені.

-Просто повірити? - недовірливо пробубнів старий коваль, але все ж таки поступився своїм місцем. - Ну добре, красуне. Попробуй. 

Лаіріель підійшла до мене і обережно стягнула пальцями рану, аби вона не була настільки відкритою, після чого накрила її долонею. Білі рученьки покрила кров, але вже через мить вони засвітилися яскравим білосніжним світлом. Світлом, що гріло мою рану, проникаючи в плоть і зрощуючи її. Легкий біль пронизав рану, появилось якесь сильне печіння, але кровотеча зупинилася і я відчув облегшення. Значне облегшення і навіть якусь легкість у тілі. Плече перестало так сильно боліти і рана пропала, ніби її там і не було. Так, залишився невеликий шрам, а також деякий дискомфорт, ніби рана все ще не затягнулась повністю, але це вже було не великою проблемою. Спочатку я не зрозумів, як це у неї вийшло, адже людям, що не мають природного таланту, а також грошей для відповідної освіти, доволі важко навчитись такій магії зцілення, хоча і можливо, але потім я замітив, що форма її вух трішки відрізняється від людських. Вони були трішечки видовжені і загострені.

-Лаіріель, як це в тебе вийшло? Ти ельф? – я не стримав своєї цікавості і таки наважився спитати. - У тебе великий талант, ти могла стати цілителем і заробляти...

-Не те щоб ельф, а скорше наполовину ельф, а наполовину людина. Моя мати – світла ельфійка з Світорану, а батько – житель Орлека. Мої сили... значно менші, ніж у моєї матінки. Та й лікувати я вмію лише рани, а не хвороби. Мої вміння не такі потрібні. Та воно і на краще. 

-А чому ж тоді твої батьки не…

-Мама померла при родах, а батько – найманець і появляється вдома дуже рідко.

-Кхм. Вибач за... за питання. А чому ж ти себе не полікувала в маєтку?

-Нажаль, щоб лікувати самого себе, чарівник повинен мати відповідні вміння. Я мало чого вмію на даний момент. – з певним розчаруванням промовила вона. - Якщо я використаю магію зцілення на собі, то внутрішня енергія почне відштовхувати ту, що я направляю на рану, а як використати силу, аби вилікувати себе, - знання могутніх магів.

-Значить в тебе велике майбутнє! Потрібен лише хороший вчитель. – весело сказав я і посміхнувся. – Дякую тобі. Раз я вже на ногах, то можна збиратися.

-Куди!? На дворі ніч! Гобліни повиповзали з лігвищ та інша нечисть! – крикнув на весь дім старий коваль і схопив мене за плечі. – Не смій цього робити! Вас переб’ють на першому ж перехресті!

-Тато, просто вір в мене і у нас все вийде.

-Ні, сьогодні ви заночуєте тут. Сторожа зараз перекрила всі ворота, після того, що ти накоїв. Зранку вони вже не втримають натовп, який піде працювати на поля, це буде ваш шанс вирватись з міста. 

-А справді. - погодився Нормар, почувши слова мого батька. - Думка більше ніж розумна. 

-Тоді заночуємо? - спитала Лаіріель, дивлячись на мене. 

-Потрібно набратись сил. Я цілий день провів у шахти, тіло ломить. Якщо доведеться прориватись через сторожу, то хоч у нормальній формі буду. 

-Ай, добре. Там моє ліжко, будете спати на ньому. Це не обговорюється. Решта вам розповість Грандел. 

Тато повернувся до гостей, розповів їм, що і де лежить, після чого попросив мене піти за ним. Ну, я не відчував якогось вбивчого наміру, а я знаю, коли тато сердиться. Навпаки, він був якимсь засмученим, але показувати цього не хотів. Тато вивів мене через задній вхід до майстерні, де зупинився прямо навпроти горна і швидко почав розпалювати його, не давши навіть слову вилетіти з його рота. Хоча ззовні здавалось, що він дуже злий, Грандел по-справжньому мене любив і переживав за мене. 

-Синку, можеш мені пообіцяти дещо? – мовив ледь не плачучи вогнебородий велетень. - Можеш сказати мені лише кілька слів, щоб заспокоїти мою душу?

-Якщо ти хочеш, щоб я сказав, що повернусь живим, то цього я не обіцяю. Не хочу обманювати тебе, тато. Я знайшов свій шлях і буду йти ним, хоч до смерті. Я не знаю, куди цей шлях веде, але щось тягне мене вперед, змушує вірити, що на ньому я буду щасливий. Я знайшов свою першу "іскру" та врятував її, але на цьому я не буду зупинятися. Я такий же ж творець, як і ти, але якщо ти твориш з металу, то я хочу творити з полотна життя. Свого полотна життя. І я... чомусь я бажаю захистити свою "іскру". Захистити Лаіріель. Дивне бажання, таке ж сильне, як і моя жага мандрів. Смішно, правда? Здається, вона мені... більше, ніж просто подобається, як би не було соромно це говорити. Лише познайомився, а вже таке говорю. Та й тут мене можуть арештувати, адже хтось міг догадатись, що це я постарався. Мені більше немає місця в Орлеку, тато.

-Добре, але тоді будь-ласка, вируште в дорогу зранку. Я підготую вам все, що зможу.

Я міг лише кивнути та піти додому. Шкода було стариганя, він би з великим задоволенням не відпускав мене, тримав завжди біля себе, але ніщо не триває вічно. Коли ж я опинився біля входу у дім, батько дістав брудного фартуха і дістав злиток металу, аби почати творити. Цілу ніч тяжкі удари було чути і під них батько наспівував свою улюблену пісню:

За рікою десь в селі, хто із рання трудиться,

Упершись поглядом в вогонь, хто суворо хмуриться…