Щойно я вернувся додому, як одразу ж став стелити собі на землі, використовуючи стару зимову ковдру, як підкладку. Звісно, Лаіріель та Нормар знали елементарні правила ввічливості і хотіли відмовитись від моєї пропозиції спати на ліжку, але я запевнив, що вже не перший раз так сплю. Коли у нас свято, то іноді гості, не будучи у змозі вернутись додому, залишались спати в нашій хатині, але через їхній поважний вік, мені доводилось спати не у своєму ліжку, а на землі. Це був черговий повтор цієї історії, тільки ось цього разу гості були запрошені мною і бігати з відрами до них не було потрібно.
Щодо тата, то він затримався у кузні. Хоча, "затримався" не дуже правильне слово. Скоріше, правильно буде сказати, що він просто пропрацював цілу ніч, готуючи для нас подарунки, які допомогли б нам захистити себе. Тато... завжди був готовий віддати усього себе, аби виховати мене, захистити мене, а тепер, коли я його покидав, хотів захистити мене хоча б своєю працею. Цілу ніч з кузні лунали удари молота, цілу ніч було чути пісню вогню з горну. Грандел не відпочивав, навіть попри свій доволі значний вік. Віддав усього себе ділу, але цього разу вливав у метал не любов до ковальства, а бажання захистити. Захистити мене.
Ближче до світанку удари молота стихли, а вже коли сонце зійшло на небо, появився у домівці і він сам. Ми якраз помились і переодягнулись, аби почати снідати, я якраз приготував кілька простеньких страв з того, що лежало у коморі. Коли я вже почав ставити тарілки на стіл, у дім ввалився цей велетень з великим мішком за плечами, у якому бряжчав метал. Важкий такий мішок, але тато виглядав якимсь розчарованим, наче не встиг зробити все, що хотів. Замість того, щоб приєднатись до нас, або хоча б привітатись, Грандел одразу підійшов до Лаіріель, взяв її за руки і лагідно усміхнувся.
-Дорогенька моя, ручки в тебе білі і ніжні, але в них велика сила.Я відчув це, коли ти лікувала цього бовдура. Потенціал твій безмежний, мені можеш повірити. Бачив магів, що були бездарними, але ставили себе вище за всіх. Ти не така. У тебе дар. Ти – служниця великої покровительці цілителів, Неньї. Прошу тебе, бережи мого сина. Зціли його рани, коли буде потрібно, але і не забувай про серце, коли йому буде важко. Будь-який шлях неможливо пройти самому. І для того, щоб ти захистила його і себе, для тебе я підготував кинджал і комплект кольчужної броні з легкого сплаву - міфію. Метал надзвичайно рідкісний і добувають його тільки гноми, а також окремі племена гоблінів, але міцний настільки, що навіть тролі зуби пообламують. Дістав цей метал дуже давно і чекав, коли ж прийде час його використати. Прийшов. Ще й до цього, я трішки постарався і інкрустував в руків’я кинджалу смарагд та наповнив його магією. Лезо цього знаряддя, завдяки цьому каменю, стало отруйним. Одна маленька ранка і ворога паралізує, допоки ти не скинеш заклинання магією зцілення. Нехай він захистить тебе і дасть тобі сил витримати всі випробування на шляху.
-Дядьку Гранделе, я не можу прийняти такий дорогий дарунок. Воно ж коштує чимало. – схвильовано сказала Лаіріель і навіть трішки розчервонілась.
-Цей дарунок не тобі, а моєму сину. Бач, хлопець юний, невмілий, раптом його поранять, а тут ти, завдяки броні ціла й неушкоджена. Та й дуже вже він вподобав тебе, молодице. Спокійніше йому буде, якщо захищена добре будеш. – весело заперечив батько і почав сміятися. - Це - мала ціна, аби його серце було спокійним і він не відволікався у бою.
-Батьку, що ж ти таке говориш. – різко сказав я і прикрив обличчя маскою, щоб ніхто не бачив, що мої щоки палали чи то від сорому, чи то від радості.
-Молодість. Бачив би ти себе зі сторони. – весело сказав бородач і підійшов до Нормара. – Ти хлопець великий, міцний, тому для тебе я змайстрував латну броню з ельфійської сталі, та полуторний меч. Сталь ця – надзвичайно легка, але й міцна водночас. Міфій звичайно же ж кращий, але я мав тільки декілька злитків. Ти – служитель великого покровителя ковальства і шахтарського ремесла, Анога! Замість крові в тебе метал, а замість рук – кирка і молот! Ти - мудрий, коли діло доходить до творіння, а також сильний і безстрашний, коли берешся за меча. Зброєю зможеш махати, як однією, так і обома руками, а в руків’ї знаходиться жовтий діамант. Меч цей буде вивільняти світло, назбиране за добу і осліпляти ворогів, або освітлювати печери чи підземелля. Будучи попереду, тобі це знадобиться, щоб захистити свою сестру і дати моєму сину час, щоб він наніс противнику удар у спину.
-Дякую вам, дядьку Гранделе. – схиливши голову промовив Нормар, але не став відмовлятись від такого щедрого подарунку.
-Ну а тепер ти, синку. – промовив, підійшовши до мене, батько, дещо задерши голову догори, аби подивитись мені в очі. – Був певний час, коли я вірив, що ти такий відлюдькуватий, бо тіням служиш. Що Пітьма стала колискою твоєю і Ішрам - хрещений батько твій. Проте, ти виріс світлою, доброю особистістю. Завжди турбувався про інших, хоча й по-своєму. Тоді я й зрозумів, що зла у серці твоєму немає до тих, хто не заслужив цього. Воно появляється лише тоді, коли хтось шкодить тобі і твоїм близьким, як ось коли Іта билась з Барно. Ти бідоласі лице добряче так розквасив. Хе-хе. Проте, ще коли ти був маленьким, я розумів, що ти не такий, як усі. Ти був вдячний за все, що для тебе робили, але й образи не забував. Лише тоді я зрозумів, що ні Еморас, ні Ішрам до тебе не торкались і доля твоя не пов'язана з якимсь певним ремеслом. Ніхто тебе не супроводжує і тому ти дієш так, як хочеш сам. Не служиш покровителям. Ти служиш собі і тільки собі. За тобою ходять тіні, хоча в душі твоїй добро. Ти завжди відрізнявся від однолітків, адже не боявся темноти і завжди старався бути подалі від сонячного світла. Тінь – твій дім і оберіг, твій інструмент. Я довго думав, що для тебе зробити і вирішив так: чорний плащ, з шовку павуків Мертвої Долини, заховає тебе від чужих очей, броня і пояс для ножів, з шкіри чорного троля, а підсумки – з коров’ячої шкіри. Троль маленький був, не хватило на все, та й часу було не так вже й багато. Пощастило, хоч магія помогла вчасно все закінчити. Зі зброї я змайстрував довгого, одноручного меча, з сталі і запхав в руків’я чарівний рубін, який вивільнить полум’я безодні, якщо відчує твій гнів, а на сам меч я наклав чари вітру, щоб, коли погасне полум’я, вітер став твоїм союзником і розрізав метал. Нехай твій праведний гнів обернеться на всіх, хто встане на твоєму шляху і спопелить їх.
-А я й не знав, що ти вмієш чаклувати.
-Якщо б хоча б трішки цікавився ковальством, то вже знав би. Я ж таки не простий коваль, а служитель Анога. Чари, дорогоцінне каміння і метал – найкращі друзі для мене, як і для будь-кого, посвяченого у мистецтво ковальства. А для тебе, судячи по тому, що ти втік від Шарлама і охорони, тінь стала рідною, хоча Ішрама зневажаєш. Але прошу, не пусти цю тінь до свого серця. Я знаю, що шлях змінить тебе, але будь або залишайся таким, як є зараз, або жорстоко справедливим, якщо вже зміни неминучі. У жодному разі не шкодь тим, хто не провинився, у яку б скрутну ситуацію ти не потрапив. Не забувай про милосердя, не забувай про те, що життя - єдина справжня цінність, окрім сім'ї, що є у людини.
-Не забуду. Присягаюсь, що не забуду твоїх слів. Навіть якщо мій шлях пролягатиме через криваві потічки, я подбаю про те, аби вони не були пролиті невинними. - усміхаючись відповів я, поклавши руку на плече тата. - І ти не забувай мене і мої слова пам'ятай. Я заберу вас звідси туди, де не потрібно слідкувати за чутками, переживаючи постійно, щодо ймовірного початку війни. Що ж, пора вирушати. Лаіріель, Нормаре, ви готові?
-Так.
-Звісно.
-А ти батьку, бережи себе. І передавай мамі мої вибачення, що я не зумів дочекатись її повернення.
-Негідник.
Міцно обійнявшись з татом, я похлопав його по плечі, після чого начепив на себе броню, одягнув плаща, маску та вийшов з дому. Старий звичайно ще провів нас до повороту, аби ми направились до воріт, але там зупинився, ще раз прочитав мені лекцію і знову обійняв. Важко йому було відпускати мене, дуже важко, але і я... звик до свого дому. Звик і у момент, коли я отримав таку жадану свободу... хотілось просто вернутись. Вернути додому, але жага пригод була сильнішою. Жага побачити весь світ була не переможною. Я зробив крок і зник за поворотом, а слідом за мною пішли Нормар та Лаіріель. Це був мій перший крок на цьому важкому, повному жорстокості, шляху, а Грандел залишився там, наче сподіваючись, що я отямлюсь і вернусь. Ні, не так. Залишився, аби провести свого сина і помолитись Творцю, аби той захистив те немудре дитя, що обрало такий тернистий шлях, замість м'якого крісла біля каміну.
Добратись до воріт було легко, оскільки всі війська, що бігали по місту, уже змучились та стали відпочивати, залишивши лише кілька чоловік біля воріт з міста, але і ті були втомлені. Нам сильно пощастило, оскільки саме в цей час мала відбуватись зміна караулів, а отже поточна група воїнів все ще не спала і кожен був втомлений, завдяки чому ми могли доволі легко покинути місто, але потрібен був транспорт. Я не про карету, її легко догнати, а про коней. Звісно, всі коні у конюшнях були чиїсь, але це вже мене мало хвилювало. Потрібно було вибиратись з міста, а тому крадіжка коней... достатньо хороша ідея, аби відірватись від сторожі, яка могла вирушити за нами. Звісно, конюшні були не кругом. Їх можна було знайти біля південних і східних воріт. Звісно, ймовірно хтось би подумав "а чому б коня не купити, якщо є гроші", на що я відповім дуже просто. Щоб купити коня, потрібно було провести його реєстрацію в міського голови, що ми явно не могли зробити у нашій ситуації.
-Тут ми не пройдемо разом. - пробубнів я, обдумуючи подальші кроки. - Можуть стріляти у спини, а дорога вузька, нікуди повернути, аби розділитись. І потрібні обов'язково коні. Можна обійти сторожу, але без коней далеко не заберемось. Трьох не випустять, особливо у плащах. Вас двох - пів діла, але не мене. Надто вже добре я по опису підходжу.
-По опису?
-Так. Бачили оголошення на дошці?
-Яке оголошення?
-Про розшук. Мене розшукують за замах на вбивство. Опис дуже детальний, наскільки він взагалі міг бути детальним. Звісно, під маску вони не заглянули, але буде дуже підозрілим, якщо я - син коваля, вирішу раптом покинути місто, без записки від батька, за чим я відправляюсь. Так, я повнолітній, але сторожа також не дурна, а особливо після того, як Шарламу відрубали руку.
-І що нам робити? Прориватись з боєм? - спитав Нормар, схопившись за руків'я меча.
-Ні, навіщо? Потрібно просто знати особливості цього міста і тоді все стане куди простішим, ніж здається на перший погляд. Зараз ми знаходимось біля воріт, де всередину пропускають лише місцевих жителів та купців. Найманців з зброєю - ні, оскільки тут немає будки сторожа, де проводиться реєстрація груп, що приходять і виходять з міста. А ось поблизу південних воріт така будка є і там ви можете оголосити про створення групи найманців та вийти зі зброєю у руках свобідно, ніхто перешкоджати вам не буде, особливо якщо побачать, з чого твоя броня зроблена. Подумають, що якась парочка найманців, які прийшли на гоблінів пополювати, чи мандрагору шукати.
-Ти думаєш, що вони справді повірять? В нас навіть немає значка гільдії!
-А хто сказав, що ви з законної гільдії? - спитав я і вклав три золотих у руку Нормара. - А раптом ви браконьєри? Історію самі придумаєте, головне - ваша міміка. Слідкуйте за своїм обличчям, коли розповідаєте історію і не смійтесь, як розповідатимете щось сумне.
-Імпровізувати?
-Так.
-Зрозуміло. Буде складно, але... як нам зустрітись потім?
-А про це зараз я і розповім. Дивіться, ви двоє повинні піти до південних воріт, це вже зрозуміло. Звідти вам потрібно попрямувати на схід, до другого перехрестя, на якому звернете вліво, поки не дійдете до невеликої стежини справа від дороги. Тоді звертаєте на неї і до самого кінця прямуєте, поки не наткнетесь на невелике озерце. На протилежному березі ви будете бачити хатину з діркою у даху, де на мене і зачекаєте. Головне не паліть багаття, бо на дим можуть збігтись розбійники чи ще щось гірше. За цей час, я дістану нам коней і відволічу вартових. Головне, будьте готові втікати, оскільки Шарлам міг і вас в розшук оголосити.
-А далі що?
-Ендеріле, скажи, в тебе є якийсь чіткий план дій? Чи ти дієш по обставинам? – недовірливо спитав Нормар, після запитання Лаіріель. - Нам потрібно знати, чи ми дійсно знаємо, куди далі буде вести нас шлях.
-Куди веде - туди веде. Яка різниця? Головне, щоб не на плаху.
-І справді. - засміявшись погодилась Лаіріель, але Нормара така відповідь не задовільнила.
-Я повинен знати, куди веду свою сестру.
-Не в підземний світ, можеш не переживати. - запевнив я, після чого знову глянув на ворота. - Імпровізую я, ясно? Імпровізую. Спершу дістанемось якогось міста, купимо там карту і вже тоді обговоримо, куди ліпше піти. Без карти ми далі Андару не заберемось. Все, я пішов. Зустрінемось в будиночку біля озера!
Звісно, Нормар хотів мене спинити і продовжити нашу розмову, але я не дав йому це зробити. Втік майже одразу, як тільки він відкрив рота і прослизнув до ящиків, що стояли дещо осторонь. Сховатись за ними було наймудрішим рішенням, аби вичекати, коли сторожа буде дивитись в іншу сторону і вкрасти трьох коней, а також щоб уникнути подальшого допиту зі сторони Нормара. Я не хотів відповідати на його запитання, оскільки плану у мене не було. В мене були лише гроші і бажання витягти їх з Орлека. Якщо б він почав сумніватись у подальшому розвитку подій, все могло піти коту під хвіст. Найкращий варіант змусити його вийти за місто – проігнорувати і не залишити іншого виходу.
Звісно, розуміючи що він не зуміє так швидко перебігти, залишаючись непоміченим, Нормар гупнув ногою по землі, махнув рукою і разом з Лаіріель направився до південних воріт, а я лише злорадно посміхнувся. Наразі все йшло гладенько, а особливо якщо дивитись на кількість порожніх пляшок з-під вина, що знаходились на бочці біля сторожів. Вони явно були п’яними ще до того, як я відрубав руку Шарламу, а потім ще трішечки так добавили винця, аби бути впевненими, що ця ніч пройде для них непомітно. До цього всього, нової зміни караульних й досі не було ніде видно, а ще через п’ять хвилин кудись відійшов конюх, який з самого ранку став поратись біля коней, аби їх можна було вернути власникам у будь-який момент. Все так прекрасно склалось, що важко було повірити у таке везіння. Ну так повезти могло лише один раз в рік, якщо не рідше, а тому, розуміючи що Лаіріель та Нормар вже достатньо далеко, вирішив скористатись цією можливістю.
Поки конюха не було, я швиденько вибіг з-за коробок і оглянув двох, що вже були у збруї. Вони явно були підготовлені до подорожі, особливо якщо дивитись на невеликі в’юки, у яких був певний запас продуктів. Ну, гріхом було не взяти цих двох красенів: білосніжного коня з позолоченою збруєю і чорного – з легкою бронею з чорної шкіри. Схоже господарі ще вчора попросили зібрати цих коней в дорогу з самого ранку, але не думали, що покататись на них їм вже не світить.
Я осідлав чорного коня і взявши за поводок білого, стрімголов поскакав через ворота, що навіть вартові не зрозуміли, що це трапилось, але коли отямились, я вже був надто далеко, аби мене можна було дістати болтом чи стрілою. Проте, слідом за мною, звідки не візьмись, з-за кущів вилетіла стріла і пролетіла прямісінько мені над вухом, ріжучи мені слух гучним свистом, змушуючи мене озирнутись. Вартові біля воріт явно не стріляли так точно, це не могли бути вони, а тому я не сильно здивувався, коли замітив, що на відстані у п’ятдесят метрів за мною вже гнались троє вершників. По формі я міг сказати, що це явно були не ополченці з Орлеку, а якісь авантюристи, чи грабіжники. Можливо, це були друзі тих, в кого я вкрав коней, але зупинятися, щоб усе з’ясувати я якось не дуже хотів. Навпаки, довелось гнати коня, аби відірватись хоча б на кілька метрів від переслідувачів, що безперестанку посилали стріли мені у спину. Їхати в такій ситуації до Лаіріель і Нормара було небезпечно для їхнього життя, та й я сам був у страшній небезпеці.
Розуміючи, що стріла може прилетіти мені в спину у будь-який момент, довелось притиснутись до коня, зменшуючи «мішень» для мого противника, завдяки чому я міг отримати або стрілу у зад, або лише кілька подряпин. Звісно, хотілось також глянути на противників, що були позаду мене, аби розробити хоча б якийсь план, але і відволікатись від дороги було ніколи, оскільки я міг прогледіти поворот, який вже був доволі близько. Довелось лише мельком ще раз озирнутись, аби можна було продумати хоча б якийсь план втечі, чи там бою, хоча планувати хід битва – невдячна справа, якщо чесно, а особливо коли ти не знаєш про ворога всього.
Вдалось вияснити, що серед цих вершників був лише один лучник, що було дуже обнадійливим, а також два бійця. Можна було зіграти на витривалості коней, адже у них по-одній тварині на людину, а у мене цілих два коня, одного з яких я міг кинути і пізніше десь дістати ще одного, але це я так думаю лише зараз, коли набрався досвіду. У той момент, в мене була лише одна ціль – доставити коней до Нормара та Лаіріель, а тому навіть не думав про те, щоб кинути одного з них. Проте, з двома кіньми втекти я не міг, один вже почав виснажуватись, оскільки у швидкому темпі ми скакали вже доволі довго, а поклажа його була досить важка. Один сповільнював іншого. Потрібно було щось негайно вирішувати.
Звісно, скакали ми по дорозі не мовчки. Я те й діло чув крики, як ось: «Стій, паскуда», «Не втікай, мішок з золотом!», «За його голову платять сотню золотих! Не загубіть!». Ці всі викрики були дуже мене веселили, але ще більше я відчував… хвилювання. Аж серце калатало від напруги, що я відчував того дня, але знання, що за мою голову дають сто золотих монет… змушувало мене цілого тремтіти. Ні, не від страху. Я насолоджувався цим моментом. Це було явно ненормальним явищем, але те, що за мною гнались троє вершників, а у мене в кишені була купа грошей, змушувало мене відчувати куди більш живим, ніж я відчував себе до того. «Так моя голова вартує сотні? А я думав, що ти скнара, Шарламе.» - з насмішкою подумав я, після чого ще раз кинув погляд на переслідувачів та вирішив дати їм бій.
Битись верхи було доволі поганою ідеєю, якщо чесно, оскільки я лише недавно навчився більше-менш нормально володіти мечем. Битись у сідлі мене ніхто не навчав, а тому потрібно було влаштувати поле бою так, аби противник був вимушений злізти з сідла і зійтись зі мною у бою на моїх умовах. Єдине, що могло змусити людей злізти з коней – ліс. У густому лісі кінь заважав, а я міг доволі швидко маневрувати між деревами, ховаючись від стріл. Щойно я звернув з дороги на найближчу стежину, прикриту кущами, як одразу же ж спішився і стрімголов побіг вглиб лісу, пробираючись через кущі, які росли від стежини і вглиб лісу на метрів так вісім. Лише вибравшись з них, я дістав меча і повернувся, чекаючи на своїх противників.
Звісно, наздогнали вони мене доволі швидко і також спішились, побачивши як я пробираюсь через кущі, що були мені трохи вище поясу. Ця вся рослинність не ховала мене, скоріше лише ускладнювала рух, а тому у будь-який момент мені у спину могла прилетіти стріла. Пощастило, що перш ніж стріляти, лучник вирішив також злізти з коня. Цього часу мені хватило, щоб вибратись з кущів, а також підготуватись. Щойно він випустив чергову стрілу, як я сховався за деревом і став чекати, коли ж до мене підуть двоє мечників, що вже почали пробиратись через кущі. Головне було вслідкувати за ними і не дати їм обійти мене зі спини.
Проте, у них був також свій план, якого вони дотримувались. Лучник тримав мене під постійним вогневим контролем, намагаючись загнати у глухий кут, а два мечника розділились і стали обходити мене з флангів. Поки я буду під контролем лучника, один з мечників мене відволіче, а інший – вдарить мені у спину. Дуже простий, але надійний план. Мені довелось швидко перебігти від дерева, за яким я ховався, до наступного, аби не дати зайти противникам до мене з обох сторін, після чого підняв досить великий камінь і кинув його у мечника, що був найближчим до мене, попадаючи прямісінько у плече.
Звісно, камінь не міг стати причиною падіння цього кремезного чоловіка, чи серйозно ранити його, але все ж таки спричинити біль і обмежити рухливість – легко. Щоправда, коли я кидав камінь, сам ризикував впіймати у плече стрілу. Одна навіть сковзнула по моєму плащу, зробивши у ньому невеличку дірку. Проклявши подумки лучника, я був вимушений знову сховатись за деревом, даючи час противнику знову почати обходити мене з обох сторін. Той, у якого я попав камнем, був достатньо розумним, аби окликнути свого друга і пояснити йому, що я вже змінив позицію, а значить і їм потрібно було дещо перемістити свої «кліщі», аби я точно потрапив у них. Звісно, вони змістились і стали пробиратись через кущі далі до мене.
З огляду на те, що стріли не безкінечні, лучник став стріляти обережніше, вирішивши не придушувати мене вогнем, а стріляти прицільно. Звісно, мені стало дещо легше, адже я міг рухатись більш вільно, тим більше я знав, звідки стріла полетить, але небезпека все ще нависала. Потрібно було знову перебігти у сторону, аби вирватись з «котла» у який мене хотіли ці троє взяти, але щойно я хоча б трішки висувався з-за дерева, як стріла пролітала повз мене, у кількох сантиметрах від голови чи від грудей. І у той же ж момент, план в мене дещо змінився. Я озирнувся по сторонам і побачив, що ліс достатньо густий, аби воїни, що пробували мене оточити, бачили мій силует лише мельком і варто було б мені якось їх відволікти, як я миттєво зник би з їхнього поля зору. Вони пройшли більше половини кущів, мені потрібно було лише сховатись у рослинності і прорватись до лучника, аби відкрити собі можливість для нормального маневрування між деревами. Це був шанс. Єдиний шанс отримати хоча б якусь перевагу. Не втікати з «котла», а буквально «нирнути» у нього, намагаючись пробити «дно» в обличчі лучника. Божевільний план.
Розуміючи, що іншого виходу у мене немає, максимум міг дочекатись своєї смерті, я зважився на різкий стрибок у сторону, за яким лучник не вслідкував, і одразу ж побіг до дерева, що було найближчим до мене, по-дорозі до лучника. Ось такими перебіжками я і хотів добратись до цього мерзотника, але не лише я був мудрим. Так, один мечник відволікся, коли я кинув у його сторону пригоршню дрібного каміння, але інший добре вслідкував за моїми рухами і кинувся одразу ж у мою сторону, перерізаючи мені шлях.
Він налетів на мене, наче вовк на оленя, збиваючи з ніг. Я навіть не встиг зрозуміти, шо трапилось, перш ніж опинився на землі, де цей велет хотів мене вже добити, але я був також не дурним і відреагував на його дії відповідним чином, а саме копнув його у коліно, змушуючи чоловіка втратити рівновагу, після чого піднявся і схопився за меча, який випав мені з рук перед тим. Я не збирався бавитись у благородного лицаря, воно мені не було потрібним. Моя мета – прикінчити мечника, а тому я вирішив нанести удар саме в той момент, коли він був найбільш вразливий, але це була лише приманка. Рудоволосий, кремезний хлоп, спеціально відкрився для удару, аби перехопити мою руку і відвести меча, хоча сам свого не підняв, після чого з усієї сили штовхнув мене, припираючи до дерева, схопив за голову і тріснув нею об дерево, наче молотком.
Не знаю, як я все ще не відключився, певно навіть Елізія здивувалась такому сюрпризу, але гуділо у мене в голові добряче. Від такого удару, я впав на землю і схопився за головешку, якою скористались, як молотком, намагаючись хоча б трішки придушити біль, але часу на це мені не давали. Рудоволосий чоловік, побачивши що я все ще оглушений таким ударом, одразу ж став ритись у сумці, шукаючи мотузку. Схоже хотіли взяти мене живим, він хотів зв’язати мене, але даватись їм у руки я не збирався. Я хотів жити, а тому одразу ж схопився за меча, що лежав неподалік, і махнув ним, намагаючись зачепити кремезного воїна, але той встиг відскочити у сторону і підняти свою зброю. Ми зійшлись у бою, ховаючись за широким деревом. Мені залишилось лише сподіватись, що другий мечник не одразу зреагує на шум битви.
Мій противник не давав мені навіть шансу на напад. Іскри висікалися від важких ударів, що падали на мого меча. Якщо раніше я просто остерігався цього воїна, то зараз у мене в серці поселився страх, що мій меч не витримає ще кількох таких сильних випадів. Тато викував його тонким і довгим, а також дуже гострим, спеціально під мою спритність. Проте, хто ж міг подумати, що я потраплю у таку ситуацію, де бігти буде нікуди і захищатись я буду вимушений саме цим мечем, так ще й одразу після того, як я вийду за ворота міста.
Проте, попри всю напруженість бою, я не міг не оцінити вміння противника. Схоже, рудий був раніше військовим, хорошим військовим, адже мечем він махав, як художник пензлем. Іншого виходу ніж йти в контратаку не було, але потрібно ще якось зробити чи знайти цей шанс на удар, який міг вирішити весь перебіг битви. Потрібно було вкотре ризикнути, а особливо якщо враховувати, що я чув шурхіт кущів поблизу, що свідчило про прихід другого противника. Через це, при наступному ударі велетня, я відвів його меча вбік, дещо міняючи траєкторію, нанісши швидкий удар по його долоні, що дало мені шанс.
Бік ворога було відкрито і я одразу ж зробив три блискавичних випади, один з яких пройшов під ребрами, напевно зачепивши діафрагму, а два інших пробили легені. Це був би ідеальний фінт, але я не став чекати, коли ворог відкриється повністю і меч його пройде повз мене. Вже після першого мого удару, вістря меча сильно порізало мою праву руку, але це того вартувало. Попри біль та кровотечу, я сильно його ранив, після чого наніс швидкий удар у серце і добив свого противника. Кров переслідувача залила лезо мого меча, мої руки і землю довкола, але у моїх очах був лише лучник, який вже цілив у мене, коли я показався з-за дерева.
Уникаючи зустрічі з другим мечником, який невпинно наближався до мене, я став бігти до лучника, намагаючись ухилятись від ливня стріл, що він безперестанку посилав у мою сторону. Це була не одна, не дві і навіть не п’ять стріл, а справжній дощ, від якого було важко ухилитись. Тоді я ще не мав достатньо швидкої реакції і достатньо гострого зору, аби замітити кількість стріл у його сагайдаку, але просто по відчуттям я розумів, що цей покидьок ось-ось має залишитись без снарядів і тоді він був приречений. Звісно, потрібно було провокувати його на атаки безперестанку, а інакше все було би дарма, а також наближатись до противника, аби стяти йому голову.
Судячи по тому, наскільки пришвидшився противник, що був за моєю спиною, він також усвідомлював мій план, але вже було надто пізно. Між мною і лучником залишалось лише якихось п’ятнадцять метрів, які були найбільш небезпечними, але водночас найлегшими, бо противник почав панікувати. Варто було лише злегка натиснути на нього і перемога була б за мною, але стрілок був не дурним. Побачивши, що у нього закінчується запас стріл, а я все так же ж невпинно наближаюсь, він просто побіг у протилежну сторону, ховаючись за кущами. Нажаль, його зелений каптур досить добре ховав його серед кущів та трав, а тому він покинув моє поле зору вже буквально через кілька секунд.
Звісно, така втеча мене страшенно здивувала, але ймовірно він просто був непоганим лучником, але мечем взагалі не володів, а тому вирішив залишити усе на свого колегу. Звісно, відпустити цього вилупка я не міг, це могло стати причиною дуже серйозних наслідків, як ось наприклад прибуття підкріплення з Орлеку і початок переслідування великою групою, хоча я б вже давно забрався звідти. А могло бути і таке, що десь неподалік є їхня група і вони лише чекали посланця, яким цей лучник і міг бути. Потрібно було його прикінчити за будь-яку ціну.
Я погнався за лучником, хотів вже кинутись у хащі, аж раптом відчув, як щось вдарило по плечах. Такий сильний удар, що в мене аж ноги підкосились. Я вже подумав, що мені кінець, навіть не насмілювався подивитись собі на груди, аби не побачити там вістря меча, а тому одразу ж махнув власним мечем за спину і таки задів нападника, поранивши його руку. Це був другий мечник, що мене таки зумів наздогнати. Він був розгублений, адже протягнув лезом вздовж всієї спини, я й сам страшенно здивувався, оскільки на мені не було навіть подряпинки. Я явно повинен був загинути, але не цього разу. Батькова праця та турбота врятували мене, а тому я одразу ж кинувся на противника, шквалом ударів змушуючи його відступати. Цей чоловік був не таким вправним, як той рудий, а тому вже після четвертого удару відкрився і я стяв його головешку з плечей. Кров бризнула на білого коня, надаючи йому подобу бойового скакуна, після чого тіло впало, утворюючи довкола калюжу крові. Проте, радіти перемозі я не міг, оскільки лучник вже був далеко. Один противник таки втік, через що мені потрібно було забиратись звідти якомога швидше. Проте, хіба міг я піти з порожніми руками? Поряд лежало два трупи і на конях були невеликі в’юки. Я просто не міг оминути таку прекрасну можливість щоб поживитись. Під сідлами і в сумках могло бути щось корисне, тому я вирішив швиденько обшукати це все.
Звісно, у когось могло виникнути питання, чи я картав себе за те, що когось вбив, чи ще щось, але відповідь буде проста – ні. Я не мав часу плакати за тими, хто хотів мене вбити, а також мучити себе думками, що я холоднокровно вбив двох і ще хотів вбити третього. Якщо б я вбив когось беззахисного, то точно відчував би провину, але не у той момент. Не я почав бій, а значить і не я винен у їхній смерті. Так я думав. Крім того, я себе відчував настільки живим у той момент, що навіть часу думати про вбитих не мав. Мені хотілось забрати усе, що в них було з собою, і забратись звідти якомога далі.
Обшукавши в’юки, я знайшов доволі багато добра. Там були непогані мечі, ще один сагайдак стріл, який лучник просто не встиг витягнути з-під речей, підсумки з різним непотребом і список, з печаткою і підписом. Схоже, що це були вбивці з «Лісних Демонів», найманців з півдня, які виконують всю брудну роботу для чиновників, у тому числі і Його Величності Фарандора. Давно вже ходили чутки, що у королівстві Андар пропадають дворяни і чиновники, які хотіли відновити республіканську форму правління і перетворити королівство у Республіку Андар, але вже у межах колишнього королівства. Такі розмови жодному королю не будуть приємними і видно Фарандор вирішив, що краще так закрити роти, ніж дозволяти цій іскрі спалахнути.
Звісно, після коней, я почав обшукувати й тіла. Там добра було менше, але воно було значно ціннішим. При них найшовся сувій вогняного заклинання, якого саме я тоді не знав, список замовлень, гаманці, кидальні ножі, відмички та політична мапа світу, з позначеними містами та дорогами. Мапа була жахливо намальована, пропорції взагалі не зберігались, але було видно усі основні дороги, завдяки чому орієнтуватись було простіше. Якщо чесно, то більш точні мапи вартували кругленької суми. Ледь не як цілий дім.
Сувій і гаманці я поклав у свою сумку, там їм і місце, кидальні ножі запхав у пояс, який зробив для мене батько, відмички - в спеціальний пакет, де лежать «інструменти», про мапу також не забув, згорнув і поклав у підсумок і тоді перейшов до списку. Хотілось зрозуміти, що це такий за листочок, але прочитавши вже перший рядок, я просто не міг повірити написаному. Я просто не міг повірити, що моє місто задіяне в таких справах, але документ з гербом Андару був дуже і дуже переконливим. Написано було наступне:
«Командире лучників Лісних Демонів Рандале, вітаю тебе з призначенням на нову посаду. Мені тебе рекомендували вже давно, як мого помічника, а також командира відділення. Твої вміння працювати у команді – дуже цінні, але цікаво дізнатись про твої індивідуальні вміння, а також можливість передати свої знання. Я - Глава найманців Лісних Демонів Ерданіс наказую:
1)Навчити нашому ремеслу двох новобранців: Геллера та Нароніса. Ваша група буде складатись лише з тебе та цих двох. Твої персональні якості вони переберуть і зможуть розповісти, чому навчились. Якщо ти можеш не лише керувати невеликим загоном, а й дати зрозуміти своїм підлеглим, навіщо їм виконувати той чи інший наказ, тоді ти справді гідний бути моїм помічником.
2)Виконати замовлення на вбивство і викрадення. Діло доволі делікатне, оскільки воно складається з двох частин, від двох замовників. Воно полягає у наступному:
А)Вбити або захопити Ендеріла Грандела. Ціль висока, ростом сто вісімдесят п’ять – сто дев’яносто п’ять см., худорлява, волосся середньої довжини, чорне, наче воронове плече, очі карі, овальне лице. Особливих прикмет не було замічено, але має поранене плече, проте зцілити його могла Лаіріель, прислуга Шарлама і маг життя.
Б)Впіймати служанку Лаіріель та шахтаря Нормара. Нормара можна вбити, якщо буде давати відсіч, адже Шарлам й сам хоче його пришити, але діваху притягнути живою. Також Шарлам заплатить, якщо ви зможете навчити її «смиренності», адже платити їй за роботу він більше не збирається. Сам знаєш, наскільки клеймо злочинця зменшує права людини, чи не так?
3)Від представників рабовласницької гільдії Карлардену замовлення на відлов п’яти жінок та двох чоловіків і доставити їх треба до Орлеку, до перевалочного пункту. Охорона там куплена, так що пройдете вільно. Перелік характеристик:
А)Дві блондинки, дві брюнетки і одну руду. Руду просили не дуже грудасту, але з широким тазом. Віком від чотирнадцяти до двадцяти п’яти років. За аристократок платять в чотири рази більше, а за цнотливих надбавка у два рази.
Б)Чоловіки потрібні міцні, для робіт в шахтах. Інших побажань в замовників немає.
4)Коронований зад замовив нам трьох чиновників. Зустріч з інформатором на стандартному місці.
Раджу тобі зайнятись з початку вбивством підозрюваних, але бажано за містом. Замовник хоче, щоб Ендеріла нестало, наче він просто зник. Нехай леді фортуна супроводжує тебе, брате.
Ерданіс.»
Не знаю, яке враження появилось у вас, коли ви прочитали ось цього листа, можливо хтось взагалі не повірив моїм словам, але я так же ж не міг повірити написаному. Важко було повірити у те, що моя земля стала оплотом для работорговців. Мисливські угіддя для цих тварюк. Вони переступили усі закони: і людські, і божі. Згідно з законами, рабами могли бути лише злочинці чи військовополонені, але у жодному разі не мирні жителі. Тут же ж, у листі, було прямо сказано, що Лаіріель мала стати рабинею, хоча жодного закону не порушила. Проте, це ще було не все. Окрім Орлеку, який був досить невеликим містечком, Кардерлен також став оплотом для работоргівців «Лісних Демонів», а це був регіональний центр. Велике місто, у якому жило дуже багато людей. Якщо ці мерзотники зуміли облаштуватись навіть там, то я боявся уявити, що твориться по усьому Андару. Якщо б я не вбив цих двох, то скількох людей було б викрадено? А скількох вони вже прирекли на каторгу? Це було… страшно навіть уявляти. Проте, був ще один момент, який я зауважив.
У листі було вказано, що замовника два. Два замовника: на моє вбивство і на поневолення Лаіріель. Якщо… на Лаіріель полював Шарлам, то хто ж тоді оголосив за мою голову винагороду? Кому я встиг нагидити у душу, щоб мене так відчайдушно переслідували? Хто хотів пролити мою кров і не пожалів за це сотні золотих? Це була загадка, на яку я вже не міг дізнатись відповіді. Не міг, але і розмірковувати часу не було. У будь-який момент могли прибігти друзі цих потвор, а тому я зібрав усі речі, осідлав свого чорного коня, взяв білого і плямистого за повід і поскакав у напрямку будиночку біля озера, де на мене вже мали чекати. У всій цій ситуації, моє серце гріли лише вкрадені у мерців речі. Тут справді можна було знайти трішки цінного.
Довго скакати не довелось. Коні швидкі, вже встигли трішки відпочити, а тому приблизно через хвилин десять-дванадцять я був вже на місці. Нажаль, того дня я не мав часу оглядати прекрасну природу, оскільки мені потрібно було сховатись та перев’язати руку, що досить сильно кровоточила. Проте, не можу сказати, що навіть мельком побачивши усе довкола, не відчув красу цього місця. Спів птахів розливався поміж густих крон дерев, з-поміж листя падали на землю рідкісні промінчики сонця і лише над озером було яскраве сяйво, що відбивалось від його поверхні у різні сторони, змушуючи кришталеві сльозини вранішньої природи сяяти, перетворюючи ліс на зіркове поле. Лише одну сторону озера покривав очерет, роблячи той бік темним і відчуженим, а усе решта нагадувало казковий ліс. Неймовірна краса, яку псував старенький будиночок з діркою у даху, на місці якого, якщо вірити маминим словам, доволі давно ріс великий і розлогий дуб.
Усвідомлюючи, що я явно прибув до цієї домівки куди швидше, ніж Нормар та Лаіріель, я одразу ж став бинтувати руку шматком чистої тканини, який я знайшов у в’юку одного з коней. Потрібно було багато чого обдумати, перш ніж я зустріну своїх друзів. Дуже багато чого. Для цього, я знову дістав листа і став перечитувати його заново, наче сподіваючись побачити інший текст, аніж минулого разу. Проте, читав я не так уважно, оскільки думки мої були направлені у інше русло.
Зазвичай, коли люди опиняються на волосині від смерті, вони починають обдумувати цей момент. Прокручувати його у голові раз за разом, аби зрозуміти, у чому була їхня помилка, що вони таке допустили. Що вони опинились ледь не у гробу. Те ж саме стосується і мене. Хоча діяв я достатньо холоднокровно, після того як вбив двох людей, коли я опинився у відносному спокої, то зрозумів, що якщо б удар було націлено мені на голову, а не по спині, то я б вже загинув. Проте, не це мене хвилювало, а те питання, яким чином нагрудник витримав такий удар. Справді, як? Я чітко відчув, як лезо меча пройшлось по моїй спині, вдарило ну дуже вже сильно, але воно не зуміло пробити броню. Скільки б я не шукав слід, я його не бачив. Навіть найменшого порізу не було. Як це пояснити?
Насправді, нічого дивного тут і не було. Це лише я дивувався, як мала дитина, а насправді все було дуже просто і зрозуміло. Довелось поритись у пам’яті, щоб згадати кілька фактів про створінь, з яких було зроблено обладунок. Чорний троль – створіння з доволі низьким інтелектом, серед усіх тролів загалом. Він виділявся доволі великими відростками на голові, що були твердими, наче роги, але водночас і покриті хутром, а також чорним кольором шкіри. Шкіри, що дуже цінувалась серед кочівників та держав, де переважала рубаюча зброя, як ось шаблі, сокири, тощо. Саме через це, коли йшли на чорного троля, мисливця брали списи і арбалети, оскільки мечі та сокири не могли завдати достатньої шкоди, а луки були надто слабкими, аби стріли глибоко занурились у плоть. Цей факт і врятував мені життя. Рубаючий удар, а не колючий. Просто пощастило, що той бовдур хотів рубанути мене, а не проткнути.
Я не міг стримати гіркої посмішки, коли про це все думав. Батько був правий. Я все ще надто невмілий, неуважний і вижив лише завдяки його опіці. Не було б його обладунку, я б вже лежав ледь не прямо за воротами свого власного дому, проскакавши на коні лише кілька метрів. Доволі розчаровуючий факт, але для мене він став чимось вроді мотивації. Якщо б інші налякались і в паніці почали робити дурниці, чи просто заховались десь, то я хотів вияснити, кому завдячувати за це випробування. Проте, завдяки цьому я одразу ж перевірив якість і обладунку, і меча. Не те, щоб я сумнівався у якості татових виробів, але знати властивості спорядження – обов’язкове діло. Звісно, випробування прямо на полі бою – така собі ідея, але раз так вийшло, значить так і мало бути. Я просто був вдячний за те, що зумів вціліти. Ось і все.
Звісно, після прочитання листа у мене було ще й друге запитання. Куди нам направитись? Було відомо, що королівство Андар, Орлек та Кардерлен були під впливом «Лісних Демонів» і гільдії работорговців, тобто ідею сунутись туди, знаючи що ми у розшуку, можна було ототожнити з самогубством. Була доволі висока ймовірність того, що всі міста, які були раніше в складі Андару, вже знаходились під впливом цих гільдій, а отже залишатися на цьому березі Хвилястої було небезпечно. Нам могли вбити ледь не одразу ж по приході у будь-яке місто. Обдумуючи ці факти, я був вимушений дістати мапу і почати роздумувати, куди б нам іти далі. Перехід в сусідні краї був не найкращим варіантом, оскільки до чужинців там відносяться, як до бруду, навіть попри те, що Нан-Крітон – багатонаціональна держава. І справа не тому, що вони так відносились саме до людей узбережжя, ні. Вони дуже любили свою державу і боялись, що хтось посміє нашкодити їй. Для них кожен мандрівник – шпигун, або вбивця, який хоче вчинити замах на Його Величність Імператора. Залишалося тільки відправитися в ті міста, які не були згадані в записці, хоча це було ризиковано. Дуже ризиковано. Куди саме? А це вже варто було обговорити з Лаіріель та Нормаром.
Третє питання було не менш важливим, ніж два попередніх. Що мені робити з цими відомостями? У записці чітко вказано, що сторожа в Орлеку підкуплена, а герб Андару було добре видно на краю листка. Це була печатка з кількома особливими, характерними лише оригіналу, лініями, які доволі важко замітити, через їхню наближеність до основного малюнку. Сидячи у бібліотеці, я вивчив візерунок печатки настільки точно, що певно зумів би відтворити її на листку паперу навіть наосліп. Як результат, я міг з впевненістю на дев’яносто дев’ять відсотків заявити, що це був оригінал, або ну прямо таки ідеальна підробка, яка б коштувала, як кілька великих міст.
Відповідно, надіятись на солдат, чи будь-які інші установи, що мали гарантувати безпеку громадянам, було безнадійною справою. Отримавши команду від вищих чинів, вони могли б лише допомагати работорговцям, а у Дарнерлуні, чи Загремні ситуація поки була невизначеноюю. Жаль, що тоді ще я не знав нічого про існування інформаційних гільдій. Можна було б зробити запит і дізнатись про все, а не гадати - чи варто йти туди, чи ні.
Задумався я над цими моментами доволі сильно і згодом почув кроки за дверима. Скоріше за все, я був просто надто настороженим через напад, а тому одразу ж кинувся до дверей і сховався за ними, чекаючи на противника, що прийшов по мою душу. Рука лежала на руків’ї меча, я чув кожен удар свого серця, а щойно двері відчинились, як я з криком накинувся на першого, хто увійшов. На диво, реакція противника була дуже в’ялою, і я одразу же ж повалив його на землю, приставивши клинок до горла противника, але вчасно встиг зупинитись. Слава Урлану, що я не махнув мечем, а лише збив противника з ніг. Я боявся навіть уявити, які наслідки могли бути. У кращому випадку, я б лише поранив Лаіріель, а у гіршому – вбив її на місці. Через переляк, я аж побілів, та й Нормар також серйозно налякався, аж схопився за меча, але Лаіріель, що стала об’єктом цього нападу, взагалі не налякалась і не показувала навіть капельки здивування. Ніби вона вже очікувала, що щось таке відбудеться. Саме через такий її вигляд, я і втратив холоднокровність.
-Прокляття! Що ж ви мене так лякаєте!? Ви ще повинні бути на пів дороги звідси! Я ледь не вбив вас обох! – несамовито почав кричати я, хоча певно найбільше і налякався, аж раптом кілька червоних капель впали на гладку, білу шкіру Лаіріель.
Я навіть не помітив, як пов’язка з руки впала і рана знову відкрилась, проливаючи потічки червоної рідини. Кровотеча певно була сильнішою, ніж у момент, коли мене лише поранили, як і біль, що я відчував у той момент, але щойно я знову глянув на обличчя Лаіріель, як біль зник, залишивши по собі лише здивування. Вона турботливо дивилась на рану, обережно протягуючи руку до неї, аби спробувати зцілити, проте моя рука була надто напружена, через що лікування було неможливим.
-Зараз я полікую тебе. Потрібно лише розслабити руку. Не варто запускати такі рани, ще зараження почнеться. Тільки меча забери від мого горла, будь-ласка. – з щирим бажанням допомогти сказала красуня. – Вже вдруге тебе зцілюю за два дні. Не надто часто?
Певно, ця жінка була набагато сміливіша, ніж я міг собі уявити. Так спокійно відреагувати на той факт, що тебе ледь не зарізали… доволі важко, якщо чесно. В мене ще й до тих пір серце калатало від зіткнення з «Лісними Демонами», хоча я був у куди менш складній ситуації, якщо так подумати. Якщо б мене ось так притиснули до землі, а моя зброя все ще була би у піхвах, то я б явно почав панікувати.
Усвідомлюючи, що я наразі у відносній безпеці, все ж таки тепер мене міг прикрити Нормар, мені вдалось розслабитись. Щойно ми сіли за стіл, там був невеликий столик з кількома старими стільцями, що дивом не розлетілись під вагою Нормара, з його то обладунком, на душі стало якось спокійніше. Коли ж всі заспокоїлись, я зловив сердитий погляд брата Лаіріель, він явно був незадоволений тим фактом, що я його сестру ледь не вбив, а сама красуня почала мене лікувати. Цього разу, рана була не такою глибокою, як минулого. Тут не треба було діставати кулю, а лише заживити судини та шкіру. Розріз глибиною лише п’ять-сім міліметрів, не такий вже і страшний, особливо для цілющої сили Лаіріель. Якщо плече у мене й досі поболювало, то після лікування рани на руці, я навіть якогось дискомфорту не відчував. Все загоїлось так, наче ніхто мене і не намагався вбити.
Звісно, після цього мене змусили розповісти історію того, як же ж я встиг так поранитись. Довелось пояснити, що біля воріт на мене вже чекали найманці, які хотіли мене прикінчити. Було дуже дивно, що зі своєї сторони Нормар та Лаіріель не зіткнулись з нападниками, а можливо вони просто їх оминули. Ніхто не говорив, що Нормар і Лаіріель будуть у обладунках. Вважалось, що вони просто бідні місцеві жителі, що живуть від зарплатні до зарплатні. Такі обладунків явно б не змогли купити. До речі, не можу не похвалити оперативність цих найманців. Руку Шарламу я відтяв не так давно, а вони вже мене розшукували. І мене, і Лаіріель, і Нормара. Хоча, маю я підозру, що на мене вони націлились ще до того, якщо вірити листу, у якому сказано, що мою голову явно не Шарлам замовив.
-Виходить, нас довго будуть розшукувати?
-Ну, не знаю про вас, а мене – точно. Проте, це не така вже і велика проблема. Я допоможу вам оформити документи, купити чи орендувати дім і відкрити свою справу. З тиждень побуду з вами, відпочину після дороги, а потім відправлюсь далі.
-Далі? Куди це ти зібрався? – здивовано спитав Нормар, розгублено дивлячись то на мене, то на свою сестру, яка явно була не дуже рада таким словам. – Ти нас виволік з Орлека, ти нам дав нове життя і вирішив просто так покинути? Так не піде! Ми з тобою! Ми тобі зобов’язані життям і всім, що ми маємо і будемо мати! Звісно, ми хотіли спокійного та безбідного життя, але ж це не означає, що ми можемо так безвідповідально покинути тебе, якщо ти кожного дня по пораненню отримуєш. Дозволь помогти тобі в твоїх пригодах!
-Як ви думаєте, кого вони в першу чергу розшукуватимуть? Вас, що просто розізлили одного товстуна, чи мене, за голову якого платять сотню золотих?
-Скільки? – перепитав Нормар, прочищаючи вухо мізинцем. – Мені здається, чи ти доставив зайвий нолик до суми?
-Ні, Нормаре, я назвав тобі правдиву суму.
-Та кому ж ти так в душу нагидив, щоб за тебе стільки платили? Явно не скнарі Шарламу.
-Прочитайте цього листа. Там чітко написано, куди я збираюсь і навіщо. – сказав я і подав їм записку найманців. – В першу чергу, мені потрібно скинути з хвоста переслідувачів, а це не вийде зробити, допоки живі їхні командири. Про вас вони ще забудуть, а я у мене на спині намальована мішень. Вам неможна йти зі мною. Ти повинен охороняти сестру, а не змушувати її ризикувати життям задля мене. Живіть собі спокійно, сім’ю заведіть, а я вам повідомлю, коли Шарлама голову зітну, а також змушу відступити цих покидьків з «Лісних Демонів».
Читали листа ці двоє доволі довго. Було видно, що вони вчитуються у кожне слово, аби зрозуміти, чи правда все, що вони прочитали. Ну, доволі важко повірити в те, що мирний край, у якому ти живеш, зберігав таку страшну та огидну таємницю. Крім того, вони також зробили висновки, схожі на мої. Землі фактично всього Андару були у руках Фарандора, раз він стояв за «Лісними Демонами». Вони вже були у Орлеку та Кардерлені, а хто його знає, де ще знаходились бази цих покидьків.
-А що ж дальше? На цьому березі від ріки Хвилястої небезпечно залишатись тобі. Куди ти після цього? В кузні всидіти ти не зможеш, а просто тинятися по світу, як приблуда, - божевілля. – тремтячим голосом запитала Лаіріель, очевидно хвилюючись за мене. – Невже ти справді хочеш покинути Андар?
-Якщо іншого виходу не залишиться, то доведеться забиратись з цієї землі, але перш за все… хочеться «подякувати» нашим «добрим сусідям» за їхню гостинність.
-Ти один хочеш виступити проти цілої організації? А як там кілька тисяч найманців? Що, самотужки проти них підеш?
-Знайду спосіб. Вб’ю всіх: хоч рабовласника, хоч короля, хоч одного з Покровителів – не важливо. Нічого їм було на наші голови задивлятись.
-Який же ти бовдур, Ендеріле. Сам ти не впораєшся. Тобі потрібен загін, а то й армія ціла. Своя організація найманців, аби вести цю війну. Крім того, окрім організації, потрібна підтримка кількох лордів, аби можна було протистояти Відновленому Королівству, що стоїть за «Лісними Демонами». І ти хочеш самотужки, без прикриття і цілителя, з цим впоратись? – слова Нормара були злегка в’їдливими, навіть попри добрий намір, але після запитання він одразу ж впевнено доповнив. – Хоча ти мені і не дуже подобаєшся, дозволь нам поїхати з тобою і хоча б якийсь час допомагати. Лише таким чином ми можемо тобі віддячити.
-Ні, брате. Тут вже я сам. – одразу ж заперечив я, змушуючи погляд Нормара дещо покритись кригою, наче він починав злитись через те, що я постійно відмовляюсь від допомоги. - Ви своє зробили і тепер маєте повне право на мирне життя, але спершу треба знайти місце, де це мирне життя можна було б провести. Ось, глянь-но на карту. Значить так, найближче до нас розташований Кардерлен, але там є штаб гільдії работорговців, тому вам туди шлях закрито. Я пропоную відправитись на північ, адже там є трійка великих міст, де вплив Відновленого Королівства мінімальний, а саме: Дарнерлун, Загремн і Ормлан. Не знаю, є там «Лісні Демони», чи інші організації рабовласників, але спробувати там поселитись не завадить. В якомусь з них вам вдасться пустити коріння. Якщо ж до вас доберуться і там, то постарайтесь розшукати мене в Кардерлені або Орлеку. Якщо ні там, ні там мене не буде, то спитайте в Грандела, де я. Він точно буде знати, оскільки листуватись я збираюсь частенько.
-Добре. Так і зробимо. – дещо незадоволено, але покірно, відповіла Лаіріель, після чого тикнула пальцем в карту. - Думаю, що варто відправитись до Загремну. Дарнерлун – місце бойових дій, адже знаходиться на півночі, в підніжжі гори Мертвого Шепоту. Кочівники часто стараються пройти через північний перевал і з сторони цієї гори атакувати Дарнерлун, а крім цього ще й розвернулося повстання. А Ормлан занадто близько до кордону з Кардерленом.
Було видно, що Лаіріель дуже неохоче прокладала цей шлях, але він був досить таки логічним. Попри смуток, що було видно у її очах, вона продовжувала впевнено говорити, аби допомогти мені хоча б якось, навіть якщо це приведе до того, що наші шляхи розійдуться. Я б хотів її заспокоїти, але… не міг. Не міг, оскільки хотів захистити, чи мені так здавалось. На той момент, я бачив лише одну можливість захистити Нормара та Лаіріель. Та й взагалі, на той момент я не міг зрозуміти, чи це вона боїться за себе, чи це вона за мене переживає.
Планування шляху зайняло не так вже й багато часу, оскільки оцінювали для житла ми лише великі міста. Тобто, проміжні містечка були лише перевалочними пунктами і ми мали зупинитись у двох таких, аби поповнити запаси та перепочити, але навіть не розглядалась можливість працевлаштування, розвитку бізнесу чи навіть простого життя там. Ну, скажу відверто, там навіть бізнесу нормального не відкриєш, якщо не маєш якихось нових ідей. Таверна? Хватає і однієї-двох. Ферма? Такі містечка зазвичай живуть від ресурсної складової, як ось шахтарство, фермерство, риболовство, тощо. Вони не виробляють кінцевої продукції на експорт, бо і купці не так часто туди навідуються, аби щось купити. В основному, вони приїжджають уже загружені товаром, аби щось продати. Тратити та заробляти там великі гроші просто неможливо. Для цього існують лише великі міста, поблизу яких можна розташувати ферми, аби замістити імпорт з далеких сіл, зайнятись створенням штучних озер, для постачання свіжої риби, відкрити будь-який ремісничий цех, оскільки якщо не в місті куплять, то мандрівні торговці заберуть з собою за хорошу ціну. Звісно, лише у таких містах ти зможеш отримати будь-яку їжу, одежу та житло, варто лише заплатити відповідну суму.
У наслідок таких роздумів, ми проклали ланцюг доріг між Загремном, Орсою, Крафнегом та Орлеком. В першу чергу, потрібно було перейти на північну окраїну Орлека і вирушити до Крафнегу, до якого було зо три дні дороги верхи. Місто це було досить велике, не набагато менше за Імлот-Шарлан, а отже ідеально підходило для першої спроби почати нове життя, оскільки часто мандрівники у таких містах і залишаються жити, або хоча б трішки потратити золота на спорядження і делікатеси. У мене є страшна пристрасть до смачненького, готовий на це всі гроші витратити.
Ну, визначившись з дорогою, ми не стали гаяти часу. Нас точно розшукували у той момент часу, а тому довелось швиденько збирати речі і вирушати у дорогу. Рухатись ми збирались через Великий Тракт, що було прокладено між усіма великими містами, що існували ще сім тисяч років тому. Дорога була рівнесенька, жодної ями, є тротуар, кладка просто ідеальна. Не порівняється до звичайних доріг між новими містами та селами. Навіть освітлення яке-не-яке було, хоча світильники було розміщено на відстані метрів в п’ятдесят одне від одного.
Основна причина того, що ми вирішили рухатись по Великому тракту була не в освітленні, ні. Ця дорога з давніх давен має свою незалежну охорону, що збирає дуже малі податки з купців, а також збирає добровільні пожертвування. Таке собі регіональне формування «Лицарі Тракту», що було створене з представників усіх країн Андару. Вони захищали дорогу від бандитів та монстрів, а також допомагали мандрівникам безпечно діставатись до місця призначення. Якщо б я показав їм листа з доказами, що за нами женуться работорговці, то вони б захистили нас. Фактично, це було нашим порятунком від безперервного переслідування, хоча зустріти групу цих лицарів було доволі важко, оскільки тримались вони зазвичай за межами дороги, у лісах, аби не давати монстрам навіть на метр наблизитись до тракту.
Проте, звісно є і неприємні моменти. Після Карфнегу даний тракт обривався і до Орси й Загремну доводилось би добиратись по досить небезпечних дорогах, що явно було таким собі рішенням, а особливо якщо задуматись про наші бойові вміння. Потрібно було найняти охорону або купити кращу зброю, якщо така була. Дуже мала ймовірність, що можна на ринку знайти щось таке, що буде кращим за зачаровані речі, які зробив мій тато.
Дорога обіцяла бути довгою, тому їхали ми в середньому темпі, щоб і коні не виснажились, і ми добрались по-швидше. Галопом гнали лише у випадку, якщо просто ганялась одне за одним, але потім доводилось зменшувати темп, аби коні перепочили трішки. І ось, в дорозі пройшов перший день наших мандрів. Доволі неспокійний день. Ми зупинилися на нічліг на першому перехресті, прямо збоку від дороги, дещо сховавшись за кущами. Нормар розвів багаття, Лаіріель приготувала поїсти, а я оглянув місцевість, адже не дуже хотілося, щоб нам перерізали горло, поки ми спимо.
Перевірка не зайняла багато часу. Можна навіть сказати, що вона взагалі була досить недовгою. З однієї сторони все добре проглядувалось, з двох інших пролягала дорога, а у чагарниках я нічого небезпечного, окрім однієї гадюки, не знайшов. Ледь не наступив їй на хвоста, за що міг поплатитись життям. Нажаль, тоді я ще не вмів цідити отруту, а інакше смертоносність мого клинка зросла би у рази. Хоча, якщо маєш отруту, то потрібно і протиотруту зробити, щоб не сталось нещасних випадків.
У результаті, я повернувся до вогнища з невеликою жменею зеленої аличі. Кислої, твердої аличі, яку не кожен би наважився з’їсти. Оскільки поряд не було печер чи там ще чогось небезпечного, я не хотів вставати на варту вночі, але все ж таки загроза могла появитись у будь-який момент. Це мене засмучувало, а тому я мовчки сів біля вогнища, показавши жестами, що все чисто, після чого взявся за свою порцію каші, яку Нормар та Лаіріель зварили. Жирна, перлова м’ясна каша з зеленню. Нажаль, у нас не було з собою чорного перцю. Він дорогий, але без нього смак страв зовсім не той. Бракує аромату.
Проте, якщо я сидів, задоволено смакуючи приготовлену страву, пощастило ща у в’юку коней був казан, то Нормар та Лаіріель були не настільки веселими. В повітрі витала якась напруга, яку я не наважувався порушити, оскільки не знав її причини. Ну справді, все вроді було нормально, ніхто не сварився. Дивна якась тиша, що аж різала вуха, але вона була не довгою. Раптом, як грім серед ясного неба, полився ніжний голос і розвіяв тишу, як зорі – пітьму ночі. В цьому голосі відчувалися нотки смутку та страху, але їх розвіювали слова пісні:
По широким ланам і прекрасним степам
Веде нас дорога велика.
Ні спека, ні дощ не мішатимуть нам,
Чудесна дорога відкрита.
З друзями разом чи в самоті
Дорога зустріне нас радо.
Ми йдемо і йдемо у тишині
Допоки нас сміх не розрадить.
Чи в темній печері, чи морській глибині
Чи в лугах зелених, на кручах
Кругом і завжди будуть зорі твої
Освітляти твій шлях, старий друже.
Кругом і завжди будуть зорі твої
Освітляти твій шлях, старий друже.
Приємна пісня, що зігрівала душу і дарувала спокій. Неймовірні слова, прекрасна суть, а також чарівний голос. Голос, що розлився довкола, розвіюючи смуток та тишу. Така атмосфера була куди більш приємною, ніж раніше, але звісно все не могло пройти без подальшої розмови. Так, мене все ще не могли залишити у спокої. Лаіріель не могла зрозуміти мого бажання діяти самотужки.
-Ендеріле, навіщо продовжувати шлях самому? Чому ти не хочеш спокійно жити з нами або вернутись до батьків? – спитала Лаіріель, але вже не сумним і холодним голосом, як до того , а відносно веселим і бадьорим, хоча в очах виднілось легке переживання.
-Скільки разів я повинен повторювати? Я не можу вернутись додому і з вами залишатись також. Мене розшукує хтось, чия влада досить велика, аби він легко міг заплатити сто золотих за голову простого хлопчака, який навіть не усвідомлює, що лихого зробив. – дещо з притиском промовляв я, після чого скинув каптура. – Поки мене розшукують, залишатись поруч з кимось – безвідповідально. Це однаково що добровільно робити з вас мішені. Крім того, мені однаково потрібно дізнатись, хто за мою голову оголосив винагороду, а значить доведеться випитувати у «Лісних Демонів».
-Сам?
-Ні, не сам. Точніше, потім буду не сам. Раз вони пов’язані з работорговцями, то у мене буде дуже хороша можливість набрати людей з звільнених рабів. Їх однаково потрібно звільнити, відновити справедливість. Це – прості жителі Андару, що не завинили ні перед Божими, ні перед людськими законами. Вони заслуговують на справедливістью Хтось звісно вернеться до свого дому, але будуть і такі, що жадатимуть помсти і я їм допоможу її знайти. Чому б не допомогти їм та водночас собі? Однаково, вони не матимуть спокійного життя, допоки на території Андару існує ця пошесть.
-Коли люди не мають куди вертатись, вони готові на справді божевільні речі. – добавив Нормар до моїх слів. – Якщо звільниш їх і очолиш, вони будуть тобі вдячні та допоможуть. З часом, це переросте у громадянську війну між вільними та владою, а очолювати її будеш ти.
-Не обов’язоково.
-Ні, Ендеріле. Якщо вони попались, а ти один зумів їх звільнити, то це вже свідчить про твої вміння. Вони скоріше свого рятівника лідером оберуть, ніж на себе візьмуть відповідальність.
-Навіть якщо так, то це їхній вибір. Моє діло – врятувати їх, а їхнє – вирішувати, що робити з їхнім життям. Боротись, чи далі спокійно жити.
Звісно, я не міг сказати, що насправді з самого початку почав роздумувати над тим, що мені потрібна не просто група найманців, а персональне військо, що допоможе мені позбутись від замовника. Мене не стільки хвилювала організація найманців чи работорговців. Мені не потрібно було їх знищувати. Усі їхні ринки і бази – джерела людських та матеріальних ресурсів, але не більше. Основна моя ціль – забрати голову того, хто мене замовив, а для цього немає кращого шляху, ніж скористатись чужими руками. У мене були далеко не такі благі цілі, як могло здатись.
-Але чому тоді ти не приймаєш наш вибір? – спитала Лаіріель, сподіваючись загнати мене у глухий кут, проте моє рішення було непохитним.
-Бо відповідальність за вас кардинально відрізняється від відповідальності за них.
-І чим же?
-Відрізняється і все. – після деяких роздумів відповів я, увіткнувшись поглядом в кашу. – Раз я можу забезпечити вам хоча б трішки безпеки, значить так я і зроблю.
-Ясно. Що ж, тоді ми зробимо, як ти кажеш, але прошу, відсилай хоча б час від часу нам листи, щоб ми знали, як ти там.
-Буду. Це я можу пообіцяти. Тільки ось, спершу на папір грошенят зароблю. У нас в Андарі він досить дорогий. А тепер, лягайте спати. Завтра рано вирушати.
Сперечатись ніхто не став, навіть якщо таке бажання було, а тому згодом я та Лаіріель лягли спати, а Нормар залишився сторожити. Звісно, через чотири години його змінив я, після чого став поволі збирати посуд назад у в’юк, чекаючи коли всі прокинуться. Лише тоді ми зібрали усе решта, сідлали коней і поскакали далі, по визначеному маршруту.
Звісно, перших кілька годин дороги я не пам’ятаю. Звичка спати довго і міцно дала про себе знати, а тому я заснув у сідлі на годинки дві часу. Пощастило, що Нормар та Лаіріель вирішили з обох сторін від мене їхати, аби слідкувати, чи не гепнусь я з коня. А сон був солодким, міцним. Фактично, я поспав лише ще з дві години, але цей сон був настільки файним, що енергії хватило на цілий день. Якщо ще й враховувати, що дорога була ціла, рівнесенька, то взагалі одне задоволення.
Проте, як же ж було приємно відкрити очі, після такого солодкого сну, коли довкола тебе розгорнулось поле, вкрите всіма барвами веселки. Прекрасне поле, всіяне квітами, що цілими стежками тягнулись до горизонту, зігріваючи серця прохожих своїми яскравими барвами. Важко навіть розрізнити, чи то сон, чи то реальність. Настрій був чудовим, шлях – легким, але те й діло я відчував на собі дивні погляди. Це був явно не Нормар, так поглядом спину пропалювати він не вмів, а ось у жінок це – вроджене вміння. Проте, здоровило побачив, що мені трішки незручно і вирішив це виправити.
-Ей, в масці, може пісень якихось знаєш? А то їдемо як на похоронах. – спитав насмішкувато Нормар, змушуючи нас прикувати свій погляд до нього.
-Може й знаю. А що з того? Я як заспіваю, то в вас вуха пов’януть. – у такій же ж манері відповів я.
Тихий смішок пронісся по полю, розливаючись між травами та квітами, що блистіли від вранішньої роси. Ах, хороший день намічався. Веселий, куди кращий ніж вчора, це точно. Про це говорив той галас, який ми здійняли. Я можу посперечатись, що гобліни, почувши нас, втікали у різні сторони, думаючи що то тролі ричать. Хе-хе-хе! Так, це точно.
-А все ж таки заспівай но, Ендеріле. – попросила Лаіріель. – Я вчора співала, а тепер твоя черга!
-Ні.
-А якщо я куплю тобі випивки у таверні? – запропонував Нормар, спокушаючи мене п’янким елем. - З нашої долі золота, звісно.
-Ну добре, але виніть самі себе.
Такі умови були дуже спокусливими для мене, оскільки випити я любив. Ні, не оковитої, не чогось міцного. Мається на у вазі вино, ель, лагер. Будь-що з низьким градусом напруги, а інакше мене б винесли з таверни дуже швидко. Крім того, відмовляти дівчині кілька разів підряд – гріх, який спокутати неможливо. Якщо звісно вона не просить грошей. Якщо просить грошей, то можна говорити «ні», поки питання не зміниться на таке, що не стосуватиметься фінансів. Заспівати – не велика трагедія. Лише кілька хвилин ганьби. Я довго думав чого б такого заспівати, щоб шлях був легшим і веселішим, але на думку спала всього лише одна пісня:
Вийшов зрання в луг зелений
Дістав лук і стріли
Та й пустився в путь-дорогу
З друзями, щасливий.
І в очах вогонь палав,
Все пригод шукали.
Разом кашу заварили
Й потім розгрібали.
Ся дорога йде в тіні
Де багато злоби,
Але друзі поряд вірні
Проженуть незгоди.
Все життя б ми так ішли,
Все б пригод шукали,
Та дороги нескінченні,
Не пройти роками.
Сотні років треба нам,
Щоб задовільнити
Ту жагу пригод та знань
Та не маєм стільки.
Часу обмаль, а шляхів
Без кінця відкрито,
А ще скільки невідомих
Ось для чого жити!
Все життя – це шлях один,
Що найдовший в світі
Лиш би часу більше нам
Та шляхів відкрити!
Я найшов дорогу свою
Хоч важку й тернисту,
Але з друзями моїми
Всім дамо по писку!
І минуть мої часи,
Старіть вже приспіє
І дороги всі мої
З молодістю підуть.
Внукам всім я розкажу,
Як бродив по світу.
Як із друзями крізь тьму
Я проносив світло.
Тиша. Ну, самому доволі важко почути, наскільки сильно ти фальшивиш, якщо не починаєш завивати, як вовк, а тому я чекав вердикту. Крові з вух не бачив, Нормар та Лаіріель все ще були при свідомості, а значить все не так вже й погано. Звісно, оплесків не було, але по обличчям можна було зрозуміти, що яке-не-яке задоволення від співу вони отримали.
-Гарно. А ти казав: «не хочу, не вмію». Тьху. – весело почав Нормар, після чого на хвильку задумався. – Треба ще чогось заспівати, бо тихо, як на похоронах буде. Чи може якусь легенду розповісти?
-Я вже наспівався, горло болить аж, так що розкажи нам якихось історій чи легенд. Може чого нового дізнаємся, та й в дорозі веселіше. Легенди на годину може хватити.
-Ну добре. Яку б то вам історію розказати? – мовив велет і на хвилинку замовчав. – Точно! Знаю! Розповім я вам про Час Короля-Скелета!
-Кого, кого? Короля-Скелета?
-Так, про нього. Ви що, не чули? – здивовано спитав Нормар.
-Я читав щось, але історичні хроніки тих часів зберігаються за межами Андару, у більшості своїй, оскільки підчас війн багато бібліотек було спалено, а особливо після падіння королівського роду, підчас вторгнень іноземних загарбників.
-Ну, не проблема.