«Обманом, вони змусили себе думати, 
що життя — нещастя»
©Невідомий автор

Що ви бачите, коли ваші віки повільно закриваються? Так, це воно, ви бачите тільки чорний екран, вам здається, що ваші зіниці все ще рухаються і, можливо, намагаєтеся що-небудь побачити, але нічого не виходить.

Цікаво, що в імлі вона намагалася побачити світло. Намагалася побачити добро в людях, хороші риси, бачила тільки позитивне. Що ж було потім? Я знаю, люди знають, вона — ні.

Думки, бажання та емоції? Що це? Хто їх зароджує? Як виходить, що вони виникають нізвідки? Чому багато хто думає про одне й те саме?

Я не знаю. Ніхто не знає і ніколи не дізнається.

Її повіки опустилися востаннє. Востаннє вона побачила квіти, востаннє вона побачила світло, лікарню, смерть. Здавалося, що вона більше нічого не побачить, але вона змогла. У голові її були моменти, які вона намагалася згадати, щоб не забути. Що вона зробить? Що вона вибере? Смерть чи життя?

Востаннє я побачив її блакитні очі живими. Востаннє побачив усмішку на її обличчі, востаннє я дізнався, що вона думає. Люди навколо неї здавалися порожніми оболонками, які проживають свій день однаково. Бояться бути не схожими на інших, але цим і схожі, крім неї, тільки не вона.

Рак. Вирок? Для неї він не був таким. Вона не ставила хрест на собі. Намагалася триматися з усіх сил.

Я — Смерть. Забрав її. Останнє про що вона думала — батьки. Ті, яким було шкода й цента на її лікування, вони й не знали, поки не пролунав телефонний дзвінок про раптову смерть. Ніхто не міг повірити.

Вона не могла дозволити собі лікування, не могла дозволити хворіти, просто не могла. На поховання прийшло мало хто. Мало хто заплакав. Мало хто потім згадував її, ніхто не любив її так сильно, щоб нудьгувати.

Доля. Що це? Чому вона така? Люди самі її придумують. Самі ж придумали мій образ, розуміючи, що від мене нікуди не дітися. Я не такий страшний, як здається. Ви просто засинаєте і більше ніколи не прокидаєтеся.

То що таке життя? Дім робота, робота дім? Сірі будні? Порожнє життя? Мрії про казку? Доля? Що вона таке, що варто триматися за неї?

Людина не цінує своє життя, намагаючись провести його так, як думає сама. Вона не може керувати своїм життям, щоб усе було чудово. А в результаті невдач, буде звинувачувати долю, Бога, інших, всесвіт, смерть. Всіх кого попаде, але чи так це?

Бог ні в чому не винен. Інші люди не будують життя людини. Вони не роблять вибір за неї. Доля — існує, люди так кажуть, щоб нічого не вирішувати і щоб у них була відмовка, якщо зазнають невдачі. Всесвіт — просто скупчення зірок. Смерть — просто смерть, нічого більше.

То хто винен, що людина стала такою? Відповідь очевидна. Потрібно лише її прийняти.

Я — смерть, яка любить небо, бо там спокійно. Вона — дівчина, яка любила квіти, адже їхнє життя таке ж коротке, як і її саме.