«Швидко осипається недовговічна квітка життя»
    © Децим Ю. Ювенал

    Я дивився на усіх людей, не зважаючи уваги, що вони схожі на пластикові ляльки. Без емоцій. Світ був таким сірим і прохолодним, що не міг зігріти ні одну душу, яка жила в ньому. Зі сторони здавалось, що людство перестало насолоджуватись реальною красою. Що в ній такого, щоб возвелучувати її? І що в ній такого, щоб витратрачати на неї хоча б декілька хвилин свого часу?

    Той день, я буду пам'ятати усю вічність. Добра посмішка, яскраво-блакитні очі і шороховаті руки, котрі не міг взяти, але я знав, що вони такі були. Бліда шкіра обличчя і жовте волосся на вітру, а також мить життя, що спливає. Вона була дорога мені.

    Тоді я не міг зрозуміти, що трапилось зі мною. Що це було? В середині з'явилось приємне відчуття спокою, начебто, усе навколо раптово заграло фарбами. І таємний світ, зі своїми страхами та білью, більше не існував для мене.

    Я завжди думав, що бачити померлих людей — це нормально. Вони переслідували мене на кожному кроці, не даючи спокою. Я працював, щоб усе, що вони зробили не залишось без уваги і не було марним. Ніхто не хоче, щоб після того, як твої очі заплющились назавжди і ти останній раз спробував повітря, тебе забули. Після цього, ніхто не зможе повернутись назад.

    Вона була людиною, а я ні. Вона була щаслива, а я був один.

    Тоді мені відчайдушно потрібно було бути разом з нею. Я відчував те, що ніколи не міг би відчути. Я жалів, що не людина, і що не можу ніяк їй допомогти. Бачити і не в змозі допомогти, найгірше, що може бути в житті.

    — Я не розумію, чому люди такі жорстокі. Чому вони не можуть подивитись на інших і зрозуміти, що в них теж є почуття? Що їх всесвіт не повинен закінчуватись тільки на них самих. Чому вони не розуміють, що іншим також може бути боляче?

    Ці слова подобались мені більш за всі. Вона говорила правду. Але ніхто її не чув. Вона відчайдушно потребувала любові та ніжності, але ніхто не хотів їй їх давати. В той час, мені закортіло підтримати її. Сказати, що вона не одна так думає, що є я — Смерть, котра забирає людей через їх безглуздя.

    В неї було занадто мало часу. Дуже скоро вона повинна було померти. Так просто мене не посилають. І зараз, це було найбільше моє прокляття.

    Я хотів врятувати її, але не міг. В мене не було влади робити подібне і ніколи не буде. Я лише порожній образ, який видумадо людство.

    Я — Смерть, яка закохана у небо. Вона — дівчина, що любила квіти.