Одного дня, коли ти подившся на стелю в кімнаті, після того, як в которий раз тобі сниться твоя смерть, ти будеш радий, що живий. Тільки на декілька секунд. А потім, розумієш, що тобі знову й знову переживати страхи з минулого, яке може наздогнати будь де.
    Цей світ не може дати тобі нічого. Особливо, що стосується безпеки. Не має жодного місця, яке б вберегло від атомної війни, або від твоїх нічних жахіть. Такого місця не має.
    І ось, в котрий раз, я згадувала минуле. Те минуле, яке в голові засіло, наче платівка. Де кожного разу життя поверталося до мене тим місцем, в яке поринаєш все глибше й глибше, а дна там не має.
    Але не все було так погано. Ні. Насправді, там були й щасливі моменти, які я чомусь вирішила не пам'ятати...
    В школі, я подобалась іншим. В мене були й подружки та навіть хлопець, який дарував мені смаколики. В мене збереглась фотографія з моменту наших зустрічей. Все було таким далеким, наче в іншому, не моєму, житті.
    А тепер. Я тут. В Нідерландах. Де нікого майже не знаю. Є робота, бо IT-спеціалісти потрібні всюди, особливо, якщо знаєш англійську. А от про все останнє, якось думати не хотілось.
    Я любила своє життя. Інколи. В моменти, коли бачила захід сонця. Коли між великими деревами йшла посеред лісу. Коли смакувала найкращу каву у світі, після того, як втікла від війни. Але... Вже не було тих емоцій. Жодного бажання відчувати ту радість, наче ти дитина, яка отримала найкращий подарунок в житті.
    Так, я мала тут все, що треба і навіть більше потрібного. Але в той самий час, я не мала нічого. Це було дивно. Раніше я раділа ранішній полуниці, яку купував мені хлопець. В той день я мріяла про неї, а коли він почув про це та приніс додому, у ввечері, я мабуть скакала, як маленька дитина, що не бачила полуниці ніколи. Це було щастя.
    На жаль... Чи то через війну, чи то через те, що я виросла: — подібні щирі емоції кудись поділись. Ні, вони були десь всередині, але більше не такі яскраві, наче подих перехоплює. З того моменту, як я жила в Роттердамі, все змінилось. Інколи, мені ставало боляче від однієї думки, що я не можу відчувати те, що хотіла. Наче в тебе щось вкрали.
    Багато людей подорожують та відчувають від цього якесь неймовірне піднесення. Раніше, і я теж, але тепер, навіть, якщо я знаходжусь в місцях, в яких я хотіла побувати давно, всередині наче й радість, але вона ледь помітна. На задньому фоні в голові, минають картинки з минулого. Чому я тут взагалі опинилась і як. Особливо, що мені довелось залишити... Цього було занадто багато.
    Я залишила усіх й все, що в мене було. Це був мій вибір. Я могла й залишитись в Україні, але насправді, не думаю, що там, від мене була хоча б якась користь.
    Інколи я думаю, а як би не мене дивилась моя маленька версія? Та, яка вірила у драконів та розмальовувала лице Барбі. Яка хотіла стати співачкою та композитором? Яка вірила людям та тим хто поруч?
    Зараз, я вірю тільки собі. Але... Колись, я була житєрадісною та харизматичною. Я виступала на шкільних концертах та намагалась робити зі своєї мрії — ціль. І коли здавалось, що я вже зробила все, що треба, життя підкинуло мені так багато проблем.
    Зрада. Проблема зі здоров'ям. Війна...
    Все було наче в якомусь поганому кіно, яке писали на колінках. Я заздрила усім й хотіла, щоб моє життя, бодай трохи було ліпшим. Але все ставало гірше, й гірше, й гірше.
    Тому я вирішила — втрачати більш не має що. Треба їхати кудись. Всеодно помру, яка різниця де. Головне побачити хоча б щось перед своєю смертью.
    Ці думки, й привели мене сюди. Так, я думала, що втечу. Але правду кажуть, що усюди, куди б ти не поїхав, ти береш себе.