Деяких людей треба відпускати, навіть, якщо ти їх любиш. Це здавалось якоюсь маєчнею, але зараз дивлячись на те, як життя змінилось, я зрозуміла, що дійсно, наше оточення робить нас або кращими, або гіршими. Прикол в тому, що ти можеш спілкуватися з досить хорошою компанією, але не твоєю. Ти будеш думати, ну ось, вони ж хороші люди. Чому я не почуваюсь з ними добре? Чому я себе не люблю? Вони ж поганого нічогоне зробили. Мабуть, проблема в мені?

Але відстань, показала все. Вона розтавила пріоритети й можливості. Відстань й інша країна, дала нових знайомих, друзів. Ти розумієш, як відчуваєш себе поряд з купою гарних людей. Й тепер, в тебе є відповіді на всі свої питання.

Я сиділа в одному з кафе роздумуючи над тим, що трапилось. Мій давній друг, повідомив мене, що мій хлопець зрадив мені. Звісно, як й більшість довірливих дівчат, я не вірила. Це точно не був він, я добре його знаю. Нічого не було. Тому просто це все здалось. Але ні... Нічого не здалось. Це була правда й мій світ тоді розламвся на всі частини світу. Я зрозуміла, що цей хлопець й був тією проблемою, яка не давала мені тверезо подивитись хто я й чому знаходжусь у таких стосунках. Може я була винна? Так хотіли б думати усі й він теж, не проти був скинути на мене свою відповідальність.

Про це всі говорять. Стерпиться, ще його полюбиш. Чоловіки вони такі, їм потрібні інші дівчата, а твій же роботящий. Ну подумаєш, один раз зрадив? Нічого такого, просто прости. Він же нікого не вбив.

— До вас можна присісти? — запитав мене хлопець, що стояв навпроти.

Я почала оглядатися й помітила, що всі місця зайняті. Кафе було маленьким, а поруч тільки зі мною був порожній стільчик. Звісно, я не хотіла, щоб біля мене хтось сидів, але зрозумівши, що й йому нікуди діватись, дозволила це зробити.

— Так, авжеж, всеодно збиралась вже йти.

— А ви завжди не допиваєте пів кави? — запитав той, занадто уважний.

— Можливо, — тільки й відповіла.

— Якщо ви боїтесь, що я буду чепати вас, то не треба. Я просто хочу тут відпочити й зайнятий своєю роботою, тому не буду вас відволікати, — здається намагався пояснити він. — Тут гарно, — додав чомусь й посміхнувся. — Тільки тут відчуваю себе наче вдома. 

— А, ви що не тутешній?

— А по акценту не чутно? 

— Ну... Ні, просто здалось, що ви виглядаєте, як місцевий, — він справді розмовлял добряче гарно на англійській. Просто тут було нормально якщо ти знаєш ще й цю мову.

— Дякую за комплімент, — на його смуглому лиці знову з'явилась ця чудна посмішка. — Ну що ж, я не буду заважати, може залишитесь? — запитав той й подивися своїми карими очима на мої руки, які тримали чашку. 

— Добре, — відповіла я, спокійно займаючи комфортну позу.

Я робила записи в своєму телефоні. Мені було цікаво, як живуть люди в різних країнах й просто не могла не думати про те, як взагалі опинилась ось тут. Здавалось, що це не справжнє життя. Психологи називають це дисперелізацією. Коли ти дивишся на все наче збоку. Ось так, я бачила себе. 

Сиджу в кафе, за одним столиком з незнайомим хлопцем, що щось робить в ноутбуці й намагається робити вигляд, що зовсім мене не помічає. Але інколи, наші очі перетинаються й він вибачаючись киває, наче боїться перетнути межу. 

Я допила свою каву й подумала, що саме час збиратись. Стосовно мого минулого, що заїло на фоні, ставало все далі пекельно згадувати ким взагалі мріяла бути.

Тоді, в дитинстві, я хотіла тільки щасливу сім'ю. Я не спілкувалася з мамою й татом вже років шість, як поїхала з дому, коли мені виповнилось п'ятнадцать. Я не хотіла повертатись в будинок, де я була одна з п'яти сестер й ще середня. Яку просто народили, тому що не було вибору. Я була не одна така, але причина в тому, що з сестрами не спілкувалась була в тому, що вони вважали мене зрадницею. Я забула про їх існування. Нащо мені сім'я, яка навіть у скрутну годину, не могла згадати, що мені потрібен хтось. Весь цей час, я була сам на сам, з усіма своїми страхами й відчаєм. Тоді... Тоді з'явився Дмитро. Він витягнув мене, здавалось на той момент, зі світу ненависті. Я була йому такою вдячною. Тоді, я думала, це кохання назаважди. Але я помилялась. Й краще б ніколи нікому не довіряла. Це було моєю тотальною помилкою.

На очі навернулись сльози. Я зрозуміла, що ховаю в телефоні погляд, намагаючись зробити вигляд, що все гаразд. Але для кого? На мить, я забула, що знаходжусь в кафе й біля мене сидить якийсь хлопець, й не помітила, як подивилась кудись в даль й випадково глянула на того. Він побачив. Він точно все зрозумів. Мені кінець. Я точно це знала. Нащо я не пішла одразу?

— Щось трапилось? — запитав він. Навіщо він це запитав? 

— Все добре, вибачте. Маю йти.

Я піднялась дуже швидко, вхопила свою сумку й намагалась просто все зтерти з пам'яті намагаючись уявити, як життя буде іншим. Не моїм. Когось ще. 

Добре, що тут все одразу оплачуєш. Й можна просто взяти й піти в такому стані, але я вирішила використати вбиральню. Мені потрібно було трохи прийти до тями й перестати думати про людину, яка мене зненавиділа за свій же вчинок. Бо я була нагадуванням його совісті. Я була тією, хто робив з нього поганця. Я була його козлом відпущення. Він зробив вигляд, що я винна. Що мені треба простити. Що нічого такого не було. Що це не його вина, й я не так його зрозуміла. 

Старі емоції, які я думала, що похоронила в собі — нахлинули з новою силою. Я була ніким тут. Я була сама. Нікого й одинока. Ненавиділа своє життя. Просто хотілось забитись в куток й не знати нічого. Але всеодно, чомусь жила. 

Сидячі в туалеті, намагаючись прийти до тями й згадуючи слова свого психотерапевта, я нагадувала собі, чому я тут. Що гарного трапилось та що такого поганого в моїх емоціях? Нічого. Я мала право на всі свої емоції. Мені боляче, тому що я все ще його кохаю, десь всередині й пройде ще багато часу, як зможу це забути. 

Цікаво тільки те, що мені дійсно потрібно було відпустити цю людину. Бо саме ця людина зненавиділа мене й намагалась знищити. Ось чому я ніколи не повернусь туди. Всі хто був мені дорогий, встали на його бік. Всі хто думав, що він невиний можуть забути про моє існування. 

А мені залишається, тільки зробити те, що я хотіла. Колись. У минулому, коли я мріяла стати відомою співачкою та грати на скрипці. Я хотіла мати гарну сім'ю та дітей, що я буду любити. Не більше двох. Я хотіла так багато. Й в той самий момент, не мала жодних сил, аби хоча б щось стало з цього реальністью.