Чорні, начебто сама ніч, очі дивилися не неї. Вона намагалася відвернутися, подивитись в іншу сторону. Майже вдалося… Та ні, вони знову знаходили її де б та не була.

Дівчина вдихнула повітря. Воно, тяжке, з домішками вуглекислого газу, наповнило її легені. Життя, здавалось зупинилось. Секунда за секундою, годинник відбивав свій ритм, а їх очі, неначе радісно зустрічали одне одного.

Начебто.

Яскраве слово, яке показує усі наші думки, які ходять зі сторони в сторону. Воно зберігає правду на останню мить, коли вже не знайдеться правильного рішення і слова самі наповнять вуста.

Начебто.

Збіг обставин чи насправді злі наміри? Хто його знає? Але, людина не може просто так покинути свої думки та сказати їм, що треба зупинитися. Це слово, забирає усі приємні моменти й залишає лише купу гнилих листків, котрі своїм ароматом наповнюють вашу душу.

Вона дивиться. Посміхається, вдавати, що все добре. Серце відбиває ритм танцює ча-ча-ча, а разом з ним кінцівки пальців охолоджуються, здавалось би, до мінусової температури.

Вона думає. Збирається з силами. Знову знаходить карі очі. Повітря в легенях закінчується.

Мить, ще мить і все закінчиться чи почнеться? Ось, що її турбує. Залишиться все так як і було? Мабуть, ні.

Новий потік повітря. Знову слово, ще одне та не те, що потрібно зараз. Їй не вистачає сил стати тою, ким потрібно. Сказати правду. Відвернути трагедію. Що потрібно від неї? Від тендітної, одинокої дівчини?

— Знаєш, нам потрібно поговорити, — її вуста видавали звуки без розуму. Вона навіть сама не зрозуміла, як почала це, але шляху назад не було.

— Про що це? — дівчина присіла на диван, який зараз нагадував ліжко, знаходячись в розгорнутому вигляді.

Рудоволоса взяла телефон до рук, неначе ці слова не булі звернуті до неї. Вона почала щось шукати, та в душі все прекрасно розуміла. Її настрій був схожий на американські гірки: то радісна і натхнена, то ненавиділа весь світ і готова була звинуватити усіх у своєму стані.

Її слова летіли сніжним комом в усіх, хто любив її, хто був поруч завжди.

— Мені боляче, що ти такої думки про мене, — слово і ще одно, вони не хотіли зупинятися. — П’ять років для тебе нічого не значать?

— Я нікому не вірю, нікому не довіряю, навіть тобі, — з легкістю, наче розбити тарілки, каже вона.

Очі відвернуті в іншу сторону. Не може бачити осудження в них. Зелені, наповнені сльозами відвертаються теж. Вони чіпляються поглядом за усе, що може хоча б трохи втішити. Та фото, що висять на холодильнику, на усіх полицях і в рамах, які змушують ще сильніше здаватися серце.

— Ти хоча б, колись мені вірила? Хто я для тебе?

Сумні карі очі більше не витримують. Вони озираються, намагаються втекти від правди, що ховається в серці. Воно болить, здавлюється все сильніше. Так, вона вірила, та не може цього признати. Не може сказати, хто насправді для неї являється ця людина. Вона не хоче, щоб їй було потім боляче. Краще розбити серце, сказати погані слова, сказати те, чого не маєш на увазі, тільки-но втекти від пекельного погляду подруги. Так, вона для неї була подругою, але признати це вона не хоче і не буде.

— Ти для мене, ніхто, — швидко кидає вона ці слова і відвертається. — Я не знаю, чому досі товаришувала з тобою. Мені здавалось, що ти єдина людина, котра просто зі мною поруч, тому так треба.

— Тобто, ти думаєш, що усе це неправда? Просто так, я витратила на тебе п’ять років свого життя? Викинула на вітер свої години часу? Просто тому що, так було легко? — сльози наповнили її очі, вони тихо скочувалися до низу, роблячи мокрими її пальці.

Душа заболіла. Нерви не витримували. Життя здавалось зупинилося.

«Навіщо? Навіщо вона дружила з цією людиною?».

Питання гірко повисло в повітря, очікуючи, що хтось дасть відповідь на нього. Та йшла хвилина, друга, третя, усі змовкли. Темрява, тиша та душевний біль заповнив їх серця.

— Я знаю, що я думаю, і ти не маєш права мені казати, що відчувати, — тихо, майже без емоцій казала вона.

Дівчина обгорнула одну руку іншою й почала торкатися своєї обручки на пальці. Остання пам’ять від такої рідної людини…

— Ти можеш хоча б дивитись мені в очі, коли я з тобою розмовляю? Невже телефон важливіше нашої бесіди? — зелені очі покинули свої руки й нетерпляче дивились на білий смартфон.

— Мені так спокійніше.

Знову тиша. Вона давила на мешканців квартири, забираючи з собою останні крихти надії.

— Тоді, ти думаєш, що я насправді лицемірка? — дівчина відхитнулась, сподіваючись, що стіна стане для неї опорою, вона більше не могла себе стримувати.

— Так, бо те, що ти робиш, здається, не від щирого серця, — спокійно признала кароока.

Біль. Вона відчувала, як серце розбивається, і, наче недостатньо по ньому ще і проїхали танком, а потім і кувалдою завершили своє знущання.

Думки. Їх наче поманив за собою вітер. Їх більше не було. Нічого не могло стримати її ярість, злість, наче знову зрадили.

— Тобто, ти насправді думаєш, що всі ці роки я грала з тобою? — дівчина все ще сподівалася, думала, що це хоча б якось дійде до її так званої подруги. — Значить, ти так і не зрозуміла, хто я така. Ти думаєш, що ти одна? Ти думаєш знаєш, що таке самотність? Коли, коло тебе нікого не має, а люди скаржаться, що ти занадто похмуро дивишся на світ? Ти думаєш мені легко жити? Дивитись в дзеркало і бачити себе? Ти думаєш, що в тебе не було друзів усі ці роки? Але, ти ніколи не помічала, що вони поруч з тобою! Я тут! І я ніколи не відверталася від тебе! І ти досі не вирішила хто я для тебе?

— Можливо, ти права, я погано тебе знаю, — кароока поклала телефон в сторону і подивилась на подругу.

«Я не буду плакати. Не перед тобою, не перед кимось іншим у цьому світі. І ти навіть не зрозуміла, хто я насправді для тебе. Тому, ти не заслуговуєш бачити мої сльози!», — дівчина удала, наче посміхається, та в душі панував такий ураган, що достатньо було змести все з її погляду і стало б набагато краще.

— Знаєш, біля тебе дуже багато людей. Усі вони так, або по іншому думають про тебе. Завжди намагаються бути поруч. І я одна з них. Я колись відмовляла тобі в допомозі? Та я два місяці чекала, коли зможу віддати тобі подарунок, щоб це не виглядало, неначе я хочу тебе підкупити! Два місяці! Ні з однією людиною у цьому світі я настільки не стримую свої емоції. Ти думаєш, що одна, але ти нічого не знаєш про самотність!

Не витримуючи вогняного шторму, що зараз розпалився в середині її серця, дівчина намагалася стримувати себе, як могла, але виходило дуже погано.

— Я не відчуваю себе вільною. Я постійно боюсь тобі щось сказати, щоб не образити. І зараз, через усі ці роки, коли вони коштували мені дуже багатьох сил, кажеш, що я лицемірка. Я для тебе усього лиш повітря в небі?

—…не знаю. — Тільки могла відповісти та, думаючи про усі слова. — Я просто пам’ятаю, як зробили мені боляче в минулому, тому, я не хочу, щоб хтось був поруч зі мною. Боюсь, що зроблять знову так, як раніше.

— Ти помиляєшся, — з гіркою посмішкою відповіла та. — Я вже коло тебе. І ти в моєму серці. Пройшло занадто багато часу, щоб говорити мені, що я для тебе ніхто. Ти знаєш, що в мене дуже мало друзів. І до сьогоднішнього вечора, їх було в мене двоє. Тепер, здається усього лиш один. І, якщо для тебе нічого не значить одна п’ята частка мого життя, яке я присвятила тобі. Я не знаю, що тобі потрібно.

Вже спокійніше, набагато спокійніше ніж раніше казала та, стримуючи усі свої емоції в долоні. Пальці впивались в руку, а серце з великою швидкістю билось в такт диханню. Ще одне слово, і вона точно зірветься. Більше так не може бути й надалі. Вона або друг, або ніхто. Іншого вибору не буду.

— Я не можу виконувати те, що не виконуєш ти сама. Ти хочеш, щоб я робила те, чого ти не намірена робити сама. А це — не чесно! А ніяк не те, чого потрібно чекати у справжній дружбі. Справжня дружба, це робота двох людей, а не однієї. І я не хочу бути тією, хто буде робити усе, щоб вибити з тебе те єдине слово, яке я очікую почути упродовж п’яти років. За цей час, ти багато могла зрозуміти про мене, але постійно починаєш мене зрівнювати з кимось, зрівнювати з собою, чи з тим, що було раніше, очікуючи, коли тебе вдарять в спину. Але, коли ти так робиш, по своїй суті, ти сама точиш цей ніж і з радістю втикаєш його в моє серце. Я не знаю, хто ти досі. І здається мені, що ти так і не зрозуміла, хто я.

Усе, ще декілька фраз і все буде вирішено.

— Зараз тобі прийдеться вибрати хто я. Або я ніхто, від кого ти більше нічого не очікуєш окрім рукопотискання при новій зустрічі. Або я твій друг, який може прийти на поміч у будь-яку годину, якому ти довіряєш. Іншого виходу в цій історії немає.

Мовчання. Довге, важке і таке постійне, начебто перед очима палає полум’я, але доторкнутися до нього, щоб прибрати зі свого шляху не має можливості.

«Я знаю, хто ти для мене. Але якщо я зроблю цей крок, назад шляху не буде».

— Мабуть, ти для мене…