Запрошу послухати:
Vancouver Sleep Clinic — stakes

    В цьому світі не має нічого, щоб могло заставити стихнути весь той океан в середині кожної люди. Коли ти ненавидів усі ті моменті, що привели тебе сюди. Які вимушують бажати життя в іншому Всесвіті, тому що тут — жити вже просто не можеш. Ось і я не могла просто дивитись на весь той жах, який коївся довкола мене.
    І я не витримала. Вирішила, що краще піти, якщо світ нічого не дає кращого.
    Я йшла вперёд, дивлячись на усе через примарний занавіс, котрий застеляв мої очі і змушував ненавидіти все, що відбувалось в житті і те, що не могла змінити. І раз не могла, заради чого тоді жити? Заради кого?
    Тому я вирішила, що це єдиний вихід, шанс, щоб піти і більше ніколи не повертатись. Так мені здавалось. Тому що я більше не могла терпіти.
    Крок.
    Ще один...
    Прірва піді мною. Ще лиш один крок і ти впадеш до низу, просто дивитись — страшно, але мені подобалось. Я не боялась висоти. Мені було навіть якось весело усвідомлювати, що цей кошмар нарешті закінчиться. Що позбавлюсь нарешті від почуттів і перестану мріяти про те, що ніколи не зможе стати реальністью.
    Життя — лиш мара.
    Щастя — кошмар.
    Тут так тихо. На скелі нікого не було. Сюди приходили тільки відчайдушні люди, як я.
    Чому вони вибирали смерть?
    Тому що.
    Цього вистачало як причини. Тому що більше не має, що робити, коли світ тебе зрадив. Коли кожний шорох заставляє тебе прокидатися, а ві снах тобі ввижаються тільки кошмари. Хочеться зникнути від усього світі — тільки тому що.
    Вдох. Видох.
    Смерть та життя.
    Що може заставити бажати собі смерті, як єдиний спосіб виходу зі цього світу? Навіщо? Навіщо стільки хороших людей гинуть... Тому що світу було потрібно зламати їх і заставити повірити, що іншого виходу вже не має.
    — О... Не думав, що тут хтось ж, — почула голос позаду. Стало якось не по-собі, але зробила вигляд, що все гаразд.
    Хлопець, схоже продовжував дивитись в мою спину. Я думала від піде кудись, поки я стою і дивлбсь кудись у даль, уявляючи, як мені буде добре не мати дихання і не втопати кожного разу, коли роблю видох.
    — Ти можеш говорити? — спитав він, його голос змусив пробігти мурашки по шкірі, не знаю чому. Але я продовжувала його ігнорувати. — Схоже, що так і є. Чому прийшла сюди? Теж думаєш про смерть?
    Він підійшов ближче, і опмнився у полі мого бачення. Черноволисий та високий, схожий на якусь модель. Мені стало цікаво, чому він тут, але нічого не спитала.
    — Захід сонця тут дуже гарний, — продовжував він, як в нічому не бувало, — треба буде прийти сюди пізніше.
    — Ты часто тут буваєш? — вирвалось в мене, не знаю чому саме це питання заставило мене сказати хоча б щось.
    — Так, — потиснув плечима він і подивився в мої очі. — Люди думають, що це гарне місце для того, щоб закінчити життя. А я думаю, що це місце примушує шукати ті моменти, котрі дають сил жити далі. Іронічно, чи не так?
    Його очі були такі насичено зелені. Здається, я ніколи не бачила ні в кого таких гарних великих очей. Все лице здавалось занадто симетричним. Ідеальний у всьому. Такому, мабуть, ніколи не зрозуміти, що може жити в моєму серці.
    Я стиснула губи і відвела погляд на блакитну воду, що тихо шуміла внизу. Вона віддзеркалювала чудове небо, яке здавалось таким близьким, начебто можна притягнути руку і дістати до хмар.
    — Думаєш, що якась природа може заставити жити далі? — спитала його, не дивлячись на хлопця.
    — Просто прийди сюди, коли буде захід, сама зрозумієш, — дуже легко відповів він. Чула як він посміхається.
    Я все-таки подивиласт на нього, він зберався вже йти. Вітер злегка розтріпав його волосся, сорочка чорного кольору без краватки привабила мій погляд.
    — А ти теж прийдеш? — спитала ого, не знаю навіщо.
    — Подивимось, — крикнув він .
    ***
    Не могла дочекатися кінця дня, щоб знову побачити того хлопця. Чомусь мені здавалося, що його голос звучав досить сумно, але при цьому він говорив про те, щоб продовжувати жити. Нісенітниця якась. Усі знають, навіщо вдягають чорне. Нещодавно і мені довелося зняти з себе сукню такого ж кольору.
    Отже. Я підготувалася куди краще. Хотіла поставити кілька запитань тому, хто порушив мій спокій. Просто тому що це руйнувало мої плани. Як захід сонця може змусити жити далі? Чому?
    Нарешті час настав. І я вийшла знову, з тихого будинку, де раніше панувала краса і спокій. Нині ж, я відчувала в ньому такий відчай, який ніколи не міг зникнути. Просто тому що це було неможливо. Ніколи не можна забути тих, кого ти любиш. Кохаєш по-справжньому, а не як у фільмах, можеш забути наступного дня, коли ви кинули одне одного. Це не кохання. І це я знала дуже добре.
    Переді мною постало сонце, яке повільно зникало за обрієм, забарвлюючи останніми силами в яскраві кольори хмари. Ми ніколи не приходили сюди, бо це місце вважалося — пагорбом самогубців. Хто захоче дивитися на красу в такому місці? Але зараз воно чудово підходило до ситуації.
    Я вснула аерподс до вух, щоб уявити, як це прекрасно слухати музику і занурюватися в крижану воду. Усі пісні в моєму плейлисті розповідали про долю, яку обирають тільки слабаки. Але, я думала інакше. Хіба слабкий зможе покинути цей світ і позбавити себе життя? Залишатися в цьому світі, ось це справжня слабкість, тому що тобі не вистачає духу визнати, що життя — це смерть. Все одно —всі ми так чи інакше — помремо, то навіщо тягнути?
    Відчула, що поруч хтось встав. Не наважилася переводити погляд і прибирати навушники. Просто хотіла дивитися вперед, намагаючись зрозуміти слова незнайомця. Чому він вважав, що захід сонця — дає сил жити далі?
    Усе-таки вимкнула музику й подивилася на хлопця.
    — І? Як тобі? — запитав він першим.
    — Гарний захід сонця, нічого особливого, — сказала я.
    — Справді? Ти так упевнена? — його тонкі брови злетіли вгору, ніби насміхаючись наді мною. Я похитала головою, показуючи, що думку не зміню. — Ти бачила унікальний захід сонця. Більше такого не буде. Вчора чи завтра він більше не з'явиться.
    Його слова змусили мене задуматися. Але ж він має рацію. Про таке, я раніше ніколи не розмірковувала.
    — Заходи сонця і світанки дивовижна штука. Як і наше життя. Більше, як ти людини не буде ніколи. Ні завтра, ні вчора.
    Мені здавалося, що я заніміла, бо це було правдою. Так... Я унікальна, як і кожен захід сонця.
    — Тоді, скажи, якщо є ці заходи і світанки, які ніколи не повторюються, навіщо ми народжуємося? — його голос звучав упевнено, немов він уже знав відповідь, але її не знала я.
    Відчувала себе, як лузер. Тою, хто просто йшов у себе на поводу. Хто не думав ніколи про те, що означає його життя в цьому світі.
    — Ти можеш і не знати, як вплинула на інших. Як і цей захід сонця, він не знає, кому приносить радість. Але коли він зникає, люди засмучуються, що він закінчився так швидко.
    Мені здавалося, що мене терзають виделкою, проколюючи дірки все знову і знову. Він ніби знав куди бити.
    — Чи шкодує захід сонця, що з'явився? — далі летять його слова гострими вилами. — Чи хоче він швидше зникнути?
    — Ні, — тремтячим голосом нарешті вимовила. — Не хоче.
    — То чому ми народжуємося? — запитав він знову.
    Відповідь я вже зрозуміла. Можливо, мені було боляче визнати це, але він мав рацію. Це стільки всього, що неможливо передати словами. Просто неможливо, щоб один захід сонця змусив мене передумати, що життя — не дурне і не безглузде.
    — Захід сонця просто існує. Йому не потрібно нічого. Але він радує нас. І гине щовечора. Але ми йдемо і дивимося новий, тому що іншого не буде. Можливо, ми навіть пам'ятаємо ті самі вечори, які щось для нас значать. Але минулого не повернеш. Як і не повернеш людей, які не з нами. Проблеми, які були — усе це минеться. Але якби ми не повинні були народжуватися, думаю, нікого б із нас не було. Тож, я б хотів бути таким заходом сонця, який приносить радість, а потім, зникнувши, залишити після себе радісне почуття.
    Вражена його словами, я просто не могла відвести свій погляд від червоного диска і весело-рожевих хмар, що повз пролітали. Яскраві фарби у віддзеркаленні змушували мене пошкодувати про те, що я хотіла зробити.
    — І? Тепер ти розумієш, чому захід сонця змушує жити далі? — запитав той, і я посміхнулася, вперше за цей рік.
    — Так, — тихо відповіла. Очі незнайомця змусили відчути себе дурною дитиною. Хоча на вигляд йому було не більше, ніж мені. Але чомусь він здавався набагато старшим.
    — Пам'ятай, що радіти життю можна завжди. Пам'ятаючи про ті заходи сонця і світанки, які не повторюються. Але водночас можна насолоджуватися новими.
    Я погодилась, намагаючись не заплакати. Якою ж я була дурепою...
    У повних емоціях, я пішла додому і більше не приходила на той пагорб із думками про біль. Я приходила туди, щоб згадати слова цього незнайомця, якого ніколи більше не зустрічала.
    Коли б мені не було боляче — заходи і світанки нагадували мені про те, що життя кожної людини потрібне. Навіть, якщо воно надто коротке, не варто його зменшувати. Адже тоді б життя не існувало б узагалі...