-Не ходи за мною. - говорила я, коли він був уже за моєю спиною.

-З чого б це?

-Я закричу.

-Скільки завгодно.

-Ми перед поліцейською дільницею.

-І?

-Ти взагалі-то в розшуку, а навколо так багато озброєних поліцейських.

-Втекти звідси за півхвилини і прихопити з собою тебе мені нічого не завадить. Точно можу тобі сказати.

-Я тебе ненавиджу.

-Та я мільйон разів це вже чув.

-І ще мільйон разів почуєш.

Сказавши цю фразу, я добігла до своєї машини і, сівши за кермо, заблокувала двері. Він підійшов до машини і постукав по склу.

-Розі виходь ми не договорили. -спокійним голосом і зі своєю бридкою посмішкою говорив він.

Я вже хотіла знову послати його під три чорти, але тут побачила, що з поліцейської дільниці виходить Ешлі. Якщо я зараз не позбудуся його, мені кінець.

-Іди звідси. -опустивши скло сказала я.

-Ага, а ти мені що?

-Гаразд давай поговоримо, тільки швидше.

-Нічого собі, а що це ти так швидко передумала.

-Слухай давай без ось цього.

-Гаразд, то хто подарував квіти?

-Жінка, яку я допомогла виправдати. Її хотіли посадити, а я допомогла їй. Все. А тепер іди звідси... будь ласка.

-Гаразд, Розі, до побачення. 

За дві хвилини після того, як він пішов, до машини підійшла Ешлі.

-Вибач, що я так довго. Ми зараз додому? - промовила сестра, сідаючи в машину.

-Так додому, куди ж іще?

**********************

Наступного ранку я прокинулася, як не дивно, не від дзвінка будильника, а просто від дзвінка.

-Алло.

-Доброго ранку, серденько. - я навіть і не сумнівалася.

-Ти з глузду з'їхав який добрий ранок, шоста ранку.

-Я дзвоню щоб повідомити тобі дещо.

-Що?

-Ти пам'ятаєш Карлоса Наполітано.

-Банкіра? Звичайно пам'ятаю.

-Він мертвий.

-Це зараз щиросердне було?

-Ні, просто вирішив повідомити тобі про вбивство.

-А в чому твій інтерес до його смерті?

-Смерть Наполітано створює величезну кількість проблем, я хотів би знати хто його вбив.

-Нічого собі, але ти ж розумієш, що зливати інформацію з розслідування я тобі не буду.

-Мені й не потрібно, може навіть я тобі чимось та допоможу.

-Дуже в цьому сумніваюся. -сказала я і скинула виклик.

За секунду після того, як я поклала телефон на тумбочку біля ліжка, до кімнати увійшла Ешлі.

-Менi щойно Сильвiо дзвонив, у нас ще одне вбивство.

-І хто жертва?

-Банкір Наполітано.

-Зрозуміло.

Через 30 хвилин ми вже їхали на місце злочину, якщо докладніше, то в маєток Наполітано.

-Довго ще їхати?

-Вже майже приїхали.

Минуло хвилини 3, перш ніж ми припаркувалися біля маєтку.

-Доброго ранку. -привітався Сільвіо, коли ми з сестрою вийшли з авто.

-Добрий.

-Добрий.

-Підемо, у нас там божевілля.

-Що родичі вбитого буянять? 

-Гірше, Олівія. -зітхнувши, говорив колега.

-Ну що за...

-Ого, а сьогодні що якийсь особливий день, що вона на роботі з'явилася?

-Мабуть так.

-Гаразд ідемо.

Ми зайшли в маєток і, піднявшись на другий поверх, зайшли в одну зі спалень, там на підлозі й лежав наш убитий банкір.

-О я вже думала, що ви не приїдете, хоча тут і без вас уже все зрозуміло.

-Що тобі зрозуміло, Олівія?

-Банкір помер від інфаркту, ніхто його не вбивав.

-Те, що від інфаркту, можливо, але те, що його вбили, це ідіоту зрозуміло.

-У сенсі?

-Олівія, тобі знайомі такі речі, як отрута і серійне вбивство?

-Ну?

-Що ну? Олівія, вмикай мозок хоч іноді.

-Ой знаєте, що розбирайтеся тут самі. -махнула рукою Олівія і вийшла з кімнати.

-Спасибі. - повернувшись до мене, сказав Данте, склавши дві руки разом.

-Нема за що. Еліс іди сюди, будемо труп оглядати. -присівши навпочіпки поруч із трупом покликала я асистентку.

-Іду.

Помер банкір, найімовірніше, від інфаркту внаслідок отруєння. Плями блювоти на одязі, активне потовиділення. Явно серійне вбивство.

-Роуз що по трупу?

-Думаю знову аконітин, тільки цього разу не асфіксія, а інфаркт. Помер годин сім тому.

-Зрозуміло.

-Є якісь докази? -запитала сестра в Сільвіо, який у цей час фотографував місце злочину.

-Ні, нічого немає.

-А що було до його смерті?

-У нього вчора ювілей був, 50 років.

-Ого, ось тобі і день народження сумне свято. -сказала Ешлі.

-Ти тільки його родичам такого не кажи.

-Я й не скажу, у нього ж їх немає.

-Так?

-Так.

-Так нам потрібно зрозуміти, що пов'язує балерину і банкіра. 

-Розберемося.

-Доброго ранку, якщо можна так сказати. -підійшовши до нас, сказав чоловік років 45.

-Здрастуйте, а ви хто?

-Я Маріо Коссіга, партнер по бізнесу сеньйора Наполітано.

-Зрозуміло, можете щось розповісти про вбитого? Його вороги, друзі.

-Ну щодо друзів не скажу, але ворогів у нього було достатньо.

-І хто ці вороги?

-Всі банкіри в місті.

-Ого.

-А ви не знаєте, чи був він знайомий з Ізабеллою Каваллі?

-Думаю, що ні, а хто це?

-Балерина, яку нещодавно вбили, тим самим способом, що й вашого партнера по бізнесу.

-А, ну я про неї нічого не знаю.

-Зрозуміло, дякую за свідчення.

-Нема за що, я піду. - сказав чоловік і вийшов із кімнати.

-Слухай, а коли він сказав «усі банкіри в місті» себе він теж мав на увазі.

-Ти думаєш...

-Може бути, звісно, але що тоді щодо балерини?

-Гаразд, потім розберемося, зараз потрібно обшук провести.

Щойно Данте договорив, у мене задзвонив телефон. Я вийшла з кімнати в коридор і відповіла на дзвінок.

-Доброго ранку ще раз Розі.

-Так і знала, що це ти.

-А що тобі ще хтось із незнайомих номерів дзвонить?

-Була справа.

-І хто?

-Слухай, ти ж не за цим подзвонив, що ти хочеш.

-Просто поговорити кохана. -я прямо через телефон чую, як він усміхнувся.

-Ну кажи.

-Коссіга вже приходив?

-Приходив, а що? Він убивця, ти хочеш сказати?

-Ні, Коссіга боягуз, він би не став убивати Наполітано через бізнес. Йому б не вистачило сміливості.

-Зрозуміло. Ти якось казав, що знаєш щось про вбивство балерини, може, скажеш, адже вбивство балерини і банкіра пов'язані напряму.

-Так, а ще сонечко, я якось казав, що тобі треба тільки погодиться на одну мою пропозицію, і я розповім тобі все що завгодно.

-Та йди ти до біса. -сказала я і скинула виклик.