Провівши в будинку Наполітано обшук, ми не знайшли нічого. Ні доказів, ні натяку на зв'язок банкіра і балерини. Просто нічого. Після цього обшуку, який не увінчався успіхом, ми всі дружно поїхали до поліцейської дільниці, виконувати свою улюблену-ненависну роботу. Я не маю на увазі, що мені не подобається моя робота, я люблю те, чим займаюся, і, зрештою, я ж сама вибрала для себе цю професію. Але іноді навіть на найулюбленішій роботі ти перегораєш, втомлюєшся. І буває дуже складно від втомленої від усього людини повернуться до тієї натхненної і готової перевернути гори. Але коли ти знову відчуваєш ту наснагу й ентузіазм, ти ніби воскресаєш. Перетворюєшся з виснаженої і знесиленої на сповнену сил і впевненості, окрилену, нову людину. Однак я боюся вже давно перейшла межу між втомленою і розбитою вщент, і воскреснути знову мені буде дуже складно, якщо взагалі можливо. І тут справа, звісно, не тільки в роботі, справа в моєму житті. Я завжди чогось прагнула, чогось хотіла, про щось мріяла, а зараз, боюся, мені вже байдужі мрії. Я більше нічого не хочу, зовсім нічого. Я не знаю, як назвати те, як я почуваюся. Мені добре чи погано, може бути не те й не інше, а може бути щось між.
-Роуз ти сьогодні якась депресивна. - запитала сестра поки ми їхали в машині.
-Начебто в мене багато приводів для радості. -сподіваюся я сказала це не дуже грубо.
-Я не про це.
-А про що?
-Ти останнім часом дуже відсторонена, сумна. Не знаю, як ще сказати.
Цікаво, кажучи «останнім часом» вона мала на увазі останні років п'ять? Саме останні років п'ять - це мій звичайний стан. Просто Ешлі почала помічати це тільки зараз. Та й не сумна я зовсім, просто задумлива.
-Все гаразд.
Було видно, що Ешлі хотіла продовжити розмову, але моя коротка фраза поставила крапку. Всю решту дороги до відділку я думала про справу. У нас немає доказів, немає підозрюваних (якщо виключити всіх банкірів у місті), від мого найдорожчого переслідувача користі як від козла молока, а кожен із нашої команди поліцейських може сміливо сказати: « Гадки не маю, хто їх міг убити». За роздумами про це безнадійне розслідування я й не помітила, як ми швидко доїхали до відділку.
-Будеш займатися експертизами? - поцікавилася Ешлі моїми планами щодо роботи.
-А чим же ще. - відповідала я, виходячи з машини.
Вийшовши з авто, ми з сестрою зайшли до відділку. Я попрямувала в лабораторію, а Ешлі в кабінет інспекторів. У лабораторії нікого не було, воно й на краще. Я відчула, що мені потрібно зробити дещо. Я замкнула двері лабораторії на ключ і, повернувшись спиною до дверей, я вже хотіла піти до свого столу, але раптом змінила своє рішення й опустилася на підлогу, притулившись спиною до дверей.Камери в лабораторії не працюють, і тут хороша самоізоляція... Ніхто не дізнається, і не почує. Ніхто не дізнається, що я слабачка, що духу не вистачило відстояти власне право на вільне і щасливе життя. Ніхто не дізнається, що я жалюгідна боягузка.
-Чому це відбувається зі мною? -в горлі застряг ком, насилу прошепотівши своє вічне запитання, я відчула, як по моїй щоці скочується сльоза.
А потім ще безліч сліз, одна за одною, і ще одна і ще одна. Все що я могла це лише піддатися емоціям. Усе кінець. Я більше не буду намагатися жити з цим, у нього вийшло. Він зламав мене, вбив мене, але найголовнішого він ще не отримав. Якщо в цей момент я вбита, то погодившись на його пропозицію, я дам згоду на власний похорон. Мені хотілося кричати, мені хотілося перебити всі колби в цій лабораторії, але я лише сиділа біля дверей, не вимовивши ні слова, не поворухнувши навіть пальцем. Але раптом мені в голову прийшла найжахливіша ідея на світі. Моя тремтяча рука потягнулася в кишеню халата і витягла звідти телефон, набравши номер, я притулила телефон до вуха.
-Хто це? -почулося з телефону. Огидний голос, а хоча, можливо, я чіпляюся?
-Алло, хто це, в біса, такий?
-Привіт.
-Розі? Сьогодні що кінець світу що ти мені дзвониш? І що в тебе з голосом? -він був явно здивований.
-Ти зараз вільний?
-Для тебе завжди вільний, а що відбувається?
-Може зустрінемося?
-Розі, люба, з тобою все добре? Ти не захворіла? -у його майже спокійному голосі виразно були нотки чогось схожого на занепокоєння.
-Не знаю, може бути. Так зустрінемося чи ти не хочеш?
-Звісно я хочу зустрітися з тобою, серденько. Де і коли ти хочеш?
-Через годину, там, де зазвичай.
-Куди за тобою заїхати? У відділок? -останнє запитання було поставлено явно не всерйоз.
Я вже хотіла сказати щось на кшталт « Так у відділок, тут та тебе і пов'яжуть», але чомусь не стала.
-Додому.
-Добре.
-...
-Розі, не мовчи.
-Сказати просто вже нічого.
-Гаразд, тоді до зустрічі, кохана.
-До зустрічі... до зустрічі... - я поклала слухавку.
«Сподіваюся, він погодиться.» -подумала я.
****************************************************************************************************************************
А поки Розалінд Грейс намагалася не збожеволіти в лабораторії в штаб-квартирі поліції. Хтось намагався розібрати її мотиви сидячи в кабінеті власного маєтку.
-Хто дзвонив вам сеньйор *****?
-Думаю, а хоча ні я просто впевнений Фідель, що мені дзвонила моя без п'яти хвилин наречена.
-Сеньйорита Грейс подзвонила вам сама?
-Так.
-Може проспорила комусь.
-Або так, або їй щось від мене потрібно.
-А якщо їй справді щось потрібно?
-Та заради бога, я готовий зробити їй будь-який подарунок на заручини.
-Схоже на те, що ви дуже вже захоплені цією особою.
-Схоже на те, що хтось дуже багато базікає Фідель. Ти вже дістав інформацію про вбивство Наполітано?
Так, він не знав подробиць про вбивство банкіра, але ж Розалінд він сказав інше. Він блефував, о так він блефував і не один раз. Він був готовий сказати що завгодно, щоб вона погодилася на його пропозицію. Усі ж вже зрозуміли яку саме. Минуле сковувало Розалінд і його невидимими кайданами. Вони були такими різними і єдине, що в них було спільного, - це їхнє минуле, хороше й погане. Так, так, безумовно, їхнє минуле було не тільки жахливим, а й навіть прекрасним у деяких моментах. Усе зламало одне, але... Про це трохи пізніше.
-Займаюся цим, сеньйоре.
-Так і йди й працюй.
Фідель пішов, залишивши його на самоті й роздумах про ту жінку, що не давала спокою його розуму й серцю вже багато років. Він любив її, хворим коханням, тим коханням, яке варто ненавидіти.
****************************************************************************************************************************
Сеньйорита Грейс, та, яка жила своє звичайне життя в звичайнісінькому італійському місті, як вона думала. Звісно ж це не про Розалінд, о ні, звісно, ні. Я говорю про Ешлі Грейс. Про молодшу з сестер, ту, чиє життя, як вона сама вважала, не було доволі цікавим. Звісно, якщо виключити роботу в поліції, вже там веселощів вистачало. Але можливо, про деякі цікаві події Ешлі просто не знала. Старша сестра Ешлі завжди оберігала її від будь-яких напастей, зокрема й від свого минулого, від якого так відчайдушно тікала. Ешлі любила свою сестру, навіть не підозрюючи, що та може брехати їй, і, напевно, навіть зрадити... Але хоча ні, Роуз не могла зрадити свою сестру, збрехати так, але не зрадити. Розалінд вважала, що ця брехня на благо, і, можливо, так воно і було.
****************************************************************************************************************************
Я привела себе до ладу, наскільки можна так сказати. І зателефонувала Еліс, яка працювала в архіві, і сказала, що в мене з'явилася дуже важлива справа. Боюся сама не уявляю, наскільки важлива. Подбавши про своє «алібі», я забралася з поліцейської дільниці, і як це мені тільки пощастило не зіштовхнутися з кимось із моїх знайомих інспекторів. Я попрямувала додому, у дворі вже стояла його машина.
-Привіт, моя люба.-говорив він, виходячи з машини, і підходячи до мене.
-Привіт.
-Що сталося, у тебе такий вигляд, ніби ти провела годин п'ять в істериці.
-Припиняй знущатися.
-Я не знущаюся, я турбуюся про тебе, кохана. То що сталося?
-Давай потім обговоримо.
-Гаразд, поїхали, Розі.
Він відчинив мені двері пасажирського сидіння, і я сіла в машину.
-А де всі ці жарти про те, який я джентльмен, і що ти можеш відчинити двері сама?
-У мене на це вже сил не вистачає.
-Що ж з тобою сталося, люба?
Я їхала разом із ним у його машині і в мою голову лізли різні думки. Про мене, про нього... Я просто не знаю, як це назвати, я його не кохаю і, напевно, не ненавиджу. А може, і люблю, і ненавиджу одночасно. Я терпіти не можу те, чим він займається, те ким він є. Якби я тільки могла відповісти собі на запитання: «Чому я ще його не здала поліції?», “Чому я не намагалася втекти, сховатися від нього?” і «Чому я не можу зрозуміти, хто він для мене?». Я просто не знаю відповіді на ці запитання. Він, просто він, я не забула його ім'я, як би мені цього не хотілося. Його ім'я найнікчемніше і водночас значуще для мене. Своїми переслідуваннями він мене вбиває, а хоча вже вбив. Я засуджую його, хоча сама не доношу про нього в поліцію. Я не знаю, що я відчуваю, я не знаю, що він відчуває. Я не знаю, хто він насправді, і, напевно, я вже не знаю, ким є я сама. Зрадниця я чи жертва, коли-небудь я це зрозумію. Ну а зараз, я не знаю, я просто не знаю. Не знаю, як назвати себе, не знаю, як назвати його. Я не знаю, як це назвати.