Вони стояли біля дерев’яної таблички з написом «Фоглібург». Позаду була дорога з бруківки, що вела до вже знайомої вулиці міста, що підсвічувалася теплим, жовтим світлом ліхтарів. А попереду. Попереду все щезало у сірій пащі туману. Туман далі ставав настільки густим, що неможливо було побачити нічого, далі витягнутої руки. Неллі ще більше закуталася в свою кофту, хоча зігрітися більше не представлялося можливим, холод все почав пробиратися до її тіла. Можливо це все і марно, але вони хоча б спробують. Алек вдивлявся у білу димку попереду. Він мав вже стільки тисяч спроб втекти звідси, хоча й жодного разу не намагався зробити це з тим, хто потрапив до Фоглібурга після напливу туману. Скелет стиснув свої кістляві руки в кулаки, рукавиці зробили цей жест менш помітним для дівчини, і добре, він не хотів її налякати.

— Ходімо? — голос Алека був настільки тихим, що здавалося, щезав у цьому густому тумані.

Неллі немовби вийшла з трансу і швидким рухом повернула голову в сторону голосу. Її погляд здавався порожнім, навіть більш порожнім, ніж погляд самого скелета. Дівчина стверджувально кивнула і вони пішли з міста вглиб невідомого туману.

Туман охопив своєю білесою сутністю тіла обох, він поглинав все, забирався під об’ємну одежу та заморожував своєю холодною вогкістю. Вже через декілька кроків роздивитися можна було тільки бруківку під ногами. Неллі постійно перевіряла, що ще бачить контури скелета поряд з собою. Хоч сутність цього монстра і лякала її, дівчина все ще не хотіла залишатися повністю наодинці в цьому дивному місці.

Алек уважно дивився за кожним кроком Неллі. Його думки наповнювало трепетне відчуття надії на те, що поява дівчини може змінити його ситуацію. Можливо марно він так гадає, але ж не можуть просто так з’являтися нові люди у цьому проклятому місті? Неллі не особлива. Він бачить це. Але вона єдина, хто наважився довіритись йому. Алек не може її підвести. Тільки не тепер.

Попереду з’явилися контури чогось і, якщо очі дівчини загорілися світлою надією на порятунок, скелет розчаровано зупинився. Він бачив таке вже дуже багато разів, щоб не впізнати: перед ними виднівся знак в’їзду до Фоглібурга. Як тільки це зрозуміла його супутниця, вона теж зупинилася. Дівчина довго вдивлялася у вже знайомий напис на дерев’яній плашці, вона ще сильніше охопила себе руками. Страх та відчай тільки підсилили справжній холод Фоглібурга. Алек вже звик до цього розчарування, тому не дозволив поганим думкам охопити його розум. Він тільки співчував новенькій. Скільки ж їй знадобиться часу, щоб зламатись так, як сам Алек? Він розглядав зіщулену від холоду поставу дівчини і почав розстібати свій плащ.

Неллі ледве стримала сльози, що вже були готові политися. Вона сковтнула підступивший до горла ком. Щоб відволіктися, вона розтерла руками свої плечі, хоча це й не допомогло зігрітися, і подивилася в сторону скелета. Але не встигла вона побачити саме створіння, як її погляд зупинився на протягнутому їй плащі. Дівчина здивовано подивилася на Алека, який залишився стояти в цілком сучасному блакитному худі. Тепер його череп намагався скрити набагато менший капюшон, тому Неллі відкрився кращий вид на скелетну подобу істоти.

— Тримай, — голос все ще так само залишався поглинутий туманом, чи це так тихо говорить сам скелет? — Тобі ж холодно, я бачу. Вдягни, будь ласка. Це зігріє тебе.

Неллі тільки відкрила рот, щоб щось відповісти, але не могла вимовити ні слова. Їй і справді було дуже холодно, але ж приймати допомогу від скелета? Не дуже обачно. Дівчину зворушило його піклування, навіть погляд став м’якішим. Але вона все ще пам’ятала слова Еріки — довіряти їм не можна. Хоча відчуття холоду виявилося сильніше. Неллі обережно протягнула руку і злегка торкнулася плаща. Натомість Алек намагався зробити все, щоб навіть у рукавицях не доторкнутися дівчини та не налякати її. Він обережно відпускав частину плаща, щоб вона змогла спокійно його взяти.

Їй знадобився час, щоб змусити себе не відсмикувати руку від плаща. Неллі дійсно було надто холодно, щоб зараз думати про підступний план скелета. І ось вона вже натягувала на себе цей плащ, який важким теплом став захищати дівчину від холоду та вогкості туману. Алек з тихим вдоволенням дивився, як вона застібає гудзики одежі. Він розумів: якби Неллі не довіряла йому ні на краплю, то ніколи не вдягнула би плащ і залишилася б замерзати. У скелета з’явилася надія на співпрацю з цією обережною, але рішучою дівчиною.

Вони верталися назад. Мовчки. Ні з чим. Неллі потроху зігрівалася у важкій тканині плаща, вона зарилася обличчям у комір і вловила приємний запах лаванди. Наче й не знаходиться в цьому дивному Фоглібурзі, з подивом вона поглянула на Алека, гадаючи, чому від одежі скелета так приємно пахне. Але думки швидко привели її до товарної лавки, де він продавав різні трави. Можливо скелет і справді дуже добре на них знається, а ще сам для себе намагається приховувати запахи міста та хоч трохи забути про знаходження тут.

— Вибач, — прошепотів Алек, але далі його голос став більш впевненим. — Я не хотів давати тобі хибну надію. Але ж ти все ще хочеш боротися за втечу звідси? Я обіцяю, якщо це так, то ми будемо робити це разом, я допоможу в будь-якому разі.

— Добре, — Неллі відповіла тихо, але достатньо впевнено, щоб Алек відчув надію на допомогу. Навіть зважаючи на те, що це він благородно допомагає дівчині, самому скелету не вистачало підтримки у спробах втечі. Наче тисячі жителів цього міста разом змирилися з ситуацією.

В голові у дівчини виникла підозріла думка. Спочатку вона не звернула на це увагу, але зрозуміла, що тепер скелет дуже відрізнявся від атмосфери Фоглібурга. Синя кофтина була точно з двадцять першого століття, а спустивши погляд, Неллі побачила, що у старовинні чоботи були заправлені, ховаючиись, краї темно-синіх джинсів сучасного крою. Очі дівчини стали круглими, а серце швидко заколотало. Вона була готова битися та бігти так швидко, як тільки зможе. Але бажання спробувати прояснити ситуацію в ній переважило.

— Ти брешеш, — зібрала всю свою злість в цих словах. Гнів змішувався з непереборним страхом і, хоча в плащі було значно тепліше, холодок все ж пробіг шкірою. Обличчям скелета пробігло нерозуміння, він відчув слабкість через слова дівчини.

— Про що ти? — видихнув він.

— Твій одяг. Він сучасний, — Неллі зжала кулаки, а ноги зігнулися в бойовій готовності. Алек на мить завмер, а після його вираз змінився добродушною усмішкою. Тіло скелета розслабилося, наче він щойно вирвався зі страшної пастки.

— Це просто пояснити. Хоча напевно, тобі це буде трохи складно сприйняти, але я розкажу все, що знаю сам, — в кожному новому слові відчувалося тепло. Алек був радий цій розмові. — Насправді, — його голос на мить зірвався, — насправді, я і сам не зовсім розумію, як це працює. Але один раз на рік, кожен житель Фоглібургу може вибратися у твій світ. Це відбувається в канун Геловіну, всього на декілька годин ті, хто мріє втекти звідси, опиняються в різних місцях реальності. Хоч потім ми проти своєї волі і вертаємося сюди, ці години на свободі є найкращими у моєму житті, я відчуваю життя реального світу, я можу побачити сонце, яке не гріло мене вже вічність і побачити нове, цікавіше життя, — скелет гірко усміхнувся, — потім ми проти своєї волі повертаємося сюди, і це відчуття втрати ні з чим не порівняти. Я не обирав так жити, і коли я бачу, яким могло виглядати моє життя, в мене з’являється все більше бажання назавжди покинути Фоглібург.

На подив для самої себе, Неллі відчула жалість до цього скелета. Вона почала співчувати його долі. Дівчина намагалася змусити себе згадати, що йому не можна довіряти, але ці емоції та слова — Алек не брехав, це можна було сказати точно.

— Це жахливо, — дівчина не могла уявити, як це, постійно мріяти про свободу і, побачивши її, кожен раз вертатися назад у пастку. Вона зітхнула, можливо це й помилка, але хотілося довіритися словам цього добродушного створіння, — Здається, я почала розуміти, звідки в тебе таке бажання втекти разом зі мною.

Гіфрадії, світляки, які непомітно літали містом навколо них двох, наче завмерли разом із серцем Алека. Він вперше відчув підтримку збоку Неллі і тепер не хотів втратити це відчуття. Вулицею пробіг ще більший холод, а і без того сіре небо стало напорядок темнішим. Сутеніло. На подив для себе скелет помітив, що вони вже встигли дійти назад до парку. Неллі опустила погляд, роздумуючи. Вона закуталася у тканину плаща ще сильніше, ховаючись від холоду і сторонніх очей. Погляд дівчини метнувся в сторону парку, там, на тропі, вже стояла знайома Неллі постать. Її фігура була майже непомітна поміж чорних стовбурів дерев, а жовті ліхтарі ще більше скривали дівчину.

— Еріка, — Неллі промовила це так тихо, що її слова зливалися з шепотом вітру.

Все всередині Алека стиснулося. Він розумів, що Еріка не буде довіряти йому так, як Неллі. Скелет не хотів втрачати єдиний свій зв’язок із зовнішнім світом, але пересилив себе він дозволив дівчині самій вирішувати, що робити далі, не втручаючись.

Неллі вагалася, її погляд повернувся назад на скелета, але ноги вже були готові рушити до завмерлої на місті темноволосої та наляканої дівчини. В голові роїлися тисячі думок, мов клубок переплутаних ниток, які неможливо розплутати. А руки сховалися в теплих рукавах плаща. Розуміючи, що не хоче обирати та і не знає, що буде краще, Неллі вирішила діяти.

— Зачекай хвилинку, я зараз повернусь, — дівчина навіть простягнула руку в сторону Алека, ніби даючи зрозуміти, що йому слід просто почекати. Неллі дивилася прямо, намагаючимь здалеку розгледіти сині очі Еріки. Кожен крок був важким, трава провалювалася у вологу землю разом з підошвою кросівок. А ворони вороже кричали з дерев, їхні голоси, різкі і зловісні, відлунювали у сутінковому повітрі, додаючи відчуття небезпеки. Неллі здригнулася від чергового крику і на мить зупинилася, спробувавши перевести подих.

Дівчина крадькома кинула ще один погляд на скелета. Алек стояв на тому самому місці, не рухався, наче чекав вироку. Але він був потрібен. Еріка була потрібна. Неллі не знала, кому можна довіряти, але відчувала, що має взнати їх обох, щоб знайти правильний шлях.

— Еріка, — повторила Неллі, на цей раз звертаючись до дівчини. — Давай шукати шлях до виходу разом. Алек допоможе нам і…

— Ні, — дівчина перебила співрозмовницю, її голос звучав низько та різко, наче вчителька, яка в сотий раз пояснює класу просте правило, яке вони не можуть запам’ятати. — Я розумію, що ти тільки потрапила сюди і ще сповнена надії. Але це неможливо. Виходу немає.

— Але ж ми могли б спробувати, — Неллі намагалася підібрати правильні слова, щоб врешті-решт вмовити дівчину, вона підкотила рукава плаща, щоб можна було краще жестикулювати при розмові. Погляд Еріки здивовано впав на плащ, а вираз обличчя враз змінився.

— Тільки не кажи що, — її подих перехопило, вона навіть зробила пару кроків назад, ніби злякавшись, а руки витягнула в оборонному жесті. — Ти довірилася місцевому жителю.

На якийсь час Еріка припинила розмову, вона глибоко вдихнула через ніс та відвернулася, вдивляючись у, майже непомітних у з’явившійся темряві, воронів.

— Неллі, я розумію, що вони можуть дуже гарно обманювати, але ж я попередила, — дівчина знов сунула до рота свої погризані нігті в нервовому жесті. — Знаєш, я не маю бажання потім витягувати тебе з пастки. Краще ходімо зі мною, вже надто пізно, в мене є де заночувати, там, у глибині парку.

Неллі слухала вмовляння дівчини, але не могла вирішитися піти з нею. Насамперед, вона повинна попередити Алека, що не повернеться, але і Еріка не має бажання допомагати. Погляд дівчини ковзав між Ерікою та напрямком, де вона залишила скелета. Еріка уважно подивилася в карі очі співрозмовниці, вона зрозуміла, що дівчина не готова так просто відпустити спроби втечі з цього міста. Тому вона набрала більше повітря в легені, прикрила очі і максимально рішуче проговорила свої умови.

— Значить так, — для впевненості вона вирівняла спину, щоб стати вищою за Неллі. — Або ти йдеш зі мною і залишаєш ці безглузді спроби зробити неможливе, або роби що хочеш і не чекай від мене порятунку.

— Але ж, — Неллі опинилася поміж двох вогнів і не наважувалася зробити крок. Еріка почала повільно відходити від неї, начепивши маску беземоційності на своє обличчя.

— Ти можеш просто піти за мною, але чекати додатково я не буду, — потиснула плечима дівчина. Вона всім своїм виглядом хотіла показати свою стійкість, Еріка просто не хотіла, щоб з Неллі щось трапилося, не хотіла загубити свою єдину можливість на спілкування в цьому проклятому місці, адже вона знала: виходу з цього міста немає, а дівчина своїми спробами тільки нарветься на більші неприємності. Серце Еріки невгамовно стукало, а на обличчі на мить з’явилася жалість. Вона швидко закліпала, щоб стримати емоції. Це все, чим вона може зарадити Неллі, не дати їй потрапити в халепу, нехай маніпуляцією, нехай жорстокістю, але мало хто ось так просто обере якусь нечисть проти такої самої людини.

Неллі в цей момент була розгублена. Вона подивилася на відступаючу фігуру Еріки, відчуваючи, як час витікає, наче пісок крізь пальці. Її розум борсався в сумнівах: чи довіряти тому, хто тримає її на відстані, чи, можливо, ризикнути з Алеком, який був так само незрозумілим та небезпечним?

Чим далі відходила Еріка, тим більше Неллі розуміла — ця дівчина не буде на її боці. Її погляди й слова не викликали відчуття надійності, а лише змішувалися з невідомістю, якою огортало це місто. Неллі відчувала тягар свого рішення, як щось непідйомне, що змушувало вагатися ще більше. Після довгих, мов вічність, думок вона навіть зробила крок у бік Еріки. В цей час Алек втратив останню краплю надії, його руки безвільно повисли вздовж тіла, а голова майже перестала триматися на місці. Але в наступну мить дівчина кинула останній погляд в сторону Еріки і розвернулася в сторону скелета. Сидяча поруч ворона, наче здивовано, підлетіла з місця. За нею злетіли усі інші, супроводжуючи свій політ голосним карканням. Кросівки Неллі ковзали по вологій землі, але дівчина посміхнулася скелету, що чекав. Вона не знала, наскільки небезпечний обрала шлях, про це казала небезпечна слабкість у всьому тілі та серце, яке билося зі швидкістю світла, хоча все одно долала кожен крок у напрямку знайомого.