Ця траса вела невідомо куди. Згодом ми заїхали в лісову зону.
Я помітила, що був об'їзд головною дорогою, але вони захотіли залишитись невидимими, поїхавши через ліс.
У машині нас було четверо: водій, один чоловік біля водія, один біля мене і я. Я не подавала виду, що вже не сплю. Я чекала моменту, щоб втекти.

Як тільки двоє покинули машину, залишилися лише я та водій.
Я чекала, коли ті двоє відійдуть на безпечну для мене відстань. Оскільки машина була припаркована під гущею дерев, в тіньовій зоні, вони йшли до дороги. Через дорогу було погано, але я бачила, що там був розміщений якийсь заміський заклад.

Я здогадувалася, хто тусуєьтся в таких місцях. Я не знала де я зараз, але була вкурсі, що біля Лондону теж були такі величезні заклади, де обговорювали свої плани всякі криміналісти. Дуже багаті та небезпечні. Там часто проводилися різні перестрілки і різанини. І місце цьому якраз відповідало, адже поки доїде поліція, уже все приберуть.

Але я думала не про те. Я мала тікати.

Зібравши всі сили у своїй долоні, я стукнула водія по потилиці так, що він гримнувся в руль і почав стікати кров'ю. Мені не було його шкода, але я боялася, що я його вбила. Я не хотіла ставати вбивцею. Не сьогодні і не зараз. Та взагалі ніколи.

Двері були зачинені. Ключик, який би мав розблокувати замки, чомусь не працював. А час йшов.
Невже це все марно?

Мої руки тремтіли. В гущі дерев з'явилися силуети чоловіків. Я одразу зрозуміла, що вони були інші. Не ті двоє, що викрали мене. Ці були зовсім інші.
Я не встигну. І я не встигла.
Один з тряском розчинив двері і добив пістолетом водія, обличчя якого я розмастила по рулю. Згодом цей ж пістолет був притиснутий до мого черепа.
Чоловік нерівно дихав, як і всі інші. Всі в крові, у роздертому одязі.

Здається мої попередні викрадачі були вже на тому світі, вбиті руками цих головорізів.

Таке припущення згодом виявилося істинним.

Хоча впринципі, якщо з попередніми головорізами я могла вижити, то ці мене просто вб'ють. І чесно, якщо брати два варіанти: бути рабинею в якомусь гаремі чи нарешті потрапити до своїх батьків на небо, я б обрала другий варіант. Школа, це не означало, що я не боюся смерті.

Так, може я її і хочу, але я її також боюсь. Навіть не так в думках уявляю, як фізично. Сльози течуть, тіло тремтить, горло випускає пискляві звуки. В вухах шумить фраза "не чіпай її!".

Кому вона адресувалась? Напевно тому, хто щойно прибрав дуло від мого черепа.

В цю секунду наче час зупинився. Тепер я не могла вловити суть. Чи буду рабинею до кінця своїх днів, чи може буду тою, ким була в своєму минулому житті? Так, минулому. Я вважаю це два різних життя. Перше було сповнене позитиву, щастя, гармонії, в якому єдине погане, що було- смерть батьків. В цьому житті погано абсолютно все.

Мене жорстоко закинули на плече і понесли невідомо куди. Від цього чоловіка відходив запах сигаретного диму, а сорочка пахла пральним порошком і повз це свіжою кров'ю. Він пах смертю, як і вони всі.

В його руках було не комфортно, але достатньо тепло. Я тягнулась до цього тепла, коли надворі стояла ранішня температура- плюс десять-дванадцять. Моє тонке вечірнє плаття, яке зараз було брудним та пом'ятим, зовсім не зберігало тепла. Тай його вже не було в мені. Потрапивши кілька раз практично у лапи холодної смерті, я не могла більше зберігати в собі цього тепла.

Було добре відчутно, коли я потрапила у інші руки. Ці були ще більш потужними та аура ще більш небезпечною. Я не бачила обличчя ні першого, ні цього другого, але аури відчувала ідеально.

Він пахнув дорогими парфумами, гвоздикою чи якимось екзотичним перцем. Не більше не менше. Проте він як і всі вони віяв небезпекою. Такою, що в голові вимальовувався наказ "тікай!", але я не могла цього зробити. Я не могла боротися. В мене не було сил.

Тремтіння було тепер не лише від страху, а й від морозу. Справді, вже не холоду, вже морозу.
Я крала тепло цього звіра, але мені було мало.

І я почала скулити. Неусвідомлено. Як справжня загнана лань. Маленький звірок, який подивився в очі смерті. Ним була я.
На мою потилицю лягла широка долоня і притиснула до свого плеча. Я обійняла його бедра своїми і впилася в нього, прагнучи віднайти оте тепло. Стало легше.
Мене поклали у теплий шкіряний салон на переднє сидіння. Дуже дорогу тачку.

А далі... Далі я або померла, або заснула.

Небо посвітліло, але всеодно було огорнуте густими шарами сірих хмар. Світало. Але сонця не було.
Шари хмар наче падали на землю, утворюючи густий туман, крізь який прорізалися фари автівок.
Я обернула голову і побачила його. Такого красивого і небезпечного одночасно. Під ранішнім світлом його шкіра була такою запиленою блідим порошком, який на світлі сонця ймовірно би зникав і породжував золотий відблиск. Але зараз сонця не було. Зараз був цей блідий пил на його смуглій шкірі.
Пил на рельєфі потужних м'язів виглядав чимось небезпечно дорогим.

Я підняла очі до широкої шиї, покритої тим же самим бездоганно-розпиленим порошком. Тату , яке йшло від шиї, ховалося під футболкою і невідомо де закінчувалося. Це був якийсь птах , від якого видно було лише могутнє крило.

У цього чоловіка були наче точені, дуже гострі скули, акуратні губи, але я не бачила найголовнішого- очей. Адже єдине місце, де ми можемо побачити хоч клаптик людської душі- очі. Зараз ці очі пильно розглядали дорогу і не хотіли глянути на мене. Тай навіщо, за час, поки я спала, можна було все добре розгледіти.

Особливо, під наполовину-стягнутим платтям.

Здається, воно не витримало моїх пригод і просто порвалося. За ним давно вже плаче смітник. Пам'ятаю, як нещодавно воно було таким красивим, ідеально підкреслювало фігуру, зараз стало куском зіпсованої тканини.
Я більше не відчувала холоду. Прикрита пледом , я б могла спокійно слідкувати за дорогою чи спати. Але ні, це було неможливим.

Я не їхала на відпочинок із своїм чоловіком. Я їхала в логово до звіра. З ким? Якраз це і треба було вияснити.

Я припідняла плече і видала важкий звук. Знову неусвідомлено. Останнім часом мені стало важко контролювати своє тіло.

- Д-де я? Хто ви...ви так-кий?- вийшло дуже бідно.
Його це збісило.Відчула ще по тому, як змінився ритм його дихання. І ці очі...які нарешті глянули на мене.

Нарешті? Напевно "все ж". Краще б я не бачила. Після цих очей, цього клаптика душі, можна сказати я була приречена на постійні нічні кошмари. Від міксу цієї краси, глибини і небезпеки. Я таких очей не бачила ще ніколи. Таких, в яких я не побачила ні граминки душі. Зовсім. Я в них окрім краси і небезпеки, не бачила більше нічого. Тому й ця небезпека зростала.

Він не міг не почути моє запитання. Але значить він міг зробити вигляд, що не почув.
- Де я?- запиталася знову, але впевненіше.

- Якщо ти не хочеш бути споєною наркотою або в кращому випадку снодійним, мовчи. - його голос не зрівняється ні з чим. Він бив, наче розпечені металеві палки, вселяв жах.

З таким голосом всі його вороги б падали на коліна, але не я. Я не була ворогом. Я була рандомною жертвою. Я не могла мовчати.
Але говорити теж. Мене зупиняв страх. І я зупинилася на межі між мовчати і говорити. Я почала скулити. 

Тихо, дуже. Для себе. Але він почув.
- Досить! Не скули. Ненавиджу, коли хтось так робить. - він був абсолютно спокійний, але лунав, наче звір.

- Будь ласка. Я хочу додому. Пустіть...

Він мовчав. Але не довго.

- Як тебе звуть? Звідки ти і як потрапила в ту тачку? Розкажи. - зараз він звучав не так, як попередній раз. Спокійніше.
Невже він допоможе? У тачці нас було лише двоє і поки є час переконати його одного мене врятувати, ніхто не завадить.

- Кажи, сука!- він це сказав з таким натиском, що окрім страху, я ще й відчула жалість до себе. Мені було дуже себе шкода. Сльози знову вимальовували доріжки на палаючих жаром щоках.

- Я... Меделлін Паркер. До цього дня жила у Лондоні і мене ВКРАЛИ!

Так, мені вдалося його здивувати.

Машина загальмувала.