Всередині мене щось дике нарешті прорвалося на волю, а цей біль, який зашкреботів на моєму плечі, був останньою краплею. Інстинктивно я прикрив долонею рану і видихнув струмінь повітря між верхніми і нижніми щелепами. Вийшло щось схоже на жалкий свист. 


Я нашептував собі рядки якоїсь веселої пісеньки з дитинства і так, психологічно це заспокоювало. Без психологічних знань я б не зміг стати тим, ким являюся зараз. Я б не міг стати тим, ким являюся зараз, якби не мав унікальної фізичної підготовки і людей, які витягували мене з лайна. Якщо брати ці три пункти, найголовнішим я б все ж вважав перший- психологічні навики. Саме зараз вони зіграють свою роль в найрізноманітніших відтінках. 


Я обертаю голову, не показуючи жодним м'язом обличчя, що мене щось болить. За ці всі саркастично(1) душогубські(2) роки мого життя я навчився добре приховувати свої емоції, не випускаючи жодної з них з темної клітки мого внутрішнього потаємного світу. 


Я докладаю практично всю свою силу, щоб зачепити погляд мого противника, як гачок вудки рибу за зябро. І мені це вдається, тепер він в моїй пастці, приймає мої правила цієї гри, що не на життя, а на смерть. 


Один погляд може змінити весь хід. Не треба й докладати фізичних зусиль,  якщо можна вбити людину одним поглядом.Мені в цьому не було рівних. 


Так, саме зараз противник думає, що я здався, що це кінець. Але це ще занадто рано для повного  кінця, тим більше, коли ти недооцінив свою жертву. 


Користуючись моментом, я вириваю свою руку із його хватки і решти мотузок, якими мені перев'язали весь тулуб. Роблю перший замах. Удар в грудну клітку, натиск на сонну артерію. Удар в щелепу. 


Мій противник без свідомості. Ось вона- перемога. Голосно в небі щось заскрекотіло і пролетіло за кілька сантиметрів над моєю головою. Лише потім я зрозумів, що це був знак.

 

Джеймс загнув вказівний палець за рамку, нажав на курок, не підіймаючи над землею пістолет. Пекучий біль пробив моє стегно. Я рефлекторно відвів його вбік під час польоту пулі до місця призначення, але вона все ж зачепила мою шкуру. Не надто глибоко, але достатньо для утворення немаленької  калюжі з крові. 
Я не зміг віднайти його пульс. Джеймс більше не дихав. І я мав зробити все для того, щоб не прийти в такий же стан, як і він. 


У мене не було нічого, я не довго думав, як собі допомогти. У Джеймса мало би бути хоча б щось. Я ледве заставив себе доповзти до верхньої частини неживого тіла і нашкребти кишеню у його вітрівці, де мало би бути хоч щось. Так, я не помилився. Там знайшовся мобільний. 
Кожна секунда була на мільйон. Я ввів неконтролюючими пальцями номер телефону і записав войс(3), тривалістю на кілька секунд. Я повідомив своїх людей, що мене потрібно рятувати, але надії покладав на них мало, як ніколи. Де я? Не знаю. Скільки часу вже стікаю кров'ю? Невідомо. 


Навколо мене пустий сосновий ліс, наді мною темне зоряне небо, під мною холодний пісок. Лише так я міг описати, де я. 


Плечем поворухнути не міг, в ньому застряг ствол ножа. Я спробував витягти його з себе, але терпіти цю біль було на межі. 


Глибоко вдихнув, і пустив повітря з носа у вуха. В голові- рядочки з якоїсь веселої дитячої пісні. Я витягую з себе лезо ножа, кров витікає бурхливим потоком, все обличчя покрите каплями поту, тіло взяла у полон лихоманка. Ще кілька секунд я старався відволікти себе рядками пісні, повітрям, яке випусках у барабанні перетинки і нарешті витягнув лезо із плеча. Полегшення сильного не було, адже глибока рана так і нікуди не пропала, але ніж більше не стирчав із мого плеча.

 Залишилося дістати пулю із стегна. 


Я знову почав себе відволікати рядками пісні, повітрям в барабанних перетинках. Я копався у своєму стегні, наче у мисці із борщем. Так, як я колись шукав у борщі горох, я зараз шукав пулю у стегні. І так, я нащупав цю маленьку кульку і докладаючи невиносимих зусиль, я висунув її з свого тіла. 


Знявши  свою окровавлену футболку не до кінця, не зачіпаючи плече, я перестав її навколо нього. Наскільки тісно, наскільки міг, щоб затримати кров. 


Зняв з здорової ноги штанку і перев'язав її навколо рани на стегні. Я був на половину голий, в жахливому вигляді. 
Зібравши останні сили в кулак, я спробував піднятися з піску і пройтися цим лісом, знайти якийсь вихід. Я не був налаштований здаватися. Я не хотів вмерти в цей день через чергового придурка, який вирішив перейти мені дорогу. 
Секунди йшли наче години, а години, наче місяці. В голові усе кружляло, ноги заплутувалися, біль паралізував. Я не міг контролювати ситуацію. 
Я не міг здатися! Мені потрібен був перепочинок. Сука ти, Джеймс Лопес-Грін! Ти зайшов занадто далеко, найдальше за всіх попередніх таких, як ти. Можеш пишатися! 


Але я не здаюсь! Це не закладено в моїй крові! Такі органели відсутні в моїх клітинах! Я не здаюсь. Я не вмію здаватися, чорт його потопи! 
Моїм перепочинком на кілька хвилин мав бути стовбур одної широкої сосни. Я підперся на нього і піддався безсвідомому сну, наче справжньому надійному порятунку. Я впав у нірвану, мене всосало в темряву.  


Якби збоку хтось глянув на цю картину, забув би назавжди усе, що він бачив дивне до того. Широчезний чоловік валяється біля сосни, голий, з перев'язаними руками і ногами власним же одягом. Фільм жахів? Чи якась недоречна комедія? 


В моїх очах змінювалися кольори зі швидкістю світла. Такі глухі, темні, змінювалися в такт із пищанням чогось незрозумілого. Поки що пищить з невеличкими перервами, а потім переключається на великі. Десь на підсвідомому рівні я починаю розуміти, що це кардіовимірювальний апарат. Я з болем розчеплюю очі і помічаю перед собою квадрат. 
Чотири сторони, чотири кута. Квадрат, який випромінює світло. Ах так, це був світильник. Біла стеля, білі стіни, кілька тумбочок, в кутку двері, величезне вікно, від стелі, аж до ламінату.  Я не одразу помічаю молоду дівчину, яка кружляє біля столику в іншій стороні приміщення. Її обличчя я роздивився погано, але достатньо, щоб зрозуміти, що вона не чиста американка. Щось змішане з азіатським. 


Вона була одягнена в строгому медичному халаті, рукавички, маска. В її руках шприц із якоюсь зеленуватою рідиною. 
Я зробив кілька шорохів, які відобразилися пекучою біллю в плечі, а от до стегна справа ще не дійшла. На мої дії миттєво відреагувала медсестра. 


- Лежіть і не рухайтеся. Вам не можна.- звернулася з якимось занепокоєнням. Її акцент був мені злегка незрозумілим, не таким, яким я звик чути чисту англійську. Я кивнув на її слова і вона з м'ягкістю додала- Доброго ранку, містер Міллер. Як ваше самопочуття?


Я заплющив очі і відкинув голову назад. Стиснув челюсті і наповну вдихнув повітря. Воно було дуже свіже і не зовсім не рідне. Якісь зовсім інші відчуття. 


- Де я? - запитався охрипшим голосом. 


- Це Аляска, містер Міллер. Ви втратили дуже багато крові, таку складну операцію наважилися провести тільки тут. Ви дивом взагалі вижили.- проговорила це так швидко, що я зразу навіть не вловив сенс. 
Мені було мало цієї інформації... Мені треба було знати все в деталях. 


- Викличіть до мене негайно Вінсента! Когось з моїх людей! 


- Хвилинку... за дверима вас хтось очікував...
Я погано пам'ятав усе, що трапилося. Лише чорно-білими картинками в пам'яті вимальовувалися події, коли я витягав пулю із стегна, ліг на стовбур сосни. І ще очі якогось чоловіка із напів мавп'ячою зовнішністю. 


- Дамі, як ти? Нарешті!- почув знайомий голос, коли відчинилися двері у палату. 


Дамі? З яких це пір він почав мене так називати? Вінсент ніколи не вмів підбирати слів згідно своїм емоціям. Я відчув, що це "хвилювання" було награно. Ми всі прекрасно знаємо, що в таких, як ми кам'яна душа. Ми не вміємо співчувати чи переживати за когось. Ми не такі. 


- Гірше не буває, Вінні. Як мене занесло на Аляску? Як я взагалі опинився на тій галявині?


- Вибач, босс, ми не змогли тобі допомогти, твій план прогорів на кінцевому етапі. Джеймс загнав тебе у пастку. 


- Як це трапилося?- кричу у весь голос, щоб стіни лікарні затремтіли. 


- Він тікав від тебе, цим же приманюючи на ту галявину. Він хотів там в тебе вистрілити, щоб ти не здогадався і ніхто не помішав. Але ти в результаті мертвий він, а не ти. Босс, ти зробив щось неможливе, ти... 


- Мовчи!...


Я увійшов в спогади. Так, я зробив все так, як закладено в моєму ДНК. Так, я довів, що хто б не був моєю жертвою, всеодно мені не рівня. Всі вони трупи. Але цей Джеймс перейшов межу!


- Хто мене знайшов? Кажи правду! Це були не ви...- з насмішкою розчарування. 


- Вибач, босс, нам не вдалося. Вас врятував грибник. 


От і удар по плінтусах. Люди, які мали би мене витягти з лайна, облажалися. Ось, що таке справді неочікувано і боляче. 


- Сука! Забирайся геть з моїх очей! 
Я не плачу... Але навернулися сльози. Хіба я не програв собі?

 

Словник: 

(1) саркастичний-- сказаний з сарказмом, від слова "сарказм"- чорний гумор.

(2) душогубський-- той, що губить душі людей, вбиває їх. 

(3) войс-- в перек. з англ. "voice"- голос, мається на увазі голосове повідомлення.