Місце, де я найбільше любив перевіряти свою електронну пошту, переглядати таблиці проектів, їх презентації був мій приватний літачок з власного салону Міллер Флай. Я собі міняв його хоч не кожного місяця, але цей літак зачепив на довше. Напевне через поєднання в інтер'єрі унікальних дорогих кольорів і величезний напис із зовнішньої сторони "Miller Airlines".
Літак приземлився на власній площадці біля Міллер Хаус. Мій дванадцятиповерховий офіс покрився каплями дощу під сірим осіннім небом. Таким похмурим, як і моя душа. В офісі була купа справ, як загально-документальних, так і персональних.

Але я цього не хотів. В першу чергу я хотів стерти всіх людей Лопес-Гріна нахрен в порошок! Віддавши всі накази своїм людям я став чекати вечора. Того самого, коли мала б статися вечірка на честь відкриття нового клубу-галереї Лопес- Гріна.

Ніхто ще не знав, що він мертвий. Усе його стало моїм в той самий момент, коли його пульс зупинився завдяки моїм старанням. Такими способами я й добивався успіху. Дуже брудними і жорстокими, але лише так можна було кинути весь світ собі до ніг. Для того, щоб стати, таким як я є- не можна нічого відчувати. Бути не людиною, а істотою. Каменем. Без емоцій, інстинктів, принципів, без довіри. Грати людьми. Тому я нікому ніколи не довіряв. Давно уже нікого не любив, ніким не дорожив. Я до людей нічого не відчував, щоб у мене не було слабкості. Єдиною істотою, з якою я міг розслабитися- мій найвірніший друг.

Жорстокішим за нього міг бути лише я.

Денджер був тим, на кого я завжди міг покластися. Його ім'я денджер, що означало небезпека, дуже підходило. Хоч він і був собакою, довіри було більше, ніж до людей. Бійцівська порода, сила дій, роки дресирування дали своє. Я б міг отримувати за його трюки величезні гроші, але за те, як він вміло на нюх шукає людську шкуру, а потім роздирає її на шматочки коштує значно дорожчого. Останні години перед гарячою перестрілкою на вечірці покійного Лопеса я вирішив навідати особнячок за містом. Недалеко від Мілбрею. Улюблений Денджера і мій. Саме там він зараз і відсиджувався. Привідкривши двері, малий зразу на мене налетів. Наша любов була чимось неможливим.

Хоч за ним тут добре доглядали п'ятеро шакалів, він любив лише коли я його купав, годував, чистив. Інші, які насмілювалися за ним доглянути вже мертві, лише ці п'ятеро пройшли його перевірку. І він на них просто гарчить, но не кусає. Єдиний, кому він довіряє- я. І він єдиний, кому довіряю я. Кинувши в миску кілька кусків м'яса для собаки, я пошукав ще щось для себе. Прислуга в цьому будинку не потребувалася. Повітря тоді чистіше. На телевізорі спокійно грав якийсь бойовик, а мені було настільки всеодно. Я нарешті за такий довгий час зміг нормально поїсти. З своїм найкращим другом, вдома, не спішучи. Любив такі моменти, хоч вони тривали не довго. До вечора встиг ще й прийняти душ, перев'язати не до кінця загоєні рани, прибратися в підвалі зі зброєю. Свого улюбленого пістолета прочистив, накидав патронів і зачепив за пояс під піджак. Сьогодні буде його хід. Багато крові. Навідавшись у гараж із довжелезних рядів іномарок зупинився на Лвмбо Хуракан, неймовірного сіро- чорного матового відтінку.  Я її колись дуже любив, але останнім часом вона застоялася на парковці. Добре би було їй сьогодні випустити пар. Денджер застрибнув на заднє сидіння і я переконавшись, що все на місці, рушив в дорогу. Всього-навсього чотирнадцять миль від Мілбрею до Сан-Франциско. Шлях, який я любив проїжджати по-особливому. Я завжди насолоджувався їздою ці недовгі пів години. Ароматом моря поруч, який поглинав, небом, яке розливало сяйво по землі. Дивовижні заходи сонця. Червоні, як калюжі крові. Небо наче відображало те, що станеться зовсім скоро. Скоро такі ж самі калюжі, але вже крові будуть вкривати цю землю. Я вб'ю всіх, хто хоча б мав міліметровий зв'язок з Джеймсом. Усіх до єдиного. Денджер залаяв у передчутті. Він теж жадав крові. Невдовзі я затормозив і вийшов з автомобіля, взявши із собою Денджера. Вдихнув свіже, нічне американське повітря і поглинув у цю атмосферу. Перемикачі світла різали зір, а музика барабанні перетинки. Усе це доносилось із закритого приміщення по праву частину дороги. Тут між серцем Сан-Франциско, морем та напів-тропічним лісом, Джеймс вирішив поставити клуб. Який тепер став моїм. Всі ті люди, які зараз там веселяться, невдовзі будуть вбиті. Через кілька хвилин під клуб під'їхала ще парочка іномарок. Вінсент і інші мої люди були на поготові. Всі ми були психічно-хворими, жадними до смертей. Ми харчувалися страхом. Насолоджувалися запахом крові, звуком хрусту кісток.
Останнім стуком серця.

Тільки-но Вінсент пробився крізь натовп, почулися крики товпи. Нічого, ніхто вже звідти не вийде живим. Один, другий, третій постріл. Люди вмирали, як мухи. В моїх очах танцювали чорти. Я не вбивав, я спостерігав. Я дивився, як мої люди нищать цих дрібних істот. Я не хотів об них брудними свої руки.

Я любив спостерігати.

Їх вбити дуже просто, а так не цікаво. Я любив вишеньку на торті. Доводити людину, вбивати не так фізично, як психічно. Я не бажав цим людям мучительної смерті, бо якби бажав, взявся би за це сам. Я не любив вбивати легко, я любив вбивати так, щоб не залишилося навіть трупа. Але руки чесалися. Хоч якось. Вбити будь-як, але вбити. Знав, що якщо почну, то важко буде зупинитися, але дуже хотів дати волю своєму монстру. Схопивши одного чоловіка за шию, скрутив її. Хрускіт. Суцільне задоволення. Інших двох стукнув лобами так, що черепи розкололися на дві частини. Іншим скрутив ноги і попрострілював голови. Люди різко почали закінчуватися. Найстрашніше було те, що я міг почати вбивати трупів. А ще гірше- своїх же людей. Мене було важко спинити, але за довгі роки навчання контролю над собою, я заспокоївся.
Я став на стільки спокійним, що цей спокій не могло зруйнувати ніщо. Я глянув на Денджера і усміхнувся. Його морда була по вуха в крові. Він був таким задоволеним, що я не міг цього опустити. Він від щастя сяяв. Нарешті йому хазяїн дозволив когось вбити.

Оглянувшись навколо, побачив сотні трупів. Чоловіків поважного віку, середнього, молоденьких красунь і поважних тіток. Всі вони були вбиті або від моїх рук, або від рук моїх людей. Ще могли бути зуби Денджера. О так, це було суцільне задоволення. Повітря у залі було важке і ми з хлопцями вийшли на вулицю. Не всі, звичайно. Ті, що були звичайними виконавцями, лишилися чистити зал. Покинули приміщення лише я, Вінсент, Арчі та Гаррі. Ті, з ким у мене були найтісніші стосунки. Вінсент- моя права рука. Вибрав його я ще до свого повного хазяйнування континентом. Він довів свою вірність, неодноразово кидаючись під пулі, захищаючи мою шкуру. Його колись вибрав ще мій батько, усиновивши в моїх дванадцять. Вінсенту тоді було одинадцять, коли мій батько забрав його у наш будинок. Його матір померла при пологах, а батько, хороший на той час друг мого тата, помер, виконуючи робочі питання. Здається, його тоді вбила місцева мафія, якій він перейшов дорогу.Ми з ним росли разом, я вбивав, а він вчився. Точніше я вчився вбивати у батька, а Вінсент у мене. До нашого повноліття ми вже чітко йшли рука об руку з криміналом. На наших плечах вже тоді висіли десятки жорстоких вбивств. Арчі ми знайшли в Сибіру. В прямому сенсі знайшли і розкопали в сибірських снігах. Він, тікаючи від свого кримінального життя в Берліні, ховався на півночі цих світів.Тоді ми витягли його з лайна і взяли на роботу до нас. Теж у кримінал, але набагато темніший.

І на диво, враховуючи свій попередній досвід, він погодився. Вивчив мову, переїхав на американські землі. Його строгий німецький темперамент завжди прикрашав будь-який наш спільний злочин.А от Гаррі прийшов сам. Він мстився за своїх друзів і рідних тій же самій місцевій мафії, що і батько Вінсента. Спільними зусиллями з часом ми подолали клан Декстел-Алфі і взяли абсолютну владу в свої руки.

Спочатку округу Сан- Франциско, потім кожного штату, цілого континенту і зараз підкорюємо світ. Жодне глобальне дійство не обійшлося без нашої участі. А главою всьому був я.Я видихав терпкий дим у прохолодне повітря.

Хлопці стояли позаду і пильно стежили за процесом, поки інші на простинях виносили трупів і складали у авто. Я дозволив їх закопати, а не як інших, розчинити у кислоті. Ці,на мій погляд, заслужили просто бути закопаними у своїй землі. Суто мені вони нічого не зробили, лише зв'язалися з моїм ворогом.

Здається, все йшло за планом, але я не врахував одну деталь. Вона б нічого не зіпсувала, але всеодно трішки пошкребла за душу. "Люди ж ще з'їхались не всі" пролетіла думка головою. Так і було. Незабаром з-за повороту виїхав автомобіль, освітлюючи дорогу дуже слабким світлом фар. Вони не під'їхали до самого клубу, припаркувались десь за центральною галявиною і вийшли з-поза зони невидимості. Їх силует був чіткий, тінь лісу більше не падала на їх фігури. Їх було двоє і вони в повній хоробрості вийшли до нас. Здається вони не здогадувалися, що ми не люди Лопеса.Я прекрасно розумів, що це неможливо. Моє лице знав абсолютно кожен місцевий цих країв. В реальності- мала ймовірність, но на сторінках газет, журналів, оголошень- ймовірно. Мене часто добавляли до кримінальних новин. Політичних також. Я був всюди. Таким здається відкритим, але наскільки недосяжним. Не було б такої душі в цьому світі, яка мене не боялася. Боялися всі. Просто хтось цей страх приховував з останніх сил, а хтось навіть не старався. І щоб сильно всіх не лякати, я старався бути наче реальним, і наче ні. Багато людей вважають мене вигаданою істотою в округах Сан-Франциско. І мене це влаштовує.Один з шакалів заговорив. Вони мене ймовірно не впізнали через тінь, що впала на мій силует. Прекрасно.

- Доброго вечора! Ми хотіли би вручити подарунок нашому господарю, містеру Лопес- Гріну. Можете провести нас до нього?- ласкавим голосом пролептав шакал. Їх не лякала підозріла тишина. От йолопи. Я кинув знак Вінсенту і той прострілив череп одному, Арчі другому. Ще два трупи пішли на горку білих простеней. Але зараз мене найбільше цікавив подарунок. Я любив подарунки. Я пішов вперед, а мої люди за мною. Ми пішли аж в сам глиб галявини, поки глибока тінь повністю нам не проковтнула. Я підбіг до ледь помітного авто, яке вони так вдало припаркували і вивернув двері. На водійському сидінні кровоточив, ймовірно, водій, а на задньому сидінні путалася в шнурках молода дівчина. В моїй голові намалювалися  події, які скоріш за все тут нещодавно трапилися. Ця дівчинка зярядила морду водія об руль так, що той втратив свідомість.

Сильно, я б не сподівався з такої...Вона теж була не в найкращому стані. Брудна, побита, заплутана. І мене здивувало те, що вона не говорила. Лише кричала і пробувала вирватися. Мої люди швидко прочистили обстановку і вбили все, що заважало. Зокрема водія, труп якого вже красувався на горі зі всіма іншими. Арчі притулив ствол ствол до черепа дівчини і був готовий нажати на курок, поки не почув мій протест. Так, я пообіцяв вбити всіх, хто мав хоч якийсь зв'язок з Джеймсом, але чомусь її єдину захотілося залишити в живих. Навіть, якщо вона ніколи його ще не бачила і мала просто бути його шлюхою. Це не була жалість. Просто якесь тупе бажання залишити її живою. В той самий момент, коли я спіймав у собі такі думки, я й придумав їй майбутнє.